Як винищували українську мову
Попри багаторічне нищення української мови, вона вижила і показала світові свою милозвучність та витонченість
У світовій історії відомі приклади, коли панівна нація забороняла населенню певного регіону, краю або й країни, що втратила державність, вживання рідної мови. Однак небагато в історії цивілізації випадків, коли заборона вживання рідної мови налічує сотні років і відображена в десятках урядових актів та законів. Українська мова століттями зазнавала таких утисків. Тогочасна влада розуміла, що заборона мови призведе до її нівелювання, заміни іншою, зумовить зникнення нації або втрати її самобутніх рис.
Підписання Богданом Хмельницьким 1654 у Переяславі договору з російським царем поклало початок наступу на українську книжку. 1693 прийнято закон, що забороняв ввозити до Московської держави українські видання. Тоді ж було запроваджено цензуру для контролю за діяльністю українських книговидавців. 1709 видано указ про обов’язкове цензурування в Москві всіх українських книг. За правління Петра І видано серію указів, одним з яких (1720) повністю заборонено друкування книг українською мовою. Розуміючи роль і вагу освіти, царизм, позбавивши народ власної книги, циркуляром 1784 заборонив і викладання українською мовою. Таким чином, усе, що впливало на розвиток української мови (книгодрукування, освіта, художня літ-ра, театр, преса), постійно перебувало «під опікою» царського уряду. Спеціальними таємними наказами цензурі було дозволено навіть з історичних документів вилучати місця, де згадано про українську мову чи український народ. Особливо негативну роль в історії української мови й культури загалом відіграли два царських укази 19 ст. Перший, виданий 1863 і відомий як Валуєвський циркуляр, який забороняв друкувати українською букварі, навчальні посібники, наукові видання, періодику. Виняток було зроблено лише для творів художньої літератури, але їх цензурували.
Найцікавіше було те, що навіть публікацію граматики української мови було відхилено з огляду на те, що безглуздо друкувати граматику мови, якої не існує. Указ по-різному сприйняли громадянські та наукові кола в Україні. Михайло Драгоманов змушений був емігрувати за кордон, де за дорученням «Громади» та її фінансової підтримки заснував однойменний часопис, що став вільною трибуною для української науки і культури.
Чимало українофілів вірили: якщо не ставити політичних вимог, а обмежитися культурною діяльністю, то можна уникнути репресій. По-іншому сприйняли указ російські шовіністи, котрі шкодували, що він не був послідовно втілений у життя й що 1881 було знято заборону з театральних вистав українською мовою та дозволено друкувати українські словники.
Нищення української мови – унiкальне за своїм цинiзмом явище свiтового масштабу. На щастя, прогресивний свiт зовсiм iнакше дивиться на це. Так, у Францiї, за допомогою комп’ютеризацiї, було встановлено, що українська мова є однiєю з найстарiших слов’янських мов i однiєю з найкращих свiтових. Мудра Японiя, яка пiсля Другої свiтової вiйни, будучи переможеною, всi зусилля й фонди надала освiтi i за кiлька десятирiч стала однiєю з найрозвиненiших держав. Довiдавшись про таку вагомiсть української мови для розвитку свiтової культури, Японiя запровадила її вивчення в Токiйському унiверситетi.
Олександр ПАНЧЕНКО, “Панорама” № 46