Про 9 травня, червоні прапори та “георгіївські стрічки”

Напередодні 9 травня знову почнеться істерія. В той час, коли більшість українців поїде на шашлики, хтось вішатиме червоні прапори і “георгіївські стрічки”, а хтось їх зриватиме.
Треба чесно визнати, що наші предки часто воювали між собою в минулому. Але це зовсім не означає, що їхнім нащадкам треба битися за право пронести червоний прапор центром Львова чи провести смолоскипну ходу на честь Шухевича в Сімферополі. Українцям необхідна об’єднавча ідея. Наші північні сусіди давно усвідомили, що живуть в епоху постмодерну. Вони формують синтетичний ідеологічний продукт з непоєднуваних речей: Ніколая ІІ, білогвардійців, СРСР, Великої Вітчизняної Війни, православ’я. Цей продукт зазвичай не так кидається в очі з якісною пропагандою, але яскраво помітний на різноманітних канонічних Руських маршах з іконами Сталіна.
На традиційних українських тусовках під пам’ятниками Тарасу інколи відсутній здоровий глузд, але завжди присутня історична послідовність: трипільці, Русь, козаки, Шевченко, УНР, УПА, шестидесятники. Ми завжди забуваємо, що в переважній кількості випадків ці поняття об’єднують і проймають не всіх українців, але лише їх частину. В найбільш сумних випадках – саме ту частину українців, які зібралися біля пам’ятника.
Зазвичай націю об’єднує історія, але у нас вона трагічна бездержавністю і братовбивством. Тому у згадках про минулі війни важливе не стільки те, проти кого українці воювали, як той факт, що вони вміють воювати. Особистий героїзм не визначається кольором прапора. Змагання прапорів влаштовують політичні спекулянти, які в житті не тримали зброї. Сюрпризом би виявилося, що більшість з них на війну пішла б лише під пильним оком загранотрядів.
Зрештою, у воїнів завжди набагато більше спільного між собою, ніж у тих, хто ходить з прапорами і вшановує річниці.
Безумовно, УПА має бути визнана воюючою стороною, адже це питання історичної справедливості. Але це не значить, що український патріот не може пишатися Кожедубом чи Берестом, чи своїм дідом, який дійшов до Берліну.
…В здоровому суспільстві завжди має бути відсоток людей, які здатні всіма методами, в тому числі і збройною боротьбою, відстоювати честь і гідність нації. Цю історію за чашкою чаю молодим націоналістам розповідав один з ветеранів УПА. Вважаю, що її слід переказувати молоді від Ужгорода до Луганська не залежно від ідеологічних вподобань.
“В 50-х роках система таборів була побудована так, що там співіснували чоловіки і жінки, політичні в’язні, колишні повстанці, кримінальні злочинці. Група “зеків” зґвалтувала молоду українку. Нічого незвичайного для тих умов. Незвичайне інше. Через тиждень упівці вночі увірвалися до приміщення, де спали кримінальні злочинці і до одного на горло вирізали весь барак. З тих пір українців в таборі ніхто не чіпав. До них ставилися з острахом і повагою.” Після таких історій не дивуєшся, чому в навіть в ув’язнені українців поважали, а у вільній і самостійній Україні не поважають.
Очевидно, що об’єднавчу ідею та повагу у світі Україні принесуть не прапороносці, а люди дії.