Жах і скорбота
Кожен успішний наступ Збройних сил України, кожне нове звільнене село, селище чи місто викликає в українців неймовірно позитивні емоції. А вже за кілька днів, коли з’являються фотографії катівень, масових поховань і тіл невинних жертв, убитих загарбниками на окупованих територіях, країну накриває хвиля скорботи та ненависті. Після Київщини, Чернігівщини та Сумщини тепер настала черга Харківщини.
Думаю, не варто називати кожне місто чи селище, де знайдені катівні та поховання жертв, «Буча-2» чи «Буча-3». Тут недоречні узагальнення. Просто недоречні. І ніякого додаткового емоційного ефекту чи інформації не дають. Ще гірше стає на душі, коли починають рахувати: «Тут стільки-то Буч, тут – дві Бородянки».
Шановні, це – не спортивні змагання. Кожне місто, кожне селище має свій біль, своїх закатованих людей, своїх героїв. Але що точно потрібно – так це зважена інформаційна політика щодо жертв масових репресій та геноциду, вбитих і поранених серед цивільного населення. Не потрібно міряти звірства, вчинені росіянами у конкретному населеному пункті, кількістю жертв іншого населеного пункту. Окрім того, що це – явна неповага до жертв, якого ефекту ви хочете досягти? Усередині країни, напевне, переконувати, з ким Україна має справу у цій війні, нікого не потрібно. А хто не переконався після всього побаченого і почутого, того вже й не переконати, бо вони – колаборанти і потенційні зрадники. Якщо це пишеться і говориться для закордонного користувача інформації, то ефект ще гірший – нічого нового, якась «Буча-2», «Буча-3», можливо, це якісь інші райони цього міста?
Кожне місто, кожне селище має свій біль, своїх закатованих людей, своїх героїв
Але ось питання далеко не на тему етики чи моралі: а чи знаємо ми, скільки взагалі загинуло мирних мешканців від 24 лютого 2022 року? Хоча б якщо взяти вже деокуповані території? Бо трагедію Маріуполя, втрати Херсона порахувати наразі неможливо.
Так, кожного дня ми читаємо у новинах: «Після сьогоднішнього обстрілу Харкова одна людина загинула, десять – поранені. У Краматорську після нічних обстрілів загинуло двоє людей, сім поранених…» І так далі. Але ми не маємо загальної картини, не знаємо, скільки мирних мешканців убито росіянами, поранено, скільки зникло без вісті і скільки знаходиться у заручниках. Чому?
Наразі ми взагалі нечасто чуємо голос нового омбудсмена. Можливо, після того, як наприкінці травня 2022 р. звільнили Людмилу Денісову, багато говорити, значить – втратити посаду? Але є моменти, коли омбудсмен мусить говорити першим. І говорити фактами. Нагадаю, що Людмилу Денісову зняли з посади за заяви про масові зґвалтування росіянами жінок та дітей. російські медіа відразу ж використали звільнення Денісової як свій аргумент про те, що «Звірства у Бучі – це фейк і «голлівудська вистава». Новий Уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубинець не робить голосних заяв і йде у фарватері інформаційної політики Офісу президенту. Можливо, це і правильна позиція.
Убивча статистика
Можна зрозуміти Генштаб та Міністерство оборони, де вважають, що не на часі публікувати кількість загиблих військових. На їх думку, це може демотивувати тих, кого мобілізують на військову службу, «убити» будь-яке бажання брати до рук зброю. Насправді більшість із воюючих країн так і робили, тобто, це стала світова практика.
У той же час, інформація про кількість знищених ворогів та ворожої техніки публікується щодня. Не факт, що ця інформація відповідає дійсності (насправді, це неможливо зі зрозумілих причин), але факт, що підбадьорює якщо не військових, то цивільних – точно. Альтернативні цифри втрат росії час від часу публікують США та Велика Британія. Ці цифри трохи менші від даних українського Генштабу, але не настільки, щоб говорити про кричущу невідповідність.
Правда і пропаганда
То як Україні достукатися до світової спільноти? Як «не втомити» війною і не призвичаїти (яке страшне слово у даному контексті!) до жертв серед українського мирного населення? Напевне, варто все ж таки мати злагоджену, сильну інформаційну політику, не маніпулюючи кількістю жертв, не педалюючи назви окремих, уже гарно відомих за кордоном, населених пунктів. Тому що інформація, яку подає ООН на період з 24 лютого по 31 липня – 5 327 загиблих мирних мешканців, очевидно, і близько не відповідає дійсності. А сьогодні, на хвилиночку, не середина літа, а вже кінець вересня, так що тут ще й про оперативність і своєчасність. А світові медіа звикли брати офіційну статистику? А де таку взяти на 18 вересня 2022 року, наприклад?
