Дебальцеве: приречені на подвиг

Невигадані історії про наших хлопців, котрі у лютому 2015 року тримали небо над Дебальцевим
Тетяна ГОЛУБ
Тих, хто повертається з війни, видають очі. Небезпечні, темні, без дна…
Ми сиділи в «усамітненій» кімнаті газети «Панорама»: дві дівчини-журналістки й семеро хлопців, котрі – ледь тиждень минув – як вийшли з «котла». Змарнілі, аж чорні, з хриплими голосами, обвітреними на морозі обличчями. Відчувалось: ми у різних світах: місто, що не знає, як дихає війна, і вони – ті, що вернулись із бою. Невеличка кімната наповнювалась брязкотом заліза, вибухами й криками бою. І здавалось, поряд із нами незримо стоять загиблі, уважно слухають, що говорять живі. Хлопці згадували недавнішнє, і відчувалось, як слів їм бракує, та й як опишеш шал атаки або останній погляд згасаючого друга?.. Коли ж прощались, ми їм так тепло, по-жіночому: «Спасибі, хлопці!» Вони, зрозумівши месідж нашого серця, щиро й негучно у відповідь: «Героям – слава!» І знов їх загиблі постали між нас….

«Танки йдуть!»
Позиції на північ-схід від Дебальцевого 40-й мотопіхотний батальйон «Кривбас» зайняв 17 грудня 2014-го, замінивши «Київську Русь», що оборонялась тут з літа. Ділянка фронту – 12 км. (Згідно військового Уставу, сил батальйону вистачає, аби утримати 5 км). Напрямки можливих проривів убезпечували блокпости й «опорники». Наші знайомці утримували с. Новогригорівку – опорний пункт «Пчола», що став легендарним. Особовий склад – сум’яни, полтавці, кіровоградці й херсонці, люди абсолютно мирних професій, мобілізовані у третю хвилю.
«Легку броньовану техніку ми отримали зношену, – у загальному хорі виділявся голос худорлявого хлопчини Миколи ДМИТРИШИНА, як зазначили хлопці, найкращого навідника БМП. – От, скажімо, моя «старушка» років на десять древніша за мене. На кріпких донецьких морозах розмерзалась. Як не воюємо, кожну хвилину, замість перепочити, копирсаємось у залізних нутрощах. Руки в ранах, обмороженнях. Звісно, якщо хочеш повернутись із бою, то гайки крутитимеш, але ж не всі ремонтники, дехто техніку бачив уперше».
Ось тут, зазначають бійці, і виявився талант сум’янина Дмитра ЛІСОВЕНКА – від початку мехвода, згодом командира БМП. «Свою машинку він налагодив, мов часовий механізм. Потім його викликали до штабу, куди стягували побиту й ненадійну броню, і Діма вже там управлявся. Із двох машин скласти одну – звична практика. Інтенсивність боїв була такою, що понівечених, «донорів» не бракувало».
Від 22 січня ворог розстрілював Новогригорівку цілодобово, з усіх калібрів. Як у фільмах про німців і 1943-й, їхня піхота перла на наші позиції, ниточка ж постачання – пальним, запчастинами і БК – ставала все тоншою, харчів й перев’язувального – в обріз. Батальйон, від початків недоукомплектований на третину, стримував танкові атаки кадрової російської армії, ніс величезні втрати. Два десятки «200» і більш ніж півста поранених, і це – на 280 бійців, а підкріплення так і не було. Чому? – відповідь генерали не дали і понині. А відколи впав Вуглегірськ, саме Новогригорівка стала ключем до взятого у лещата Дебальцево. І ворог попер усією потугою. Знекровлений батальйон розтягнувся по всій лінії фронту, і, здавалось, скоро кінець. Але у зморених промерзлих тілах жевріла впертість, розуміння, що треба стояти, можливо, й до кінця. Щораз успішніше (бо вчились прямо в бою) давали «отвєточку», влаштовуючи засідки й влупивши напевне.
«БМП – машинка легка, броня «прошивається» нараз, навіть дрібним калібром. І контузія – це найлегше, можна тільки мріяти, – хмурніють хлопці. – Зазвичай у «коробочках» або смерть миттєва, або факел для екіпажу. І скільки хороших хлопців загинуло! А телефонуєш «на родіну», і так, ніби в паралельну реальність: однолітки скаржаться на життя, начальника і зарплату, а у тебе – війна. А тебе – убивають!»
…33-річний Дмитро Лісовенко загинув 12 лютого, під обстрілом, але й опісля не мав спочинку. Вантажівку з «200», відповідно марковану, сєпари розлупили майже впритул. Наші загиблі 3 тижні лежали на «нічийній» землі, укриті лиш синім українським небом і яскравими зорями…

