Життя буває толерантним

Щоденник сумчанина

ПОНЕДІЛОК, 22 СЕРПНЯ. Життя в місті має деякі ознаки мирного. Розповідав про те,як влаштували глибинний ремонт комунікацій на місці щойно збудованого дитячого майданчика. Навіть був впевнений, що тепер руйнування на роки. Та все привели до ладу, наш двір має пристойний вигляд. Щось таки змінюється у свідомості та ставленні до життєвих проблем. Принаймні, вчимося не створювати їх штучно.

ВІВТОРОК, 23 СЕРПНЯ. Чергова низка державних свят. Сьогодні — День державного прапора. Війна війною, ми таки живемо.Ставлюсь з розумінням до таких речей, як державна символіка. Та час зараз не дуже слушний для святкувань. Відзначав “у робочому режимі”, тобто зовні — ніяк. Багато знайомих та друзів виїхали подалі від війни, є й такі, хто пішов саме на неї. Без зайвих слів, бо просто так треба. Через те, що люди роз’їхались, спілкуюсь з різними країнами та містами. Дізнаюсь про тамтешні новини і нове життя старих приятелів.

СЕРЕДА, 24 СЕРПНЯ. День Незалежності. Чутки про те, що войовничі сусіди так просто цей день нам не подарують. Але маю особисту думку: вони і так завдають нам максимальної шкоди. Дізнавсь від знайомих, що скасовувано деякі урочисті заходи, зокрема великий святковий концерт у театрі ім. Щепкіна. То й добре, нема чого збиратися до купи заради святкування, відзначаймо День Незалежності тихенько. Інтернет інформує про те, що коїться в Україні. Деякі невеликі містечка та села почувають себе набагато гірше, ніж Суми. Жах, до якого не можна звикнути. Слухаючи своїх сусідів, розумію, що людей більше турбує питання: “Що робити?”, ніж те, чому це сталося.

ЧЕТВЕР, 25 СЕРПНЯ. Спека та задуха заважають жити, б’ють по мізках. Іноді, йдучи вулицею, забуваю, куди зібрався і навіщо. Біля будинку наздоганяю стареньку жіночку, яка тягне величезну торбу. Їй дуже важко, повинен допомогти, але сам ледве пересуваюсь. Такий сором!

П’ЯТНИЦЯ, 26 СЕРПНЯ. Життя буває і толерантним. За містом, серед природи, життєві сили повертаються. Яблука, груші, сливи — все виросло без витрати ручної праці і тепер працює на нас. В річці бовтаються п’яні чоловіки і жіночки, їхній регіт лунає за кілометри. Не те щоб засуджую, але цікаво, з чого так радіють люди, може б і собі потішився?!

СУБОТА, 27 СЕРПНЯ. Молодіжна компанія пригощається яблуками з яблуні, яка росте просто на вулиці, біля чийогось двору. Ну, думаю, зараз хазяї вас поганяють! Аж виходить жіночка і говорить таке: “Діти, що ви оте рвете, вони ж кислі! Ось я вам зараз хороших винесу! А може й грушок? Чи сливок?” Отакі бувають власники. Молодь щодо пропозиції поводилась, як то кажуть, без комплексів, але й подякувати господині не забули. Повертаюсь до міста — тут усе через базар та за гроші. Кавуни та дині приїхали вчасно, зайняли кожен вільний куток. Ніщо так не псує життя, як радість, яку не можеш собі дозволити.

НЕДІЛЯ, 28 СЕРПНЯ. Доходять звістки з війни. Неофіційні, але з перших вуст. Добрими вони не можуть бути за визначенням, бо війна є війна. Лишається тільки надія, що вона не назавжди. В знайомих сімейна драма — донечка 16 років зробила собі тату. Подивився — начебто невеличке, навіть делікатний такий малюночок. Може через власну дорослість чи консерватизм ніколи не розумів, навіщо малювати на собі якісь маркери, але приятелів намагався заспокоїти, бо тату — не найгірша дурість, до якої вдаються люди. “Хто не був малим, той не був дурним”, – казала моя бабуся. А малюнок хай про це нагадує.