Олександр Волощук про Південну Америку і Україну

Нещодавно ми розповідали про презентацію нової книги Олександра ВОЛОЩУКА “Сузір’я Південного Хреста”, яку автор провів у Сумах на запрошення Сумського клубу мандрівників. Там було досить розповідей про екзотичні міста, природу та незвичайних людей. Але в невимушеній атмосфері спілкування були присутні теми, що торкаються безпосередньо України і українців. Одна з таких – українська діаспора.

Українці у Південній Америці
Найбільша українська громада на континенті, за словами пана Олександра, в Аргентині. Він пробув у цій країні 9 місяців і завдяки аргентинському “Дому для всіх” в Буенос-Айресі познайомився з багатьма аргентинцями українського походження і дізнався про історію еміграції з України в Аргентину. Олександр Волощук розповів, що у Буенос-Айресі є кілька українських громад, які займаються, переважно, культурною роботою. Раніше було кілька газет, зараз уже немає жодної. В Аргентині до 1991 року діяльність громад була спрямована на отримання Україною незалежності. Після 1991-го року мета зникла, і в українській діаспорі Аргентини виникла якась внутрішня криза.
Перші українські переселенці поїхали до Аргентини наприкінці 19-го століття, здебільшого з Галичини. Їхали за океан у пошуках вільної землі. На нових місцях довелось важко працювати, вирубуючи субтропічни ліси, осушувати болота, потерпати від отруйних змій та комах. Ті, хто витримав, створили власні господарства, володіють плантаціями мате (південноамериканського чаю), тютюну, рису. Словом, живуть тепер досить пристойно, але Олександр Волощук зауважив, що нащадки українців асимілюються серед місцевого населення.
Результатом перебування у Парагваї стала книга “Парагвайське щастя”, яку автор назвав своїм першим історичним романом. На прикладі однієї вигаданої родини автор розповів про життя українців у Парагваї впродовж більш ніж 80 років. Зараз нащадки переселенців – це самодостатні та щасливі люди. Тож зрозуміло, що повертатися до України вони не планують. Вони є представниками єдиної хвилі переселенців. З України до Парагваю після них масових переселень не було. “І ось ті українці не тільки стали багатими людьми, а й зберегли поміж себе дружні родинні стосунки і завжди приходять на допомогу одне одному, – казав Олександр Волощук, – Це те, чого немає в Аргентині”.
У Бразилії найбільша кількість українців живе в штаті Парана. А їх там – приблизно 400 тисяч. Це – нащадки тих, хто переселився у Бразилію наприкінці XIX – на початку XX століття, в основному, з території нинішніх Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Цих людей об’єднує греко-католицька церква, служба в храмах ведеться переважно українською мовою. Поза межами церкви мало хто з українців говорить рідною мовою, діти її вже взагалі не знають.

Чилійські зустрічі
У Чилі Олександр шукав місце для свого намету, було прохолодно, вирішив вдягти куртку. На ній був чіткий напис “Україна” латинськими літерами. Раптом якийсь добродій запитує російською мовою: “Ви правда з України?”. Виявилось, що в нього дружина – українка з Броварів, познайомились вони в Києві. Олександр розповів про себе, потім познайомився з родиною. Вони, за словами мандрівника, “спочатку надали спонсорську допомогу кілограмів на 3 – 4”. “Чилійці взагалі цінують українських жінок за красу і прихильність до домашнього господарства. Знайомствам сприяє інтернет” – зауважив Олександр. А ось, мабуть, найнесподіваніша зустріч у Південній Америці. За сприяння дипломатичної місії України в Сантьяго, мандрівник мав велику зустріч із представниками української діаспори в Чилі. На неї прийшло майже 200 чоловік, і серед них якимось дивом опинився давній товариш Волощука, з яким вони у молодості грали у футбол. Українська діаспора Чилі дуже відрізняється від тих, що сформувалися в інших латиноамериканських країнах. Перш за все тим, що вона – наймолодша. У ті часи, коли у Південну Америку з України їхали тисячі людей, безземельна Чилі мало кого цікавила. І тому перші наші емігранти з’явилися там лише у 1990-2000-х роках.

Повернення в Україну. Мілітарна складова
Про війну теж треба сказати окремо, бо це саме про наше сьогодення. Щодо особистого сприйняття війни Олександр Волощук розповів, що відразу після анексії Криму відчув, що в Україні назрівають серйозні події. Вторгнення на Донбас, звичайно, підтвердило цю думку. Але в ті роки Олександр був зайнятий черговими подорожами, написанням книжок. Він зізнається, що справжнє усвідомлення війни відбулося після російського нападу 24 лютого 2022 р. На початку березня Олександр був вже був у лавах ЗСУ. Ось що він розповідав про це рішення: «Я не знав, що буду в армії, не думав про це, але коли почалися обстріли Чернігова, рідного міста, коли почали гинути люди – тут уже вибору не було. Я зрозумів, що треба йти захищати своє місто, свою країну. Якби вчинив інакше, мабуть, не поважав би сам себе. Отже, це було абсолютно свідоме рішення”. Олександр розповів, що з 3 по 15 березня його підрозділу довелось утримувати позиції на півночі Чернігівщини, було дуже жорстко. Перший бій був вночі 8-9 березня, атакували ворожу ДРГ, виносили перших загиблих. Ще згадував, як 14 березня у бліндаж влетіла міна і забрала життя двох побратимів, третій пізніше помер від ран. Сам Олександр лишився неушкодженим випадково – він знаходився трохи далі від місця вибуху. Про “коронну” російську тактику вогняного валу: “Це коли ти не можеш підняти голову, бо розумієш, що голови не буде”.Такі перші враження від війни.
Після того, як окупанти пішли з Чернігівщини, підрозділ Олександра певний час залишався там, а через 11 місяців їх перекинули на Донбас, у західну частину Донецької області. Були власні укріплені позиції, вели бої, стримували ворога. У кінці лютого 2023 р. підрозділ виводили на ротацію, а через кілька місяців – знов на Донбас, напрямок Авдіївки.
А потім вийшло так, що через незгоду з командуванням, Олександр Волощук подав рапорт і, за його словами, був не звільнений, але виведений поза штат. Сам він досі відверто трактує деякі накази свого колишнього комбата безглуздими, навіть злочинними і не соромиться заявити про це публічно. Отака мілітарна історія. Не беремося її коментувати, тим більше, будь-кого і про будь-що судити, розповіли, як почули. Олександр Волощук, на наш погляд, є справжнім українцем, патріотом, талановитим письменником і справжньою людиною. Гадаємо, що він ще напише свою книгу і про війну також. Після перемоги, звичайно.

Досьє
Олександр Волощук з 1976 року живе у Чернігові. Закінчив школу № 14, потім — СПТУ № 18. Служив в армії.
З 1994 — у журналістиці (редакція концерну «Чексіл», Чернігівське міське телебачення «Новий Чернігів», Чернігівське обласне телебачення, пресаташе жіночих футбольних клубів «Легенда» (Чернігів) та «Дончанка» (Донецьк), з 2008 по 2010 рр. — журналіст інтернет-видання «Високий Вал».
З 2002 року займається подорожами автостопом і пішки, поєднуючи їх з журналістською та письменницькою діяльністю. Основні теми досліджень під час мандрівок — доба масових репресій 1930—1950-х років, життя українців за межами України.

У 2022 році брав участь в обороні Чернігова від російських військ. Учасник бойових дій на Донбасі.

Олексій Сікорський. Панорама, №37-2024