«Боги війни» у полон не здаються…
Сум’янин Богдан ШЕРСТЮК пішов на війну по першій хвилі мобілізації, до війни був менеджером, а став навідником БМ «Ураган»; Володимир КУНДА, напроти, довоєнний контрактник, головний сержант 8-ї батареї 27-ї Сумської РЕАБр. У редакції «Панорами» хлопці згадують події річної давнини:
«Наша 8-ка від самих початків війни працювала результативно, кажуть, у Генштабі ставили іншим за приклад. За нашої вогневої підтримки звільняли Слов’янськ, Краматорськ, Червоний Лиман. Улітку-восени 2014-го разом із нами – наступ на Сіверськ, Лисичанськ, Дебальцево. Дотисли сєпарів аж під кордон, здавалось, війні кінець, але зайшла російська армія, і – завертілось. Відтоді 8-ка весь час баражувала на відтинку Донецьк-Луганськ. Позаторік у грудні стало гаряче, по піхоті дебело гатили, а після Різдва розгорілось. Кінець січня–початок лютого 2015-го – «схиблені» тижні. Захочеш – не забудеш. Не вилазили з «бойових», спали уривками, по півтори години на добу. І стріляли-стріляли-стріляли, заряджались і знову стріляли. Втома валила з ніг, але ніхто не жалівся, не уникав. Як брати, виручали навзаєм. От факт: попервах пуск РСЗВ здійснювали за 10 хв., за нормою – 3 хв. А вже після фронтового пекла, пережитих «отвєточок» наш особистий рекорд – 2 хв. Це тому, що кожен «взяв» стільки, скільки мав сил, і ще «трішки». Офіцери дивувались – мовляв, «нєвозможноє возможно».
За умов кочового життя надзвичайно важливим став побут. Допомогли «Сумські волонтерські сили», координатори Андрій БУКІН, Сашко ТАКУЛ, Андрій ГЕРМАН. Земляки обладнали «вагончики»: 4-6 ліжок у два яруси, буржуєчка, столик. Ми чіпляли те щастя до «ГАЗонів» і скрізь за собою тягали… Шевронів з «ураганами» не носили, шикувань не було, офіцерам не козиряли – навіщо відсвічувати, ворог бо не дрімає. Російська розвідка відкрила на нас полювання: за комбата їм обіцяли $120 тис., в $10 тис. оцінили сержанта – командира «беемки»…
От, кажуть, Дебальцевський казан, але як такого «казана» не було: дорогу життя між Дебальцевим і Артемівськом утримували ВСУ. Великою мірою саме завдяки нашій роботі! Так, коридор вужчав, до сєпарських позицій – 8-20 км, але ж «урагани» стріляють на 36! Бували дні, коли ставили бойові машини в кругову – на 360 градусів – і прицільно лупили на всі боки. Скажімо, як поблизу с. Клинове. От Логвиново наша піхота брала тричі, і 8-ка щораз була в поміч. Під Дебальцевим розбили колону російських танків, що йшли нашим у тил. Це також наша робота. На вузловій станції роздовбали ешелон з російськими казачками, цілий батальйон найманців: 300 чоловік, танки, артилерія. Усе ж нашим легше!
У Дебальцевській операції, кажуть, з нашого боку було до 6 тис., а окупантів – 18. Утричі більше! І однак ми цілий місяць тримались. І брешуть вони, що наших полягло там незміряно… Звісно, за кожним жаль, але наших лягло кілька сотень (більше поранених, полонених, розбитої техніки), а хай своїх порахують! Їх, як і колись, гнали на забій, безжально, без ліку. Там серед степу їх тисячі. Донецькі шахтарі й урки кінчились позаторік, тепер – російські найманці, контрактники, строковики. Брати, мля…»

Проти жінки нічого не встоїть…
Історію про те, як сумські дівчата – парикмахерка й бухгалтерка – «замовили» вогонь реактивної батареї, і досі переповідають у 128-ій. «Якби не вони, – зізнаються бувалі воїни, – смертю хоробрих поліг би цілий підрозділ…»
Дебальцевський плацдарм розпочався не в лютому: від серпня 2014-го, цілу осінь і зиму там йшли жорстокі бої. Сумські волонтери, що назвались ГО «Україна-TOGETHER», увесь цей час харчами, теплим одягом, інструментами, запчастинами й ліками допомагали – у тому числі – й 128-й гірсько-піхотній бригаді. У січні 2015-го її рота обороняла с. Новоорловка поблизу Дебальцевого.
«І ось перша година ночі, – згадує 37-річна волонтерка Оксанка ФЕДЧЕНКО, – у телефонній трубці знайомі голоси. Ні, крики! І прощаються навіки, і просять-молять. Через потужні вибухи ледь чую, що із штабом 128-ї у хлопців зв’язку немає, мобільна мережа «лягла» (так завжди перед потужним російським наступом), додзвонитись можна тільки на віддаль. А сєпари всю ніч лупили артою, тепер – танки. З нашою «стрілкотнею» проти броні не встоїш! І багато поранених, контужених!.. «Дівчатка, ви казали, що допомагаєте не тільки піхоті, ось координати цілей – повідомте артилерії і в штаб – про ворожий наступ».
Оксана та її подруга-волонтерка, координатор «Україна-TOGETHER» Віка МОЧАНОВА серед ночі забили на сполох: спершу – у штаб 128-ї. Там «заспокоїли»: передайте, щоб тримались до ранку… Гаубиці 55-ї бригади відповіли: ми стоїмо далеченько – наш «привіт» не долетить… Дівчата – до «ураганів», їх офіцер відповів, що з усією душею, втім щойно з бойових, відстрілялись і поки «пусті». Спасибі, наші рідненькі артилеристи зв’язали бійців 128-ї з «меншими братами» – ракетниками. Ті, звісно, рішуче: «ні!» Бо це армія і командують нею генерали в лампасах, і біс із ними, з погонами, та ж можна загриміти під трибунал! Але хто встоїть перед жіночими мольбами?! Та ще тих, котрі й самі під «градами» бували, але справи волонтерської не покинули…
О третій ночі дівчата почули найбажаніше: «Це – Новоорловка! Все, пішла жара! сєпари тікають! Будемо жити! Дівчатонька, розцілуємо!..» А зранку підійшло і підкріплення.

Цитата. Микола ДМИТРИШИН, 23 роки, м. Тростянець, кращий навідник: “Там я зрозумів, що відчуває заєць, втікаючи серед голого поля від хижака. Але й на рахунку мого екіпажу – 3 «їхні» танки!..”