Обмежено не готові

Після візиту до України Держсекретар США Ентоні Блінкен заявив, що Київ готовий до мирних перемовин. Після того ж таки візиту президент Володимир Зеленський зробив заяву, що готовий до довготривалої війни. Обидві заяви лунали на тлі боротьби та зрештою підсумкової заяви саміту G20, де, як відомо, далеко не всі країни готові засудити росію. Проте підсумкове резюме саміту щодо війни в Україні (в геополітичних обставинах, що склалися на даний момент, зрозуміло) можна назвати нейтрально-позитивним. Без таких дипломатичних успіхів економічні санкції в потрібному обсязі не запрацюють ніколи, а, значить, економіка країни-агресора скоро розгорнеться на повну потужність. Нещодавно з’явилась, до речі, інформація, що економіка росії близька до виходу на рівень 2021 року. І це – попри санкції, падіння видобутку та реалізації природного газу та інші негативні фактори впливу. Так це чи ні, важко сказати, російській статистиці навряд чи можна довіряти, проте факт полягає в тому, що резервів та обсягу економіки у росії вистачить, на жаль, надовго. І що найголовніше – без суттєвого погіршення якості життя тамтешнього населення. Хоча й таке погіршення приведе хіба до того, що населення під впливом власного кровожерливо-стереотипного мислення та пропаганди мобілізується і скаже: «Всьо для побєди! Нічєго, поголодаєм нємного, ліш би хохли здохлі!». Так що сподіватися на те, що в росії хтось найближчим часом (3-5 років) схаменеться і олюдниться, не варто. Для цього немає жодних передумов: ані військових (втрати далеко ще не критичні), ані економічних (дивіться вище), ані ідеологічних (ніхто не працює системно над тим, щоб населення росії прийшло до тями. Та й украй важко щось протиставити російській пропаганді всередині росії). Так що якраз росія до довготривалої війни нині готова, і значно краще, ніж на 24 лютого 2022 року. І зовсім не готова до миру, хіба лише поговорити в якості пропаганди, що, мовляв, ми готові до перемовин, але от же ж бачите: Зеленський – не готовий, не хоче з нами домовлятись. І під певним кутом це може виглядати у країнах Африки та Латинської Америки, та й і в інших країнах, що декларують нейтралітет, не на нашу користь. Тому, напевне, Блінкен і сказав про готовність України до переговорів, щоб це там почули. Але, поміж нами, видається, що Україна не готова ані до довгої війни, ані до будь-якого миру.
Відставка міністра оборони Рєзнікова і призначення нового міністра Умєрова лише в черговий раз звернула увагу на велику кількість проблем, які потрібно було негайно вирішувати у перші ж півроку після широкомасштабного вторгнення. Але, здається, уряд і МО так само стали жертвами української пропаганди про закінчення війни через два-три тижні і повну недієздатність російської армії, як російське керівництво і генштаб рф потрапило у полон пропаганди російської, яка обіцяла «Київ за три дні» й «та що там з ними воювати, це ж Україна?!».
Автор не є експертом у військовій справі, але ось, боюсь, ще й не повний перелік тих невідкладних проблем на думку відомого воєнкора Юрія Бутусова: нестача інженерної техніки для обладнання позицій (кацапи будують оборонні споруди краще, на жаль), нестача боєприпасів, неякісне комплектування аптечок, погано організовані виплати та соціальне забезпечення діючих та поранених військових, недостатнє забезпечення якісним спорядженням та озброєнням, відсутність притомної військової юстиції у війську і неналежна робота військової служби правопорядку, величезний документообіг, зрештою, нефахове проведення мобілізаційної роботи та підготовка особистого складу. Але базова проблема полягає в тому, що за останній рік війни ЗСУ різко скочується в бік радянської армії у найгірших її проявах. На жаль, мій досвід спілкування з друзями та знайомими, які воюють, часто це підтверджує. І ми ще не беремо тут до уваги тендерні скандали, корупцію та таке інше.
Особливо, напевне, варто відзначити мобілізацію. На початку вторгнення здавалося, що проблем із бажаючими захищати країну не виникне. У військкоматах стояли черги, а міністр говорив, що ЗСУ має перевагу в людях, але от зброї не вистачає. Але з часом добровольці закінчилися, і з’ясувалося, що військкомати, які гордо перейменували у ТЦК, як і вся система, не готові навіть до планової якісної організації мобілізації та підготовки солдатів. Зі сьогодення взагалі видається, що всім тим, хто відповідав за цей процес, за запис «не придатний до військової служби» дозволили брати гроші у всіх, хто давав гроші. І лише коли обурення в суспільстві почало зривати кришку і вилізли дані типу, як про одеського воєнкома, почали щось говорити про зміни. Бо інакше пояснити цей бардак неможливо. Це вже тепер, при новому міністрові, омбудсмен Лубінець говорить, що, мовляв, давайте ми скасуємо «обмежено придатний», бо у нас є дані, що таких от обмежено придатних посилають на передову, а здорові отримують «білі квитки». Та невже?! Яка прикра новина. Не минуло й півтора року. Ну що ж, тепер, коли всі ті, у кого були гроші і хто не хотів до ЗСУ, вже втекли за кордон, а у тих, що залишились, грошей немає, можна й взятися за організацію більш-менш притомної мобілізації. Звісно, їх не хвилює питання, скільки хворих, дійсно не готових до навантажень людей померло вже на початковій стадії – в учбових центрах. Скільки померло від інфарктів, інсультів, інших хвороб у перші тижні на передовій. Скільки загинули у перші години довгих боїв, бо не могли через критичну втому та стан здоров’я адекватно реагувати на події, не кажучи вже про якісне ведення бою та прикриття побратимів. Усі ці люди могли б бути живими і нести службу по охороні мостів, складів, аеродромів та інших стратегічних об’єктів, працювати на ремонті військової техніки, служити діловодами та таке інше замість тих здорових і придатних, хто цим зараз займається. Гостро стоїть питання заміни тих солдатів, які пішли воювати в перші дні. Більшість із них, напевне, загинула і не повернеться додому ніколи. Але ті, хто вижив, воюють і далі. Їх та їхніх близьких неймовірно дратує той факт, що вони не мають обмеженого терміну своєї служби, а, в той же час, у тилу ведуть мирний спокійний спосіб життя сотні тисяч придатних до військової служби чоловіків. Про що думали в МО? Що ті, хто були першими, загинуть швидко і не виникне таких проблем? Звісно, що потрібно було одразу готувати ротаційні батальйони, впроваджувати ротацію, відпустки, щось придумувати, щоб воїни могли відпочити, пройти реабілітацію, набутися з родинами, підлікуватися, владнати свої справи та таке інше, вкрай необхідне, щоб згодом повернутися й воювати далі якісно. Але їм кажуть: «Ні, неможливо. Ви – досвідчені, воюйте!». І вони воюють. Втомлені, зранені, на межі, а частіше – за межею людських можливостей. І вийти звідти вони можуть лише мертвими, без ноги чи руки, в полон або у в’язницю за дезертирство. Зате міністр Рєзніков з почестями та під овації нардепів «СН» поїде послом до Великої Британії.
Там, у війську, накопичується незадоволення і роздратування, бо несправедливість очевидна. Але про це вам не розкажуть в «Єдиному марафоні». Таке враження, що публіку навмисно готували до лагідної швидкої перемоги, а тепер ударили пикою об бетонну стіну: «Я готовий до тривалої війни!».
Будьте пильними. Четвертий Рейх мусить бути зруйнований. ЗСУ роблять можливе і неможливе і кожного дня віддають свої життя за нашу свободу.

“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”.