Час гірких жартів

Найвеличніший Універ / Світ Оживає / Україна Очікує На Ковід / До Дня Журналіста

Давно помітив: той, хто за столом перед своїм тостом говорить: «Я скажу коротко!» – говорить довше всіх. Здається, щось схоже відбулося і з тим, хто заявляв, що йде на один президентський термін. Настільки навколо все величне стає, що аж страшно. «Велике будівництво», «Велика реставрація», «велике» те, «велике» се. Але й насправді, хіба може бути щось не велике у Найвеличнішого? Звісно, ні. Тепер от – Університет Майбутнього, де навчатимуться люди майбутнього. А то, розумієте, університетів та інших вищих навчальних закладів в Україні дуже мало, немає де справжнім андроїдам, тобто людям Майбутнього, навчатися. Ні, ті виші, що є, звісно, нікуди не годяться. Напевне, там навчають людей Минулого або Теперішнього. Шлак якийсь, а не вищі навчальні заклади. То чому б, коли є зайві 7,5 млрд грн у бюджеті найбагатшої країни в Європі (та що там в Європі, в Африці!), не витратити їх на найнеобхіднішу споруду, без якої освіта в Україні моментально здохне?

Не знаю, як щодо освіти, а от люди від ковіду та відсутності якісної вакцини восени знову, на жаль, почнуть масово мерти. Але хто про такі дрібниці думає зараз, якщо в найгострішій фазі пандемії про це ніхто не думав? Екс-міністр охорони від здоров’я Степашка, кажуть, вже за кордоном. А новий міністр Ляшко риторично в той самий час запитує: «Як можлива вакцинація без вакцини?»

В Сполучених Штатах тим часом на матчі Кубка Стенлі в деяких містах уже пускають без жодних обмежень, тобто 16-18 тис глядачів, а в деяких трохи менше, але скоро знімуть взагалі всі обмеження. Кажуть, людей на роботу в кафе не знайти, настільки сильно виріс попит на робочу силу – малий та середній бізнес, якому не дала померти проклята капіталістична держава, пішов вгору, наче ракета Маска. В Європі також все йде до того, що з вересня-жовтня діти вільно підуть до навчальних закладів без обмежень, рівно як запрацюють й інші сфери. Розумію, наскільки не популярно говорити про це саме зараз, коли ковід відступив і, здається, що все, зник назавжди, але, на жаль, прогнози трохи інші. Восени, з великою вірогідністю, вірус повернеться в Україну, і лютуватиме так само, як і минулої осені-зими. Зате хто вижив, зможе вступити до Університету Майбутнього.
Щось мені підказує, що цей хлопець просто невдало жартував, коли казав про один термін. Або брехав. Хто їх розбере, тих коміків несмішних.

Невідворотно наближається колись професійне свято – День журналіста. Чому «колись професійне»? Тому що саме як журналіст не працюю. Але працюю як публіцист, як видавець медіа, тому свято все ж таке своє, рідне. Підмітив на днях цікаву деталь. Коли ми починали в Україні нову, незалежну журналістику у 90-х рр., то конкурували з державними виданнями, які фінансувалися з бюджетів за державні, тобто народні гроші. Держава в особі комуністичної партії узурпувала собі право створювати і розповсюджувати інформацію, йшлося не стільки про інформацію, скільки про пропаганду. Державна і комунальні медіа проіснували досить довго. Звісно, вони не могли витримати конкуренції з нашими новими медіа – вільними, незалежними, сміливими, тому трималися виключно за рахунок бюджету, але однак втрачали наклади. Ми, видавці нових газет, радіо і телебачень, розвивали свої медіа, як могли – вчилися самі, відправляли на навчання колег, вчилися заробляти гроші на рекламі і на продажі газет (особисто я торгував пару місяців своєю першою газетою під нашим універмагом), створювали незалежні системи розповсюдження, нові проекти і т.д. Ми ризикували своїм майном, коли закладали його в банках під кредити, здоров’ям, а то і життям, коли робили гучні розслідування, ми завжди ризикували своїми, але ніяк не бюджетними грошима. І ми були успішними видавцями. Потім прийшов час інтернету, і ми відкрили сайти. Але не тільки ми. Відкрити сайт і наповнити його інформацією в сто, а, може, і в тисячу разів дешевше, ніж створити газету. Бо створити сайт – справа порівняно не дорога, а інформацію, тобто контент можна просто красти у тих, хто його створює і вкладає серйозний ресурс у журналістику. Навіть не посилаючись на авторів. Звісно, такі сайти самі по собі не приносять гроші за рекламу, бо рекламу треба ще вміти продати і створити. Тому такі сайти пішли простішим шляхом – стали кишеньковими ресурсами у політиків. Потім політики зрозуміли, що створювати свої сайти під виглядом незалежних значно вигідніше. І так по всій Україні й у Сумах в тому числі розцвіли цілі квітники подібних веб-ресурсів. Там стали працювати талановиті люди, які почали створювати сучасний контент. З запашком продажного лайна, як правило, але пересічний невибагливий користувач хіба звертає увагу на такі деталі? Тим часом на середній і малий бізнес, який був головним рекламодавцем у незалежних медіа, одна за одною накочувалися хвилі економічних криз, а пандемія – це просто цунамі, що накрило з головою. Але поки що, на щастя, не всіх. Ми і такі, як ми, медіа тримаємося з останніх сил. Знову, щоб залишатися на плаву і помалу розвиватися, ми вкладаємо гроші і час, хоча і здоров’я вже не те, і ентузіазму мінімум, і віри в торжество справедливості не так багато. Але залишилися честь і професія. І небажання віддавати територію конкурентам-сепаратистам-русофілам.

Насправді в місті залишилося не так вже і багато діючих професійних журналістів. Причину тут не стільки в продажності людської натури насправді, а в тому, що ота злива фейкових сайтів і справжня лавина соціальних мереж робить нашу професію штучною. Тобто якщо говорити про класичну журналістику і класичні медіа, то на таке місто, як Суми, їх потрібно не так уже і багато. Хоча зараз розслідування на серйозні теми роблять інколи так, що в «Панорамі» років десять тому стажери з університету робили краще. Немає навіть розуміння, що таке історія і як правильно і цікаво її розказати. Прикро. Читачі запитають: «А чому ви зараз не робити серйозних розслідувань? Раніше «Панорама» отримувала навіть всеукраїнські відзнаки в цьому жанрі!» Немає кому – така проста відповідь. А сам я, як видавець, інколи думаю: «Який сенс у журналістських розслідуваннях? Ти наживаєш собі ворогів, ризикуєш життям, але що отримуєш взамін? Наклади не ростуть від того, реклами більше не стає…» Скажу ще одне: найкращі журналісти-розслідувачі пішли колись з газети не через малу зарплату, а через розчарування. Бо викриті злодії не понесли жодного покарання. За виключенням матеріального. Про це нам колись п’яний правоохоронець в пабі сказав: “Спасибі, що розкрутили того покидька, я з нього 20 штук баксів стягнув!”

Будьте пильними. До нових захоплюючих зустрічей. Життя прекрасне. Знаєте, що я йому відповів? Наступний раз принеси нам 10% менеджерських. Отак і виживаємо. Гіркий жарт, звісно…