Життя не вимкнеш!

ПОНЕДІЛОК, 12 ГРУДНЯ. Перед світлофорами, що згасли, люди, перед тим, як як кинутися на подолання небезпечної ділянки, згрібаються у купи. Чи по-вченому кажучи, спонтанно самоорганізовуються у групи. Щодо мене, не кожна з груп мене влаштовує, чекаю своєї. Ось два добродії хочуть перетягти через дорогу третього, а він пручається і проголошує натхненні матюки. Ні, це не моє, чекатиму. Дітлахи. Зграя, яку намагаються вишикувати дві стомлені та затуркані виховательки. Молодим – дорога, а я почекаю. Ось моє! Дитячий візок поперед мами, двоє хлопців у камуфляжі і зі зброєю – надійна група, можна приєднатися. Екстремальні умови роблять нас перебірливими навіть у дрібницях.
ВІВТОРОК, 13 ГРУДНЯ. День здавався пересічним і нецікавим, але ввечері гаряча вода зробилася насправді гарячою. Та ще й саме тоді, коли світло не відключено. Оце так свято! Вимився по-довоєнному, без швендяння з гарячими каструлями, замочив купу білизни, ще й поголивсь, тобто привів бороду до сякого-такого цивілізованого вигляду. Гарний був вечір, запам’ятаю.
СЕРЕДА, 14 ГРУДНЯ. Добре, що запам’ятав, бо води немає. Ніякої. Світла і інтернету поки що теж немає. Про всяк випадок викручую замочену білизну і чіпляю сушитися на балконі. Хай краще так. Згодом дізнаюсь про аварійно-ремонтні роботи на Лепехівському водозаборі. “Водопостачання буде відновлено після закінчення робіт”, – пише “Міськводоканал”. Вірю, що не раніше. Вони додають:”Перепрошуємо за тимчасові незручності”. Авансом прощаю, обіймаю і пускаю сльозу!
ЧЕТВЕР, 15 ГРУДНЯ. Роботи завершені, води немає другу добу. Виявляється, десь у сусідів зверху прорвало трубу, тому перекрито весь стояк. Теж, як здогадуюсь, до завершення робіт. Ознак самих робіт не спостерігаю. Ця опція діє для мешканців вісімнадцяти квартир нашого будинку. Отакий “джек-пот” ми вихопили серед загального “свята життя”.
П’ЯТНИЦЯ, 16 ГРУДНЯ. У русні сьогодні знов натхнення. По місту сирени, згасає світло поза графіком, здихає навіть мобільний зв’язок, похололи батареї. Чергові ракети полетіли від “братів”, але життя триває. Сьогодні збори в редакції. З добрих новин – газета ще жива і вмирати не планує. І особисте: вперше після початку війни побачив багатьох колег разом. Ввечері характерним вуличним звуком стає гудіння автономних генераторів. У магазині сяє світло, але термінали не працюють. Тимчасово, звичайно, як і все у цьому житті. За готівку можна скупитися, продавчиня все ретельно записує на папірець. Сучасні термінали чекають слушного часу, а облік поки що – як у сільпо 60-х років. Гібридні часи!
СУБОТА, 17 ГРУДНЯ. Третю добу ми, мешканці кільконадцяти квартир, мужньо сидимо без води. Є можливість позичити воду у сусідів, аби не чимчикувати до колонки. Потрошку використовую власні стратегічні запаси, які запобігливо тримав на підвіконні у батареї пластикових пляшок. Ще з довоєнних раптових відключень тримаю, і ось таки виявилось, що не дарма. З гарних новин – чую гуркіт зверху, який можна трактувати як ознаки ремонтних робіт.
НЕДІЛЯ, 18 ГРУДНЯ. У найсвітлішу пору, опівдні місто майже пусте і темне. Мряка тисне навіть психологічно, піддаватися не можна! Пригостив тютюном знайомого вуличного музиканта. Він інвалід, приїздить на «Сотню» з якогось сусіднього села аби поспівати українських пісень бадьорого змісту і щось собі заробити. Знайомий художник виніс свої картини і малюнки. “Якось воно треба ж”, – каже. Життя – не світло, його просто так не вимкнути.