Богдан Бенюк. Сонячний зайчик українського театру

Народний артист України Богдан Бенюк був гостем на відкритті арт-кафе, залюбки спілкувався з сумчанами на творчому вечорі і обіцяв привезти чергову виставу

Улюбленець публіки і долі, президент і продюсер театральної компанії, телеведучий, педагог і політик, Богдан Бенюк творить з аудиторією чудеса. Він примушує глядачів плакати і сміятися, але, незважаючи на особисту емоційність, не втрачає рівноваги. У цьому сумчани переконалися під час творчого вечора 10 січня. Зустріч виявилася дуже схожою на імпровізовану дружню бесіду. Але, як відомо, найкращою імпровізацією є та, що добре підготовлена.

Чистий аркуш

[q]r: Богдане Михайловичу, розкажіть про своє дитинство. [/q]
Б.Б.: Коли мені було півтора рочки, помер тато, тому зростав я без батьківської опіки, але під великою любов’ю мами. Нас в сім’ї було троє: старший Петро, середній Микола (якого вже немає, на жаль) і я, наймолодший. Десь у шість років я сказав мамі: «А давай купимо собі тата». Вона відповіла: «Ти хочеш, щоб він тебе бив?» Питання було вичерпане.
гс під патронажем старшого брата, який і відкрив мені стежинку у акторську професію.

[q]r: Коли Ви зрозуміли, що пов’яжете життя з цією професією? [/q]
Б.Б.: Десь з четвертого класу не уявляв себе кимось іншим. Хоча для цього абсолютно нічого не робив. Єдина книжка, яку прочитав у школі, — «Пригоди Цибуліно». У театральний інститут прийшов, як чистий листок паперу, тобто баран бараном. Не розумів, про що говорять однокурсники, добре, що тоді тримав рота на замку.

[q]r: Хто Вам тоді допомагав? [/q]
Б.Б.: Я лише тепер розумію, яку роль вони відіграли в моєму житті. По-перше, це мій художній керівник, який вибив мені стипендію в першому семестрі, хоча я не мав на неї права. У Києві без неї я б просто не вижив. За другий семестр я все нагнав.

[q]r: Як Вам попервах жилося у Києві? [/q]
Б.Б.: Будинок здавався мені вуликом, навпроти — ще один вулик, і світу божого не видно. Спочатку забував зайвий раз і до мами з’їздити. Юність має інші пріоритети.

Як у кіно

[q]r: А яку роль у Вашому житті відіграв перший фільм «Ати-бати, йшли солдати»?[/q]
Б.Б.: Якщо ти в акторській професії працюєш лише один рік, можеш вважати, що нічого не розумієш. Але якщо довкола багато досвідчених людей, то можеш всмоктувати усе, як губка. Коли мене запросили на проби до Леоніда БИКОВА, він посадив мене біля себе і почав розповідати про своє життя. А я слухав. І він вирішив взяти мене, 17-річного хлопчину. Коли цей фільм привезли в моє рідне село, прийшов повний клуб людей. Звичайно, мене там всі знали, і мама плакала. Це важливо, що людина, яка знає тебе як облупленого, вірить тому, що ти робиш на екрані.

[q]r: Як ставитесь до сучасного українського кіно? Його так багато критикують… [/q]
Б.Б.: Люди чекають, що от держава виділила кошти, зняли фільм — і відразу бомба. Але висококласне мистецтво може з’явитися лише із кількості. Якщо буде багато проб, буде і якість. Необхідні фільми, які порушують, перш за все, наші проблеми — національні.

[q]r: До речі, хто для Вас націоналіст? [/q]
Б.Б.: Націоналіст — це росіянин, який любить Росію, поляк, який любить Польщу, так само і українець — той, хто любить свою рідну землю. Але у нас немає політичної структури, на якій стоїть кожна нація. У будь-якій країні люди розуміють, для чого вони існують як нація. Усе залежить від усвідомлення простих речей.

Казкар-холостяк

[q]r: Як Ви потрапили на телебачення? [/q]
Б.Б.: Я був у передачі «На добраніч, діти» у ролі казкаря-чарівника. ЇЇ дивились діти і мами протягом чотирьох років. Коли на вулицях молоді мами почали мене впізнавати, відчув, що таке популярність.

[q]r: А «Шоу самотнього холостяка»?[/q]
Б.Б.: Вісім років довбав цю передачу. Без сумніву, вона зробила мені певну розкрутку. Потім було «Бінго-Бум-лото». До речі, квартири і машини вигравалися чесно. гдні завжди ображалися на мене, чому я не можу зробити так, щоб вони щось виграли.

[q]r: Ви зараз пов’язали б себе з телебаченням? Яку б передачу робили? [/q]
Б.Б.: Розважальні програми мене вже не цікавлять. Можливо, згодився б на щось іншого плану. Хоча це залежить не від мене, а від людей, які керують тим чи іншим каналом, бо вони за це платять гроші. Інформаційний простір у нас не є українським, і в цьому велика проблема.

Справи театральні

[q]r: Богдане Михайловичу, які у Вас зараз пріоритети: театр чи кіно? [/q]
Б. Б.: Театр — це альма-матер, а кіно — робота вряди-годи. Ніякий розумний артист не ставить собі плани тільки на кіно, бо кіно — дуже невдячна справа, а театр дає артисту велику поживу. Там ти кожен день в роботі, маєш постійну практику поведінки на сцені. Так що театр — це першість.

[q]r: Яку наступну виставу поставите з Хостікоєвим? [/q]
Б.Б.: Цього року поставимо «Енеїду». Вона дуже актуальна. Саме за цим принципом обрали «Задунаєць за порогом» минулого року.

[q]r: Правда, що ви з Хостікоєвим ніколи не сваритесь? [/q]
Б.Б.: Ну, ми дружимо по цей день. А сварки бувають різні, і в сім’ї мама з татом сваряться, але є щось важливіше, що їх тримає. Бувають непорозуміння, але у глобальних речах ми знаходимо спільну думку.

[q]r: Вас називають «сонячним зайчиком української драматургії». Як до цього ставитесь? [/q]
Б.Б.: Мабуть, все ж таки не української драматургії, а театру. Бо до драматургії я не маю ніякого відношення. Але добре, що зайчиком. Я такий чоловік по натурі. Вважаю, що світла енергетика повинна зараз домінувати. Бо навкруги занадто багато темного, важкого. І чим більше буде світлих людей, тим краще.

[q]r: У залі завжди відчуваєте енергетику? [/q]
Б.Б.: Звісно, відчуваю. Кожен відчуває, симпатична йому людина чи ні. І я теж з цього тіста зліплений.

[q]r: Але в житті можна не спілкуватися з тим, хто тобі не симпатичний, а з аудиторією Вам у будь-якому разі треба працювати… [/q]
Б.Б: Так, я працюю. Але орієнтуюся на тих людей, які мене приймають. Обов’язково треба їх вибирати. Про інших думати не треба, бо не зможеш зробити те, що потрібно.