На Сумщині в його загибель не вірили 2 роки

Лінійний наглядач у складі ротно-тактичної групи 92-ї окремої механізованої бригади в/ч В 2260, яка мала деблокувати українські війська, що опинилися у Іловайському котлі. Загинув. Майже зо два роки його вважали зниклим без вісти. Рідні не вірили, але тіло Руслана було опізнано за аналізом ДНК.

Руслан БАТРАЧЕНКО, 37 років, м. Ворожба Білопольського району (22.09.1976 — 28.08.2014)

Руслан народився в Росії, в селі Вєсьолоє Глушківського району Курськой області, родина переїхала до Ворожби. Як і багато хлопців, закінчив середню школу, потім в СПТУ №5 за спеціальністю “токар”, проходив строкову службу у Збройних силах України у 1994—1994 роках. Але у серпні 2014 р. отримав повістку з військкомату. Це була вже третя мобілізація. Друзі та рідні пригадують його як хлопця веселого, спокійного, завжди готового допомогти; і ще такого, який ніколи не боявся взяти на себе відповідальне рішення. В цивільному житті любив футбол, займався гірськово-пішоходним туризмом, захоплювався походами, любив дику природу. Звичайно, планував мирне, тривале і щасливе життя. Створив сім’ю, мав сина і дочку. Багато хотів встигнути, та мрії залишились у цивільному житті, а доля круто змінилась. Мобілізацію на війну Руслан сприйняв як належне. Є такі патріоти, які не промовляють пишних слів, просто в разі біди йдуть і діють саме так, як треба. Після отримання повістки, як пригадують близькі, Руслан відразу вирішив йти на захист України, в цій справі жодних коливань не мав. І виконав свій обов’язок до кінця. Всі пам’ятають, яка трагедія трапилась під Іловайськом. Оточені війська були у смертельній небезпеці, Руслан разом з побратимами поспішав на допомогу за наказом. Але ж, за спогодами, він і в мирний час ніколи не відмовляв у допомозі і не вагався, приймаючі важливі рішення. Вже 28 серпня 2014 р. бойова машина, в якій був Руслан з групою товаришів, потрапила під шквальний вогонь між селищами Новозар’ївка і Войкове. Обстріл тривав довго: спочатку обстрілювала російська артилерія, потім — диверсійно-розвідувальний загін ворога з близької дистанції. Загинула вся група, в складі якої був Руслан – за даними військових, в БМП перебувало вісім людей. Їх прізвища відомі: Романцов І. С., Бризгайло С. В,. Безщотний Ю. В., Лепетюха В. В., Деребченко А. В., Карпенко О. Г., Чорний С. С., та, вірогідно, Бутирін А. В. Та про ці останні хвилини життя воїнів нема кому розповісти. Брати участь у бойових діях воїну довелось зовсім недовго, набагато складнішим було його повернення до рідної Ворожби — близько двох років тривав його останній шлях до дому. Вважався таким, що пропав без вісти, тому рідні, особливо мати, Любов Іванівна, не залишали надії. Мати не вірила в його загибель навіть під час опізнання, після того, як тіло Руслана було забрано медиками та військовими полковника Палагнюка, не вірить і доси, тому ми утрималися від спілкування з нею. Ми впевнені, що така невизначеність протягом багатьох місяців страшніше травмує душу, ніж найтрагічніша звістка. Про Руслана нам розповідали друзі та вчителі. Руслана Володимировича Батраченка було ідентифіковано за аналізом ДНК дітей. Офіційні слідчі органи визнали його загиблим. Поховали воїна двічі: 23 вересня 2014 року в місті Дніпропетровську як неопізнаного захисника України, а 28 травня 2016 року перепоховали в ворожбянській землі, яка була йому рідною. Як земляка і героя. Прощалися з тілом воїна і висловлювали співчуття рідним і близьким багато мешканців Ворожби, були друзі і однокласники, приїздили офіційні особи з Білопілля. В похованні брали участь бойові побратими — учасники АТО. Ховали як воїна — з салютом і виконуванням Гімна України. Відомості про це коротке життя зібрано для музею школи, в якій Руслан навчався. Багато інформації про Руслана Батраченка збереглося на ресурсах Інтернету, які стосуються пошуку зниклих і загиблих воїнів. Особливо друзі та близькі вдячні громадському об’єднанню “Мирний берег”. А в цьому житті по ньму залишилась тільки світла пам’ять. І ще діти-сироти і невтішна мати.
Олексій Сікорський, “Панорама” №22