Суми: новини, події, коментарі

Нотехс - будівництво у Сумах

Я така – не одна

1,145

Юрій Олександрович загинув 14 березня 2022 року. Невдовзі (далеко не кожному загиблому на цій війні так щастить, якщо можна так сказати) його тіло привезли до рідного Глухова. Віддати шану герою прийшли тисячі містян – Юрія Коваленка в Глухові знали і любили, поважали все, що він робив для дослідження і збереження історії міста. Поховали Юрія Олександровича у рідному селі Некрасове, як він і хотів, поруч із батьками. Так достойно і з великими почестями завершився земний шлях цієї, у вищому ступені, талановитої людини. Кандидат історичних наук, археолог, командир пошукового загону «Обеліск», екскурсовод, музейник, музикант, співак – Юрій Коваленко умів багато і все робив напрочуд гарно. У кінці 2020 року підписав контракт із ЗСУ і став на захист Вітчизни. Це був свідомий вибір 54-річного чоловіка. Хоча до військкомату він ходив записуватись ще у 2014, перед тим, як поїхав волонтером місії «Чорний тюльпан». Починаючи з трагічних подій під Іловайськом, кілька років Юрій Олександрович їздив із волонтерами у «сірі» зони розшукувати тіла загиблих українських солдатів. Саме в той час ми і познайомилися ближче. Письменник шукав факти та історії людей про Іловайський «котел», історик і дослідник такі факти бачив на власні очі і фіксував. Ми зробили інтерв’ю для газети, а згодом Юра змонтував вражаючий документальний фільм із матеріалів своїх пошукових експедицій.
Ці рядки волею випадку я пишу на лавці Історичного музею в Києві, де кілька років тому ми провели одну із наших спільних зустрічей із глядачами Юриного фільму і читачами «Іловайську». Поруч зі мною на сопілці грає чоловік у вишиванці, чимось невловимо схожий на Юру, алеями ходять групи людей, щоб зробити з кручі світлину панорами Києва. Тут саме повітря, здається, дихає великою українською історією. Напевне, не знайти кращого місця, щоб згадати про Юру, його дружину Оксану і всю їх неймовірну родину.
Оксана Коваленко – дружина Юрія Олександровича, його найближча людина і найвірніший друг. Журналіст, редактор, мама двох дорослих доньок і бабуся зовсім маленької Варвари. Але сьогодні їх зазвичай багатолюдна квартира порожня. Немає археологів чи волонтерів, які часто зупинялися на ночівлю, немає доньок, які тимчасово виїхали до Німеччини до Юриних колег. Але сама Оксана тут, удома, в строю: працює в Глухівській міській раді, з місцевими волонтерами збирає кошти на Юрин батальйон – і вчиться жити сама.

 

Оксана КОВАЛЕНКО:
Пам’ятаєте, воно у повітрі висіло: війна…війна… Юра тільки приїхав з-під Авдіівки, був на навчаннях у “Десні”, і їх звідти екстрено повернули в Глухів. Тиждень були постійно навчальні тривоги. У нас вдома було усе зібране: і речі, і автомат… Ми живемо у Глухові. Кордон у нас, якщо по прямій, то це кілометрів 12-15, трасою трішки далі. Коли 24 лютого зателефонували близько півпершої ночі, він зібрався за кілька хвилин. Було схоже, що це вже по-справжньому. Я: «Юр, що, війна?» Він: «Не знаю!». О четвертій чи трохи пізніше вони вже виїхали.
Їхній увесь підрозділ по Києво-Московській трасі поїхав у бік Києва, а 10 БМП навпаки – у бік кордону до пункту пропуску «Бачівськ», де лоб у лоб зустрілися з колоною росіянців. Як потім Юра казав: «Ми не знали, куди їдемо. Хлопчик поряд у БМП питав у мене: «Олександрович, це ж навчання?» Ніхто їм не сказав, що почалась війна. Юра про це потім так згадував: «Ми вже фактично в бою, сусідня беха горить, а ми сидимо у своїй і думаємо, які правдоподібні навчання нам влаштували. Ось вже мій ротний біжить, і у нього щось червоне на обличчі, а я собі думаю: нічого собі, як гарно підготувався, кетчупом намазався, щоб було натуральніше!». Уявляєте, люди вже в бою, а мозок відмовляється сприймати, що це – війна, бо їм ніхто про це не сказав. У перші години війни був у них перший загиблий – Михайло НЕСОЛЬОНИЙ, перший Герой України з 16-го батальйона. Водій медичної машини, його танком розстріляли.
О 8-й ранку Юра зателефонував: чи зайнятий Глухів, чи є вже тут рашисти, натяками сказав, у якому вони селі. У них були важко поранені. Ми туди викликали «швидку» і допомагали вивозити поранених, а вони поїхали далі. Я бачила, як вони, наче мурашки, обсіли броню, єдину БМП, що вціліла. Холодно, траса зайнята, техніки немає – з 10 БМП втрачено 9. Але усі доїхали до Чернігівщини і воювали далі. Потім була Київщина.


