В Сумах. Походження міфу про розбійницю Кондратьєву

26 червня виповнюється 361 річниця з дня заснування міста Суми, коли у відповідь на чолобитну переселенців з Правобережної України на чолі з осадчим Гарасимом Кондратьєвим було отримано резолюцію уряду царя Олексія Михайловича: «163-го июня в 26 день по приказу околничего Ивана Офонасевича Гавренева велено тем черкасом селитца на Берлитцком городище». До цієї дати читачам «Панорами» буде вкрай цікаво дізнатися про генезу однієї з псевдолегенд, пов’язаних із історією нашого міста.
Олег Корнієнко

Як серед пересічних мешканців Сум, так і в журналістському середовищі поширений (і навіть популярний) вкрай недолугий міф, що у полковника Г. Кондратьєва була сестра злої вдачі, котра взяла на себе керівництво розбійницькою ватагою та грабувала заможних купців. Довгі вмовляння Гарасима на сестру не впливали, а тому, спіймавши її на гарячому, Кондратьєв замурував її до кам’яниці. Цю «легенду» опублікував Філарет (Д. Гумілевський) в «Историко-статистическом описании Харьковской епархии» (1857), однак поставився до неї скептично: «Предание, вот что говорит о поступке его с родною сестрою. Сестра его была отважная женщина, но жила нечестно; она набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала с ними московских купцов. Брат Герасим Кондратьевич, узнав о том, наверное, приказал сказать ей, чтоб унялась. Она не слушалась. В другой раз он сам строго говорил ей о ее худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не преставала жить по-прежнему. Тогда Герасим Кондратьевич, поймав ее на деле ее, засадил в каменную стену и замуровал. – Не беремся защищать верность события…». Критично висловлювався на адресу данного «фольклорного витвору» й священник Іаков Левитський у своїй праці «Историческое прошлое города Сумы Харьковской губернии» (1908 р.).
Міф зазвичай можна уподобити біологічній інфекції, що схильна до самостійного життя та варіативних мутацій. Невігластво, небажання дошукуватися першоджерела та нестримний вияв фантазій численних аматорів і деяких журналістів призвів до того, що пересічні мешканці м. Суми впевнені, що перший сумський полковник і засновник міста Гарасим Кондратьєв замурував власну сестру у Воскресенській церкві, що зводилася протягом 1696-1702 рр. Проте власне узагальнення та аналіз як варіантів «переказів» із різних куточків колишнього козацького регіменту, так і реальних джерел дозволяє встановити істину й генезу походження даного міфу.
Наразі підтверджується давнє прислів’я, що диму без вогню не буває. Досліджуваний нами міф ґрунтується як на реальних подіях, так і на вигадках. Так, у 1935 р. (за ін. даними – в 1927 р.) студенти сумського будівельного технікуму разом із своїм викладачем вдалися до «дослідження» Свято-Воскресенського храму. Обстукуючи церковні стіни в пошуках гаданого скарбу, вони виявили замуровану порожнину. Після вилучення бутової цегли в ніші знайшли людський кістяк, який розсипався при першому дотику. Про те, що в дійсності ніякої сестри у полковника не було, а це напевно було поховання молодшої доньки Г. Кондратьєва – Марії Гарасимівни, яка померла між груднем 1694 і вереснем 1696 р., ми вже писали в статті, присвяченій полковницькому роду Кондратьєвих, надруковній у № 4 часопису «Пам’ятки України» за 2014 р.
Що ж до розбійниці Кондратьєвої, то, заглиблюючись у більш давні «перекази», знаходимо у краєзнавця ХІХ ст. М. Добротворського іншу версію цього міфу, опубліковану в 1888 р. в часописі «Київська старовина». Згідно його варіанту, розбишацтвом поблизу с. Старосілля Гайворонівського повіту Курської губернії займалася місцева поміщиця Кондратьєва: «Была она женщина отважная, но была нечестива; набрала себе ватагу сорванцов и на большой торговой дороге обирала проезжих купцов. На вершине кургана [так називалося розташоване біля села городище. – авт.] в ту пору росли три огромных дуба, на которых была устроена палатка для предводительницы. Заметив с этой каланчи добычу, она тотчас посылала кого-либо из своей шайки, а иногда вместе с ними сама отправлялась обирать несчастные жертвы. Брат ее, помещик Кондратьев, узнавши, что сестра его снимается этим ремеслом, приказал сказать ей, чтобы унялась. В другой раз он сам строго говорил ей о её худой жизни и требовал с угрозами, чтобы бросила она свои привычки. Сестра не переставала жить по-прежнему. Тогда г. Кондратьев поймал её на месте преступления, посадил в каменную стену и замуровал». Як бачимо, тут не йдеться власне про старого полковника, а лише про «помещика». Попри все, автору не вдалося відшукати серед поміщиків 2-ї пол. XVIII ст. Кондратьєвих, які б мали маєтності в зазначеній місцевості.
Найбільш об’єктивну інформацію подає власне першоджерело, а саме опубліковані тим же Миколою Олександровичем Добротворським витяги з рукопису льговського поміщика Д. Деменкова «Описания достопамятных вещей» 1830-х років. У них містяться відомості про двох поміщиць – «М. и Б.» (у рукопису приведені лише ініціали), що мешкали наприкінці XVIII ст. неподалік м. Миропілля Суджанського повіту. Останні «специально занимались тем, что выезжали на большую дорогу грабить проезжающие обозы. У одной был отряд вооруженной дворни из 70 человек, у другой – до 100. Район их разбойнических похождений был весьма обширен. Они разъезжали по всем дорогам, начиная от Курска до Сум и от Белгорода до Белополья. Одну из них правительственные войска захватили со всей шайкой близ г. Сумы – людей ее всех перевешали, она же спаслась при посредстве денег. Ей велели только считаться умершей и никуда не выезжать из своего имения». Як бачимо, у версії Деменкова прізвище Кондратьєвих не фігурує взагалі! Труднощі з локалізацією маєтків розбійниць («неподалік м. Миропілля!») аж ніяк не вказують на те, що їх власниці були нащадками українських родів, – адже в Суджанському повіті було чимало землевласників-росіян.
