Праздничная экспедиция: волонтеры из Сум порадовали бойцов АТО (фото)

Волонтер Андрей БУКИН в Сумах и в зоне АТО в особом представлении не нуждается. Все знают, что и для кого он делает. Его заметки с экспедиций читаются с легкостью и интересом. Вот его впечатления и фото из последней поездки.

Зимова дорога сама по собі є складним випробуванням, не кажучи про те коли ця дорога веде в місця, де йде війна. Остання експедиція була святковою, якщо можна її так назвати. Наше завдання було, зробити для сумських артилеристів новорічне свято, щоб підняти їх настрій та бойовий дух. Рок гурт КАЙА, люб’язно погодився відіграти концерти для двох дивізіонів в зоні АТО. Це не перший їхній досвід проведення концертів для військових, тому вони свідомо знали на що погоджуються
У ніч перед виїздом домовилися забрати гурт з місцевого пабу, після концерту і зразу рушити на Схід. Зимова дорога у перехідний період від «-» до «+» – є найгіршою частиною таких подорожей. Зимова траса перетворюється на каток, а автомобілі перетворюються на великі санчата, які ковзають в поворотах. Швидкість нашого пересування в рази знизилась у зв’язку з погодними умовами. Але не дивлячись ні нащо, на світанку ми проїжджали Запоріжжя.
Змах полосатої палиці і два забитих буса на аварійках стоять на узбіччі. Нас зупинили на технічному блокпосту перед Запоріжжям. Пильний працівник ДАІ, виявив що я проїхав пів України без водійського посвідчення. Александр Александрович, що їхав у іншому бусі, дипломатично залагодив це непорозуміння. Натомість мені прийшлося переміститися на місце пасажира і спостерігати складності дороги вже звідти.
К обіду прибули у населений пункт, де нас чекали солдати. Нам повідомили, що концерт буде у місцевому клубі на 18.00 годину. А до того часу, нас поселять в будинку працівника міліції, який працює в Маріуполі. Ми познайомилися з власником будинку. У двох кімнатах стояли солдатські ліжка, приготовлені спеціально для нас. Після того як ми розмістилися нас почастували шикарним борщем і у нас було ще пару годин на відпочинок.
Вечорі прийшли в сільський клуб, де вже чекали солдати. Півгодини налаштування і в приміщенні лунає чудова музика, яку творять музиканти. Великі дядьки, тупали ногами, махали запальничками і були щасливі, як діти. Це чудове відчуття, коли ти зробив щось приємне для людей, що захищають нашу країну.
По завершенню концерту, була душевна вечеря і відпочинок на солдатських койках.
З самого рання виїхали в інший дивізіон. Вночі був снігопад і з ранку пересування автомобілями було ускладнено. Наші вантажні буси протоптували нові колії, на ще нетронутому снігу. Краєвиди, що побачили ми, були схожі на казкові замальовки. Дерева закуті у білу вуаль, стояли повз дороги. Безкрайні поля покриті снігом, нагадували море, в якому йшли наші автомобілі, немов яхти. Балки і яри не можна описати словами. Це пейзажі, які мають описувати справжні письменники. Сонце, що грається промінцями з сніжинками на полі – це щось надзвичайне… Час від часу дорогу перебігають фазани, яких там величезна кількість. Інколи складається враження, що це курортна територія, а не місце ведення бойових дій. Нажаль вся краса закінчується по відкриттю дверей автомобіля. Холодний, морозний вітер з підвищеною вологою просто обпалює обличчя. Руки замерзають за дві хвилини, пальці перестають слухатися – якщо бути без рукавиць. Це зворотня сторона цієї вбивчої краси на Сході. Через чотири години безшабашного керування автотранспортом, прибули у пункт призначення. Це був розбитий сільський клуб, де з всієї «радянської мощі» лишилося одне ціле приміщення. Як і в попередньому приміщенні був дикий холод, приміщення не отоплювалися і музикантам доводилося працювати вкрай важких умовах.
Сама будівля в селі О. відображала ситуацію всього Донбасу. Це село не бачило війни, по ньому не працювала артилерія, але враження від будівлі було таке, що арт обстріл закінчився тільки вчора. Величезна, монументальна будівля в два поверхи, була просто розтягнута місцевими мешканцями впродовж двадцяти років. Стіни пошарпані, місцями посипана штукатурка, дах звісно протікає. Майно, що колись наповнювало будинок культури, так само розтягнуто по хатах та коморах. Сам принцип вражає – в актовій залі стоять металеві зламані стільці. Вони нікому не потрібні, але прийти і зламати їх – це як сенс всього життя. Я не можу сказати, що цей населений пункт маленький і занедбаний. Це середнє село, де тільки самих виборців біля тисячі. Багато працюючих, є сільська рада, декілька магазинів, ферми. Тобто по нашим міркам – це село середнього рівня де є молодь і підтримується життя. Але сам підхід людей, розтягти все що лежить не так – він жахає.
Гуляючи темними коридорами, мені згадувалися кадри з Чорнобильської зони відчуження. Тільки є суттєва різниця – там природа забирає своє руйнуючи інфраструктуру, а тут місцеві мешканці безглуздо розпоряджаються майном.
Мені здається що війна на Сході була неминучою. Люди перестали любити самих себе, вони перестали розуміти якісь базові речі, такі як взаємопоміч, добро, справедливість – ті речі про які нам розповідали в дитячому садочку. Там царить – влада грошей, відчуття наживи, хвилинне бажання збагачення. Війна ставить все на своє місце.
У самому селі ситуація вкрай складна. Частина людей пішла добровольцями в Українські збройні сили, а інша частина примкнула до терористичної організації ДНР. І справа не в тому, як зараз живе село, а в тому, як воно буде жити, коли всі ці чоловіки повернуться додому. У будь-якому випадку все скінчиться. Україна сильна держава і вона переможе агресора, як ті чоловіки що зараз воюють по різні сторони барикад, будуть стояти в сільському магазині в одній черзі за хлібом, працювати на фермі чи спускатися в шахти? Це питання відкрите для Донбасу.
Хлопці з гурту КАЙА вдарили по музичним інструментам і в приміщенні залунала приємна і з дитинства знайома музика. Військовослужбовці і частина місцевого населення, була в захваті від музикантів та репертуару. На їх обличчях читалася щира, непідробна радість від влаштованого свята.
Більше всього запам’ятався хлопчина, який явно став фанатом гурту. Він сидів в першому ряду і підспівував всі без виключення пісні. За ці коротких півтори години, КАЙА принесла йому більше радості ніж найвища нагорода з рук найвищого міністра. Підняття бойового духу – це найперше завдання на даний момент.
Під час концерту, я пішов ще раз прогулятися по розбитій будівлі. Дійшовши до великої театральної сцени, я довго стояв і мовчки палив, думаючи про ситуацію на Донбасі, про солдатів, АТО, війну, це село. А за стінкою Олександр співав – «Перемен, требуют наши сердца».
До самого Ізюму я їхав за кермом, бо дорогу по тій частині АТО знаю краще ніж будь хто. Додому повернулися глибокої ночі з відчуттям зробленої доброї справи.
P.S. Після концерту працівники міліції їздили кругами по селу на новенькому Toyota Prius та через гучномовець слухали пісню Плач Яремії «Вона»