Є історія, яку Юра просто обожнював. У перший день один їхній військовий був на лікарняному в Глухові. Де йдуть бої, невідомо, де батальйон – невідомо. І цей солдат розуміє, що треба якось наздогнати своїх. На трасі вже ворог, там колони їхні. І він вдягає старий спортивний костюм, бере горілку, дідів мопед, періодично ковтає горілку, аби був запах, і так їде між ворожими колонами на тому дирчику. Його зупиняють рашисти, питають: «Чувак, ти куди, війна!» А він у відповідь: «Та манав я вашу війну, я тут по заробітках, додому їду, яка нафіг війна!?». І так за добу наздогнав своїх. Дирчик кинув, а в цих спортивних штанях воював ще місяць. А міг же залишитись тут, перечекати. Але ні. Мама моя, як звонила Юрі, то завжди питала: «А той, що на мопеді, живий ще?» – «Живий!» – «Слава богу! Це герой»
У лютому наша старша донька Леся була на сьомому місяці вагітності. На Суми чи на Київ вже не виїхати, ізоляція. У нас було тихо, але скільки це могло тривати, ми не знали. Але й кудись їхати ризиковано, навіть якщо я за кермом, то… Ви ж розумієте, а якщо пологи? Моя подруга доньку відправляла: доїхали до Путивля, телефонують друзям у Буринь, а ті кажуть: «Тікайте – у нас танки!» На другий день з нашої лікарні везли хворих на Суми, то цю дівчинку переодягли медсестрою, і так вони блок-пост проїхали. Прийняли непросте рішення, що донька залишається у Глухові разом з чоловіком. Ніби все було нормально: і ліки були, і лікарі були, але і відчуття було, що завтра усе може різко змінитися… Врешті, Леся благополучно народила 19 квітня.
А молодша донька Іванка жила в Сумах, у гуртожитку СДПУ на Роменській. Було дуже багато дзвінків від батьків, чиї діти застрягли у Сумах, і вони телефонували у Глухівську міську раду, чи можна якось дітей забрати. Зголосився водій шкільного автобуса, зробив чи п’ять чи більше рейсів – забрав усіх студентів, кого можна було. І моя дитина приїхала додому. Пам’ятаю, як її просила: «Іваночка, ти ж будеш їхати через блок-пост, не треба там мейкап повний робити, щоб «какая красівая дєвочка» в автобусі – це була не ти. Бо я знала випадки, коли люди просто зникали на тому блокпосту через річку Сейм.

 