Аналізуючи принципи формування міфів, можна погодитися з твердженням радянського дослідника архаїчних ритуалів і міфології В. Топорова про те, що міф повноцінний, тобто живий, остільки, оскільки він пов’язаний із «священним» абсолютною необхідністю його осягнення, оскільки він мислить себе в невід’ємному зв’язку з ним. Але й «священне» живе міфом, і його потаємні глибини орієнтуються на потенційну нескінченність і невичерпаність міфотворчості. [Топоров В.Н. О ритуале. Введение в проблематику // Архаический ритуал в фольклорных и раннелитературных памятниках. – М.: Наука, 1988. – С. 16-42. – С. 34]. На нашу думку, залучення до реальної історії девіантної поведінки двох поміщиць прізвища чи не найвідомішого на Слобожанщині старшинсько-дворянського роду Кондратьєвих мало на меті викликати посилену увагу до такого «переказу», а переміщення реальних подій на століття назад і поєднання їх із дійсно легендарною постаттю Гарасима Кондратьєва мали відіграти роль вище згадуваного зв’язку із «священним». Дві жіночі персони мало вкладалися в рамки примітивного міфологічного сприйняття, а тому, на нашу думку, в останній версії «переказу» залишилася лише одна дама, котру за простою схемою боротьби добра і зла було названо полковницькою сестрою: «мудрий і справедливий брат – зла й підступна сестра»…
З огляду на все вищенаведене варто наголосити на тому, що всі факти розбійницької діяльності були пов’язані з антисоціальною діяльністю виключно московитського населення північно-східної частини колишнього Сумського слобідського козацького полку. Як зазначав свого часу Філарет (Д. Гумілевський), «драки между черкасами не увидите, о смертоубийствах и не слышно, к воровству и плутовству они не склонны – например, из 338 преступлений, относящихся к воровству и мошенничеству, бывших по [Харьковской] губернии в 1845 году, ни одно не пало на долю слобожанина, а все учинены были военнослужащими и бродягами русскими, постоянно шатающимися по губернии».
Українське населення Суджанщини, де «черкаські» села межували з «кацапськими», маючи відмінну ментальність і усталені норми соціальної поведінки, змушене було співіснувати з подібними кримінальними елементами, котрі, нахабніючи, поширювали свою діяльність на інші місцевості (аж до Сум і Білопілля), де московитського населення навіть і не було. Певне пояснення цьому явищу подають автори багатотомного видання «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» (1902), описуючи історичне минуле московитського населення колишніх прикордонних земель Курської, Орловської, Тульської, Рязанської, Тамбовської, Воронізької та Пензенської губерній, відзначали, що ще від початку XVII ст., коли Московщину охопив голод і почався період збродні – т. зв. Смутного часу, бояре й дворяне відпускали своїх холопів, «а они, боясь снова попасть в кабалу, направлялись в вольные казачьи общины Придонья и Северской Украины, где неурожай не был полным. На своем пути эти холопы не могли найти других средств существования кроме разбоев, на которые они шли, образуя из себя вооруженные шайки… Сбродный характер населения – наследие смутного периода – породил в некоторых частях нашей области, долго не умиротворявшихся и сочувствовавших разинцам, булавинцам, пугачевцам и пр., как, например, в Тамбовской губернии, страшную грубость нравов во всех слоях населения, подмеченную еще поэтом Г.Р. Державиным: здесь, например, даже в XVIII в., в елизаветинское и екатерининское время, существовали разбойничьи шайки – между прочим, под предводительством титулованных помещиц (об этом см. в «Очерках по истории Тамбовскаго края» Дубасова); некоторые же помещики отличались таким самоуправством и жестокостью, которые были немыслимы даже и в те времена в других частях России; а крестьянское и инородческое население, прячась в лесных дебрях северной половины губернии, зачастую не признавало ни каких бы то ни было властей, ни религии (инородцы) и приводилось в повиновение нередко военной силой, причем слабые «гарнизонный команды» не раз терпели поражения от разбойничьего сброда».
Після лікідації розбійницьких ватаг оповідання про них почали обростати міфологічними елементами і перетворилися на специфічну складову місцевого фольклору. Не варто забувати, що на відміну від України, де до злочинців було однозначно негативне ставлення, а ідеалом чоловічої поведінки виступав козак – воїн, захисник і лицар, на етнічних московитських землях населення називало розбійництво «молодецтвом», а образ зухвалого злочинця (особливо якщо він здійснював напади на багатіїв і виступав проти держави) став своєрідним ідеалом чоловічої поведінки та заледве не головним героєм народних пісень і переказів.

(з нової книги «Слобідське «закерзоння»: втрачені сотні Сумського полку»)