Аліна Паш і Путін

Світ змінився. Він став наскільки фрагментарним, що раніше й подумати не можна було.

Я лише сьогодні вранці дізнався про існування Аліни Паш.
І то лише тому що я член наглядової ради Суспільного і до нього є зауваження.
А якби Аліна Паш не з’їздила до Москви і Криму, я би щасливо прожив життя – не знаючи про неї нічого.
Раніше люди жили проблемами поселень.
І про існування якогось короля Португалії у 19 столітті 99% українців якогось Ніжина точно не знали.
Зате усі знали околоточного і скандали місцевих поміщиків.

Далі усіх хоча б об’єднували цитати. Бо книжок було мало. А читаючих багато.
Тому фразу «Може, тобі ще і ключа від квартири?» могло продовжити 80% людей. На початку 90-х. А зараз лише ті, кому за 40.
Так само і з фільмами. І так само – з віковими обмеженнями. Скажіть комусь на виході: «Штірліц…» – і вам продовжать: «А вас я попрошу остаться…»
Але лише старшим. Бо нинішні студенти вже цього фільма п’ять разів не бачили. Не повторять.

Усі, кому більше 40, але менше 60, вичислюються в Україні по Лесю Подерев’янському. Старші і менші – не в темі.
Рускіє – не зрозуміють. А ця вікова категорія – може сипати цитатами.
Я на тренінгах студентам говорю: дивіться фільми молодості батьків і читайте ті ж книги.
Щоб розуміти їх покоління. Бо поки що воно править.
А через спільні цитати – підстроїтися легше. І зробити кар’єру. Бо ви будете з ними на одній хвилі.

Але, схоже, зараз сегментація повна.
Втрачено зв’язки між поколіннями. Немає спільних героїв, цитат, пісень, віршів.
Втрачено зв’язок географічний. Я не знаю більшості жителів свого будинку, хоча чемно здороваюся в ліфті.
Є тільки професійні зв’язки і хобі.

І тому в центрі Києва я швидше зустріну знайомих, ніж у рідному місті.
Але є те, що нас об’єднує. Ми стали нацією. У нас немає спільних знайомих, співаків і книг.
Але є ненависть до Путіна.
Ну, принаймні десь у 80% українців.
У нас є спільна проблема. І ця проблема – Російська Федерація.
У нас є спільна армія.
Бо у нас не тільки міфічні предки поховані в безіменних могилах.
А конкретні друзі і родичі на Алеях Слави наших міст.

І так. З’являються пісні, які об’єднують і молодих, і старих. У Слов’янську і Калуші.
І досить лише на Сході затягнути: «Батько наш Бандера…» – підхоплять і на Півдні, і на Заході.

Дякуємо Путіну за єдність. І хай він здохне!
Слава Україні!