ПАНОРАМА: На честь твого чоловіка Юрія Коваленка названа вулиця. Напевне, це дуже незвично?
Оксана КОВАЛЕНКО:
Після того, як почалася війна, усе стало незвичним. І ми відчуваємо те, що не повинні були б відчувати. Зараз, від початку війни вже в нашій громаді є 36 загиблих. Першу глухівську вулицю – Пушкіна – перейменували на честь Ігоря БІЛЕВИЧА. Його загибель була шокуюча, болюча і безповоротна. Бо Ігор був людиною, яка у Глухові уособлювала Україну. Він жив цим, він був майстром, проводив фестивалі різьбярів, заснував у нас козацький клуб, був козаком Хортом. Він 24-го чи 25-го лютого вже пішов воювати. Він пройшов АТО і залишатись у Глухові чекати рашистів не міг, з однодумцями поїхав у бік Києва, під Броварами пішов у місцеву тероборону, а потім – на схід. У жовтні під Лиманом загинув. Ігор Білевич – людина дуже популярна, можна сказати, обличчя Глухова, викладач університету. Було громадське обговорення, люди висловились за перейменування, і я розуміла, що так має бути.
Тепер загинув Юра, його іменем назвали вулицю. Люди самі збирали підписи за це. Я так скажу: це важливо і для мене, і для сім’ї, і я вдячна за це. Але у мене в душі залишається якесь таке відчуття тривожне, мені незручно перед іншими родинами, де також є загиблі. Моя мама дуже проста мудра жінка, вона обожнювала Юру, у них були прекрасні стосунки, питає мене: «Доню, а за якими критеріями вулицю назвали? Це ж тому, що він був знаменитий, що він багато зробив, досліджував Глухів, багато копав, музей зробив, і те робив, і це робив? І ще пішов на війну і загинув?”. А у нас є хлопчина, однокласник мого хрещеника, якому було 20 років, коли він загинув під Києвом. А мама й каже: «А от цей хлопчина, якби дожив до 60, може б теж став знаменитим, тільки йому не дали цього зробити». Коли у мирному житті після смерті достойного земляка громада вирішує назвати вулицю його іменем – це одне. А коли людина стала воїном, стала поруч з такими самими воїнами в один ряд, то тут насправді важко визначити критерій. Можливо, це я так копаюся в собі. Тому думаю, що в Глухові ще має бути вулиця загальна, яка б мала назву всіх загиблих героїв.

ПАНОРАМА: За яких обставин ти дізналася, що Юра загинув?
Оксана КОВАЛЕНКО:
Останні два тижні у них були дуже інтенсивні переїзди: їдуть в одне місце, потім переїжджають в інше, потім ще в інше. Це в районі Куп’янськ-Кремінна-Лиман. Я просила його вивчити номер мого телефону, намагалися придумати пароль, якщо потрапить в полон, і ми домовились, як він буде мене називати, щоб я зрозуміла, що щось не те. Може, це якісь шпигунські книжки, але ми готувались до різного. Я просила, щоб він завжди давав мені номер когось, хто з ним поруч. Юра, коли вже вони почали заходити в той ліс на позиції, попередив, що його не буде два дні на зв’язку. Пройшло два дні – зв’язку немає, три дні – немає, чотири дні – немає. Набираю побратима, представляюсь, а він мені: «Що, хвилюєтесь, ага? Може він там собі якусь молодицю знайшов!». Я така собі думаю: «Ага, шуткує, значить усе нормально» Кажу: «Ось я приїду, дам вам там усім розгону!» – «Буде вже скоро ваш Коваленко, – продовжує він. – Он їде вже. Вивели». Потім Юра розповідав, що там було пекло, багато загинуло і багато поранених, їх усіх вивезли, а ділянку потрібно було тримати, і Юра залишився ще на кілька днів. Він вийшов, був на адреналіні, хоч і дуже втомлений. Він тоді був задоволений, якраз і наша посилка дійшла до нього, ми йому чоботи відправили, бо вже почалася грязюка. Він поїхав у Лиман, посилку забрав. Це, до речі, був єдиний раз, коли в посилці я йому ще й листа написала: «Юрчику, пишу тобі на фронт…». Він її отримав, але не перебирав посилку, каже, я знаю, що там лист є, я його потім побачу. І от він повернувся, прочитав лист, набрав мене, зворушений, казав, що поклав його собі під бронежилет. Там він і залишився (плаче). Після цього вони мали бути ще два дні в більш-менш безпечному місці, але знову щось трапилось, і через день він знову поїхав. Я знала, що вони на позиціях у лісі. Юра казав: «Я щасливий, що я в лісі». Він терпіти не міг той голий степ, посадки. А тут – величезний сосновий ліс, я дивилася по карті. Пройшов день, мені вночі надійшло сповіщення, що його телефон на зв’язку. Розумію, якщо телефон спіймав десь зв’язок, то або Юра когось виносить, або Юру хтось виносить. Передчуття біди зашкалювало. Зв’язок знову пропав. Зранку зателефонувала товаришу, командиру. І все… мала передчуття, серце вискакувало. «Це дружина Коваленка…» – а у нього голос зовсім інший, ніяких вже жартиків, ніякого гумору. «Я ж до вас без істерики, кажіть, як є!». Він каже: «Загинув». Я: «Де тіло?». Бо я ж знаю випадки, коли люди по півроку не можуть забрати тіла. Він: «Тут». Я: «Ви бачили?» – «Бачив» – «Це точно Юра?». Він: «Точно…» Ну і все… От так я і дізналася…
Коли Юру привезли його товариші, з якими він вивозив раніше тіла загиблих хлопців …Це як у книжках читаєш… Я не вірила, що у нас може бути таке взагалі, це якась помилка, війна. Це як сон… Але ж ми всі розуміємо, що це все – наше реальне життя. Таке випало на нашу долю. Зараз ще війна йде, і ми не знаємо, ні коли вона закінчиться, ні як вона закінчиться, ні якими втратами вона закінчиться. Півкраїни вже живе в такому стані, як я. І я чітко розумію, що завтра може не настати будь для кого (плаче). Але треба продовжувати боротись. Згрібатись докупи у думках, шукати опору і продовжувати боротись. Наші загиблі нам не пробачать, якщо ми через своє горе впадемо у відчай і станемо говорити про втому від війни.

