60 років життя в одній сумочці

Лариса Володимирівна Борисенко народилася у 1960 р. на Луганщині у м. Кремінна. Там вона ходила до садочку, навчалася у школі. Колишній чоловік пані Лариси родом із міста Сватове, що розташоване також на Луганщині. Як часто буває, їхня сім’я створилася ще у студентські роки, у пари народилося двоє синів – Ярослав і Дмитро. Родина “будувала” свій дім у Краматорську на Донеччині. Старші Борисенки були науковцями в інституті, молодші, як годиться, вчилися у школі. Коли діти виросли, то спочатку з батьківського дому “вилетів” старший Ярослав, який поїхав до Харкова вчитися на лікаря, а пізніше приїхав працювати на Сумщину: спочатку Тростянець, потім Суми. Трішки згодом до старшого брата приїхав вчитися і жити молодший, який також залишився у Сумах і створив тут свою родину.

Складне рішення
У Краматорську залишалася лише Лариса Володимирівна. Згадує, як старший син усе кликав її їхати до них у Суми, а вона не погоджувалася на це, адже там її дім, друзі, родичі, робота. Усе кардинально змінилося 24 лютого 2022 р., коли вранці задзвонив телефон, і Лариса Володимирівна почула в трубці голос старшого сина: “Мамо, що ти робиш? Війна почалася! Чекаємо на тебе у Сумах!”. Такі слова не вкладалися в голові у жінки, не хотіла вона вірити в таке жахіття у ХХІ столітті.
Не поїхала тоді пані Лариса з рідного дому, не думала, що все буде аж так серйозно і страшно. Ходила на роботу в магазин, де підпрацьовувала після виходу на пенсію, звідти приносила якусь їжу, якою підгодовувала сусідів. Наприкінці березня жінку все ж умовили, і вона вирішила їхати, але ж не в Суми, які тоді ще були в оточенні, а до родичів невістки у Львів. “Усе моє життя вмістилося в одну дорожню сумочку, – зітхає з болем жінка. – В одній руці була переноска з котом, якого я просто не могла залишити там помирати, в іншій – сумочка з документами та речами першої необхідності”. Їхати за кордон пані Лариса відмовилася категорично: “Мої діти й онуки в Україні, а я буду по закордонах роз’їжджати?”.

На новому місці
Після звільнення Сумщини пані Лариса вирішила, що потрібно їхати ближче до дітей. Тут завжди буде чим зайнятися, адже є онука. Недовгий час вона пожила у квартирі молодшого сина, а потім вирішила, що треба починати самостійне життя. Разом з дітьми знайшли квартиру в оренду; сусіди порадили, що неподалік жінки збираються і плетуть на фронт захисні сітки; а потім завдяки “сарафанному радіо” почали з’являтися учні, яким в умовах онлайн навчання і постійних блекаутів потрібно було підтягувати свій рівень математики. “З грошей за уроки і пенсію я й живу, – каже Лариса Володимирівна. – Звісно, це неабияка розкіш, особливо з огляду на те, що у мене майже нічого свого не було у побуті. Але це ж не найголовніше в житті. Головне, аби діти були живі і війна закінчилася якомога швидше”.

Я ніколи не пробачу росіянам за те, що відібрали у мене дім і пам’ять, бо навіть сімейного альбому тепер не маю

Про складнощі побудови життя на новому місці пані Лариса говорить дуже мало. “Я, як і більшість людей, їхала з дому “на пару місяців”. Звісно, іноді згадую, що в Краматорську повна шафа речей залишилась, і меблі, і техніка побутова, адже усе життя наживала. А тут майже нічого немає, – сухо констатує жінка. – Але у вас у Сумах мені трапляються лише найгарніші люди. Он погляньте – показує на столик в кутку кімнати, який повністю заставлений консервацією – це я консервувала з того, що мені тут сусіди зносили. Пізніше будемо відправляти хлопцям на фронт”.

Увесь час нашої розмови пані Лариса посміхається і випромінює життєву силу і оптимізм. І навіть коли розповідає про обох синів, які зараз знаходяться під рідним Краматорськом, не дає собі розслабитися і заплакати, і лише сумні очі видають страх і біль за найдорожчих в житті кожної жінки людей.

Планую залишатися
Вже півтора роки пані Лариса прожила у Сумах і планує тут залишатися й надалі. Її друзі з Краматорська дивуються, що жінка полюбила наше місто, хоча рідним його поки що не вважає.
“Зараз ще поки моя квартира ціла, лише від вибуху у лютому 2023 р. повилітали вікна, але Ярослав зараз якраз служить у Краматорську, то була змога їх закрити, – каже жінка. – Але діти мої тут, і звали мене сюди вже багато років, то плани на майбутнє я будую лише в Сумах. Я ще не відчуваю себе тут вдома повною мірою, бо не маю свого власного житла. От найближчі плани – знайти змогу купити у Сумах квартиру, і саме заради цього я зараз так багато працюю. Але, думаю, мій дім вже тут. І на це відчуття впливає і такий фактор, як сумчани. Мене тут зустріли, як свою. Ніколи ніде мене ніхто не образив, я всюди зустрічала допомогу. Тому і обрала Суми – як місто, де буду заново будувати своє життя. Поряд з дітьми!”.

Цей проєкт реалізується за підтримки програми “Український фонд швидкого реагування”, яку втілює IREX