Тому є така ідея: публікувати таку ж статистику, яку веде Генштаб щодо знищених ворогів, літаків, танків і т. н. Але писати так: 20 вересня 2022 р. З 24 лютого убито і закатовано російськими загарбниками:
1. Буча (дати) – всього Х людей. Серед них: дітей – стільки, жінок – стільки, людей похилого віку – стільки. Зникло безвісті – стільки.
2. Гостомель (дати) – всього Х людей. Діти – стільки, жінки – стільки, людей похилого віку – стільки, зниклих без вісті – стільки.
3. Бородянка
4. Мощун
5. Тростянець
6.
7.
8.
…
25. Ізюм
І так далі, на жаль.
І загальний підсумок: За стільки-то днів рашисти вбили в Україні мирних мешканців:
Дітей
Жінок
Людей похилого віку
Зникли без вісті
Всього: ХХХ
І кожен день цю страшну статистику оновлювати.
І ставити поруч із тим, скільки замінусували за добу ЗСУ.
Думки людей
Така пропозиція, викладена автором у соціальній мережі, викликала різні думки. Одні говорять, що кількість втрат вплине негативно на психіку інших мирних мешканців. От що пише в коментарях Наталія ЄСІНА з Сум, яка довго і успішно займається допомогою переселенцям, і сама також встигла переїхати з Донбасу до початку активної фази бойових дій у 2014 р.: «Тут трохи спірне питання. Перемоги ЗСУ підсилюють дух українців. А кожна новина про злочини рф дає наслідки на моральний стан, психіку та можуть призводити до негативних наслідків. Тому я згодна з тим, що не можна порівнювати трагедії і варто говорити про них, але не в контексті щоденного нагадування за прикладом мінусування росіян».
Насправді слушна думка – негативний психологічний ефект може мати місце. Тож, можливо, цю статистику є сенс подавати лише для закордонних медіа?
Україні варто мати злагоджену, сильну інформаційну політику, не маніпулюючи кількістю жертв, не педалюючи назви окремих, уже гарно відомих за кордоном, населених пунктів
Іншої думки колишній сумчанин, а нині – мешканець Гостомеля В’ячеслав БОДНАР. Історія його родини – як Слава, його дружина Інна і паралізована мама Слави – спочатку переховувалися кілька тижнів в окупації під обстрілом, а потім вибиралися через зруйновані Гостомель та Бучі до евакуаційних автобусів, облетіла українські та закордонні медіа.
«Інформування має йти продумано. Бо це не маркетинг продажів напоїв або кросівок, тут інші механізми. Питання у тому, що, здається, у країні відсутня будь-яка загальноузгоджена політика щодо інформаційної складової щодо оприлюднення подібної статистики у сенсі психологічного впливу у середині, і впливу на зовні… Зараз іноді чергова заявлена «Буча» так само стає відверто грубим пропагандистським інструментом, через що замість інформаційного впливу має цілком зворотний ефект… Відверте нав’язування розслабленому західному споживачу, в якого вже 100 років усе стабільно і сито, грубої пропаганди зі всіх джерел, частіше має зворотний ефект… Плюс треба врахувати, що Україна вже далеко не перша країна, населення якої потерпає від людиноненависницьких знущань свиноцапів. Зовсім нещодавно була Сирія, яка на увесь світ волала про свою біду. Це мало в Україні потужний інформаційний ефект? Впевнений, сьогодні більшість українців навіть не знають, в якій частині світу знаходиться Алеппо (якщо взагалі колись чули цю назву)».
Як пощастило Сумам
Напевне, кожен мешканець Сум, читаючи новини про звірства окупантів, викриті на окупованих територіях, розуміє, наскільки сильно їм пощастило у лютому-березні 2022 р. Пощастило з ТерОбороною, з ЗСУ, з географічним розташуванням міста. Пощастило з тим, що росіяни не мали планів по захопленню міста, що вони прорахувалися, вважаючи, що місто приречене здатися у полон без спротиву. Що у місті повно людей, які винесуть їм «триколор», квіти і торт. Так воно і є. Але, якщо послухати свідків російських злочинів, то стає зрозумілим, що ті, хто був арештований, а потім – убитий, потрапили до рук катів через доноси сусідів, недругів і навіть родичів.
Така от сумна і жахлива історія.