ПАНОРАМА: На прощання з Юрою, здається, прийшов увесь Глухів…

Оксана КОВАЛЕНКО:
Юра завжди з прикрістю відмічав, що, коли у Глухові військових ховають, то не приходить багато людей, немає моря прапорів, немає тієї атмосфери патріотизму, що воїн загинув. І от у нього все це було…
Ми Юру ховали у селі Некрасове, де він народився. Мені зателефонували люди звідти і кажуть: «Оксанка, такий нюанс – квітів багато не буде, немає зараз нічого, березень місяць, а ми б хотіли дорогу встелити квітами… якось нам незручно». А я кажу: «Беріть прапори!» І ось вони за ніч наробили такі саморобні прапори (показує). Їх було дуже багато. І для мене ця саморобна поробка цінніша за букети дорогих квітів.
Сергій приїхав, наш похресник, і запитав, що він має робити під час похорону? Кажу, твоїм завданням буде кричати «Слава Україні!». Бо якось зазвичай під час похорону ніхто цього не робить, усі мовчки стоять. У Юри було дуже багато людей, може і кілька тисяч прийшло у Глухові, уся площа була зайнята. І всі відповідають: «Героям Слава!», і ще, і ще…
Через тиждень він зробив собі татуювання у вигляді кісточок руки і догорілий сірничок. Одразу зрозуміла: це – символ розкопок, бо хлопець був з Юрою в експедиції в Батурині із шостого класу. І мої дівчата набили собі татуювання про тата, вони були обидві з ним дуже близькі. Маестро… його позивний.

ПАНОРАМА: Як ти даєш раду своїм емоціям?
ОКСАНА КОВАЛЕНКО:
Це такі питання, на які я не маю відповіді… Я ходжу на роботу, намагаюся робити речі, які робила завжди, автоматично. Я завжди лягала спати пізно. Для мене лягти спати о першій годині ночі – це нормально, завжди читала. А зараз я хочу прийти з роботи і лягти спати, бо хочу, щоб день швидше минув. Змушую себе спати, щоб постійно не шукати відповіді на питання: чому так сталося, чи могло бути інакше.
Знаєш, інколи я намагалася Юру пожаліти, а він завжди відповідав: «Оксаночко, я такий не один, тут всі такі. Тисячі воюють, і гинуть.. І ти така теж не одна, думай, що є люди, в кого ситуація в сто разів гірша».
Ми із Світланою учора говорили (Світлана Білевич, вдова Ігоря Білевича – ред.)… Ніхто насправді не знає, як правильно поводитися. А вона настільки до всього відноситься, на мій погляд, по-філософськи, що у мене є приклад людини, яка важко переживає своє горе, але гідно тримається. «Я пишаюся своїм чоловіком!», – вона говорить це вголос.
І я пишаюсь. Пишаюсь, що взяв у руки зброю і пішов воювати, переборовши власний страх. Він не просто історик-теоретик, а людина, яка долучилась до творення історії. Хоча зараз з нашого найближчого оточення воюють ветеринар, електрик, педагог, фельдшер швидкої і навіть клоун. Хочу, щоб вони повернулись живими.

Євген Положій, Панорама, №21-2023