“БУМ!” і “На добраніч!”

ПОНЕДІЛОК, 10 ЛЮТОГО. Минулого тижня зарано поставив крапку у щоденнику, бо близько опівночі ще щось прилетіло, а я вже не почув, бо заснув, мабуть. Цього разу влучили тільки у двір, не по будинку-багатоповерхівці. Поранили жінку. Так починається тиждень. А ну ж, що буде далі.

ВІВТОРОК, 11 ЛЮТОГО. На додаток до вибухів, чи всупереч війні – художня виставка. Після відкриття був психологічно заспокоєний, навіть розслаблений і несподівано потрапив під жорсткий допит-опитування. Йшлося про свободу слова, незалежність медіа і всяке таке. Не мав часу прикидатись розумним, тому відповідав, не думаючи. Та й до чого ці вчорашні теми, коли існують соцмережі – територія необмеженої, первісної свободи. Будь-хто може вдавати з себе кого завгодно.

СЕРЕДА, 12 ЛЮТОГО. Вечірня прогулянка містом без ліхтарика, навіть без телефона – погана ідея. Знайомий навчив у небезпечних місцях застосовувати, т. з. “ходу монахів Шао-Ліня”. Це швиденько, але боком, аби як вже гепнутись, то не дуже боляче. За умов темряви і ожеледиці – корисне ноу-хау. Щоправда, патруль спитав, чи все в мене добре, так то служба у них така, а мені додому треба цілим і здоровим, щоденник сам не напишеться. Зустрічає схвильована сусідка: “У нас на третьому поверсі у коридорі живе і воняє бомж! Може – в поліцію?”. Розумію. Співчуваю. Вболіваю душею. Але кожен з мешканців третього поверху має такий самий телефон, який я сьогодні забув вдома, на п’ятому.

ЧЕТВЕР, 13 ЛЮТОГО. За планом – прибирання та велике прання. Але то був “План А”, який зазвичай не працює. Цілий день немає гарячої води. Знов граюсь у Шао-Лінь – так-сяк ополіскуюсь холодною водою, відігріваюсь біля газової плити, вдаючи, що лічильник – то ілюзія, примара. Перші погані новини прилітають не з офіційних джерел, а від європейських друзів через ФБ: “У Мюнхені “зливають” Україну! Зрада! Трампісти цьомкаються з путіним!”. Перепочив, перекурив, поліз на більш-менш поважні сайти. Дійсно, якісь негативні рухи є, але поки що без офіційних заяв і проголошених рішень. Чую, що відбувається недобре, але мене до Мюнхена не запрошували.

П’ЯТНИЦЯ, 14 ЛЮТОГО. Гарячої води не дають. Намагаюсь будь-які незручності зустрічати без скиглення, але коли вимикалось світло, нас попереджали, ми знали, що росіянці пошкодили систему енергопостачання, доводиться якось маневрувати потужностями, економити і т. п. Комендантська година – так потрібно, бо війна. Якісь обмеження по зв’язку і інету – теж поясняють, попереджають. Зараз обидва телефони “Сумиобленерго”, ті, які для зв’язку з абонентами і довідок – тупо не відповідають з 10.00 до 12.00. Облишив спроби. Або їх там розбомбили вщент, або мене ці постачальники квитанцій мають за мікроба.

СУБОТА, 15 ЛЮТОГО. Красивий зимовий ранок. День вшанування учасників бойових дій за кордоном. У т. з. “Сквері афганців” – урочистий захід, що є окремою темою. Але ось мимоволі запам’яталось таке: люди зібрались, ще нічого не починалось, оркестр готувався виконувати належну у таких випадках музику, музиканти ненав’язливо перевіряли інструменти. І раптом оператор великого барабану видає гучне “БУМММ”. Миттєво всі замовкли, злегка пригнули голови, тільки потім зрозуміли, що це було, навіть посміхатись почали. Взагалі урочистість зберегли, але її довелось поєднати з оперативністю, бо не можна тепер збиратись великими групами. Так може “бумкнути”, що йой! А гарячу воду таки дали, рано я панікував.

НЕДІЛЯ, 16 ЛЮТОГО. Чув від людей, що коли не спиться, треба починати рахувати уявних баранів чи слоненят. У нас зручніше для сну рахувати далекі і близькі вибухи. Або дослухатись до сирен.