Про “пімпочку” на ноутбуці і власні здібності

Щоденник сумчанина

ПОНЕДІЛОК, 5 ВЕРЕСНЯ. Добрий сезон для останніх осінніх прогулянок містом. Подобається така осінь. Витрачаю час на такі дурниці, як просто собі ходити по приємних місцях. Здебільшого, це якісь осередки дикої природи. Іноді забуваюсь, навіть починаю бесіди з птахами і тваринами, тільки поки що вчасно вдається схаменутись, відновити контроль. Треба іноді не думати ні про що, бо перейматися тим, що від тебе не залежить, теж не дуже розумно. Дивна зустріч відбулася на березі озера.
Сидить під кущем якийсь зовні нормальний чолов’яга і читає книжку. Ну де таке зараз бачено, щоб сидіти не в телефоні, а щось читати з паперу?! Навіть не спитав, що саме людина читає, але вигляд мав замріяний. Я чемно привітався та подався собі геть, аби не заважати. До речі, послуги зв’язку в цьому місяці знов подорожчали, а без телефона ж ніяк! З цікавістю згадую, як колись ми писали один одному листи, дзвонили з таксофонів за 2 копійки і примудрялися бути на зв’язку.

ВІВТОРОК, 6 ВЕРЕСНЯ. Абсолютно міська жіночка приголомшила проблемою – кому подарувати двох курей на зиму. Виявляється, сама придбала їх в перші дні війни, тримала їх на балконі, а тепер холоди йдуть! Каже, гарні курочки, несуться дисципліновано, тільки можуть замерзнути. Де наші хазяйновиті сумчани? Де “Грінпіс”?
Подія друга, епохальна. До мене повернувся Інтернет. Довгенько гуляв, щоб я добре відчув, як без нього. І ось – ми знову разом. І в чому ж причина – смішно розповісти. На ноутбуці збоку є така “пімпочка”-перемикач. Так от, я його випадково зачепив. Далі – дзвінки оператору, приходить майстер, каже, що з підключенням норма, проблема у ноутбуці. Тягну техніку до знайомого комп’ютерних справ майстра, він не дуже охоче роздивляється комп – під його чарівними руками все запрацювало. Щодо себе скажу тільки, що гуманітарієм бути важко і небезпечно. А йолопом – ще гірше.

СЕРЕДА, 7 ВЕРЕСНЯ. Осінь, а граки ще тут. Намагався переночувати серед природи, на дачі – бігають по даху, як коні. А може то й не граки, а взагалі чорти якісь. Головне, виходжу – немає нікого, повертаюся – “кроки командора”. Тільки зверху. Лякаюсь – раптом це не на даху, а в голові глюки.

ЧЕТВЕР, 8 ВЕРЕСНЯ. Погода неприємна. Вітром звалило дерево. Невеличке, але ж не кущик. Його помилка в тім, що погане обрало місце, де вирости. Примостилося на даху дев’ятиповерхівки. Звичайно, вирве і скине, немає чого лізти на саму гору. Продовжую підтримувати зв’язок з мирним і демократичним світом. Багато хто з друзів вже мріє повернутися. Самому спілкування не вистачає, але намагаюсь відмовляти – тут поки ніяких гарантій безпеки, а у вас там діти, безкоштовне житло, харчування – мовляв, користайтесь і чекайте. Та ні, відчуваю, що скоро почнуть вертатись.

П’ЯТНИЦЯ, 9 ВЕРЕСНЯ. Вперше за багато днів піднесений настрій, бо русня впевнено побігла геть. Чи це є контрнаступом, не відомо, але фронт продовжує сунутись на схід. Нова інформація надходить щохвилини і всі новини про те, що росіянці “здулись”. Подробиці потім, але дарма про таке не говоритимуть.

СУБОТА, 10 ВЕРЕСНЯ. Все ж таки люблю вересень. Не так від ліричного складу характеру, як за те, що багато дешевих овочів та фруктів. Дуже дешевих немає, але зараз – самий сезон. Відніс на ринок пів заробітку. Гризу кавун. Добрі вісті зі сходу підтверджуються. Така образа для “великого сусіда” – на все життя.

НЕДІЛЯ, 11 ВЕРЕСНЯ. Рідкісний день – нема куди йти і чого робити. Не треба і не хочу. Використовую цей збіг максимально.