Бокс з “путіноїдами”

ПОНЕДІЛОК, 14 ЛИПНЯ. Дивовижний дисонанс: новини повідомляють про відносну тишу в цілому по Україні, начебто росіянці трішки втомилися із своїми повітряними атаками, чи бояться Келога розсердити, як приїде. У Сумах все точнісінько навпаки – чотири прильоти протягом дня, такого давно не бувало. Один — вранці, десь по околиці, про нього швидко забули, бо почались справи серйозніші – влучили по аграрному університету та по лікарні. Пожежа, руйнування, поранені люди. Навчаємось радіти навіть тому, що загиблих немає. Спостерігаю буденно-ділову атмосферу на мінімальному віддаленні від місця влучання: люди подивились у телефони, щось сказали один одному, та й попрямували кожен по своїх справах.
Підсвідомо кожен відчуває, що стовідсоткової безпеки немає ніде. Добра приятелька з дипломом психолога (чи психологічні) порадила молитись. А знайомий пастор зізнався: “Уявляю собі, що це все не про мене і не зі мною відбувається. Не сниться, а ніби сиджу у зручному кріслі, хрумаю попкорн і дивлюсь гостросюжетний фільм. Тоді з проблем залишаються тільки такі, які самотужки можу вирішити, а решта – ніби відволікаючі видовища”.

ВІВТОРОК, 15 ЛИПНЯ. “Ультиматум Трампа” – головна тема дня, мабуть, і ще кількох тижнів. Дав дід рф і путіну 50 днів на роздуми, потім обіцяє розгніватись влаштувати страшне. Робота для армії аналітиків – вгадувати, припускати, співставляти з фазами Місяця, аби надати якийсь прогноз. Сам собі думаю: ось припинимо стріляти, а що далі? Якщо путін вчепився у свої забаганки про “чотири області” та “демілітарізацію-денацифікацію”, то яка тема гіпотетичних переговорів? Розумію, що це не мого рівня питання, тобто не моє собаче діло, але ж цікаво! Два КАБи по Битицькому старостату – оце розумію, бо сам почув.

СЕРЕДА,16 ЛИПНЯ. Одна із знайомих попросила, аби не надсилав їй у ФБ пости російською мовою. Каже, що не розуміє її з певного часу. Ось я поки що розумію і ту мову, і добру, але занадто емоційну жіночку. Просто у кожного своя реакція на стрес. Мені, наприклад, деякі російські слова самі у голову лізуть. Їх небагато, тих слів, штуки три-чотири, але конструктивні думки перебивають, каламутять свідомість.

ЧЕТВЕР, 17 ЛИПНЯ. Весь день провів серед скупчень місцевого населення – маршрутки, вулиці, черги. Про те, що розбомбили торгівельний центр у Добропіллі, дізнався в такому самому ТЦ, тільки в Сумах. Відразу почав уявляти, як люди стояли в такій самій черзі, згадували, чи не забули щось купити, думали, куди підуть за хвилину і що робитимуть увечері.

П’ЯТНИЦЯ, 18 ЛИПНЯ. Тиждень сиджу без гарячої води. Навчаюсь співвідносити неприємності з проблемами і справжніми катастрофами. Добра вправа для розширення свідомості – рухатися вулицями без певної мети. Особливо – вранці, після дощу. Викупане місто виглядає охайно і урочисто, наче чекає поважних гостей. Знаю, що не мене, але користуюсь. Зустрічні перехожі іноді досить симпатичні, але чужі. Друзі, приятелі, знайомі – всі кудись ділись. Хто від війни, хто на війну. У себе вдома почуваюсь, ніби на засланні чи в еміграції. Та то пусте, треба ж комусь лишатись “на хазяйстві”!

СУБОТА, 19 ЛИПНЯ. Спілкувався з внутрішньо переміщеними особами. Люди розповідали про практику переміщення з прикордонного села до іншого, так би мовити, менш прикордонного, безпечнішого. Подробиці різні – тяжкі, зовсім “чорні”, а подекуди – смішні. Зрозумів, що такі речі, як людяність, співчуття, емпатія серед наших людей таки існують, але працюють лише “горизонтально”, коли рівні спілкуються з рівними. Якщо справи торкаються державних службовців – відразу гальма, глуха стінка.

НЕДІЛЯ, 20 ЛИПНЯ. Прибіг сусід, аж весь світиться: “Чув?! Усик переміг у 5-му раунді! Поклав того ватного путіноїда!”. Чоловік – колишній боксер, завзятий уболівальник, а я — так, дилетант. Про Усика знаю, а проте, що він бився із “ватним путіноїдом”, а не звичайним профі – вперше почув від сусіда. Дивились відеозаписи бою, слухали, як дзижчить дрон над головами. Так і минув тиждень.