Західні канікули сумського письменника (Фото)

За книгою Євгена Положія «Іловайськ» в канадському Монреалі відбулася прем’єра вистави «Східні канікули»

Користуючись нагодою, в листопаді-грудні 2018 р. письменник відправився в літературний тур Канадою та США, в ході якого прочитав лекцію в Мічиганському університеті в Анн-Арнборі та виступив у Торонто, Нью-Йорку та Вашингтоні. Говоримо сьогодні з Євгеном про враження від поїздки, літературу та кіно

r: Твій заокеанський тур тривав майже місяць. Як вдалосяз робити такий великий тур, хто допомагав в організації?
Євген Положій: У середині літа я отримав листа від Ольги ОНИЩЕНКО з Монреалю (Канада). До цього я з нею не був знайомий. Ольга написала, що наразі закінчує писати п’єсу за моїм романом «Іловайськ», а потім разом із театром «Стожари» має намір здійснити сценічну постановку. Чи не проти я такого розвитку подій? Після ознайомлення з п’єсою я надав згоду. Згодом пані Ольга повідомила, що робота над постановкою вже почалася, і у виставі зайняті актори-аматори та професіонали. У тому числі й відомий артист Григорій ГЛАДІЙ. Його ім’я добре відоме українським кіноглядачам й театралам, але він давно вже мешкає в Канаді. Згодом я отримав запрошення на прем’єру (2.12.2018 р.).

r: Але це лише початок історії, зав’язка сюжету?
Є.П. Саме так. З часом до ключової події (прем’єри вистави) до мого маршруту стали додаватися нові події. В Торонто вже 10 років зі своєю родиною мешкає моя рідна сестра Юлія, а мій гарний приятель – письменник Андрій ЛЮБКА – якраз нещодавно мав там літературні зустрічі. Він надав мені контакти подружньої пари Юліти та Стефана, які представляють мистецьку організацію «ЛАТКА». Це абсолютно неймовірні люди, які взяли на себе майже всі клопоти по моєму перебуванню в Торонто і організації заходу. 30 листопада в культовій книгарні КУТА УМА, що розташована в українському районі Торонто, відбувся мій «канадійський» дебют. Людей прийшло близько 40, що вважається вельми гарно, адже в Торонто живе близько 100 тис українців, навчається багато студентів, тож на уік-ендах завжди дуже багато різних цікавих атракцій.

r: Яке в Канаді ставлення до українців?
Є.П: Думаю, не дуже правильно так казати, бо українці – це одна з націй, які розбудовували Канаду. Українці – це важлива і немаленька частина цієї країни, і цим все сказано.

r: Які ще міста додалися до туру?
Є.П. Далі все відбувалося наче в гарному кіно – до організації і розширення туру долучилося дуже багато людей. Наприклад, мене запросили до м. Ванкувера і м. Вікторія, це провінція Британська Колумбія, зовсім на іншому узбережжі. Для мене стало певною несподіванкою, що наші люди там мають досить багато екземплярів книги “Іловайськ”, інших моїх книжок, є навіть такі прихильники, які прочитали і мають всі мої книжки.
Окремо треба сказати про США. І подякувати волонтеру з Київського військового шпиталю Юлії СЕВЕРИН, яка зробила неможливе можливим. Завдяки її наполегливості в моєму маршруті з’явилися Сполучені Штати: Детройт, Ворен, Анн-Арнбор, Нью-Йорк, Філадельфія, Вашингтон. Величезна моя подяка волонтерським організаціям RAZOM (Нью-Йорк) та UNITEDHELPUKRAINE (Вашингтон). Вони все чудово організували і повністю забезпечили моє перебування в США. Знімаю капелюха перед їхньою величезною допомогою нашим пораненим бійцям.

r: Чи отримав ти якісь пропозиції щодо своїх книжок?
Є.П: У м. Анн-Арбор я отримав можливість провести лекцію на відділенні славістики в Мічиганському університеті, який є одним з інтелектуальних центрів США. Саме до цього міста колись емігрував Йосиф БРОДСЬКИЙ, де мав своє перше американське місце роботи. Він викладав в університеті Анн-Арбора. Видатна українська поетка Ліна КОСТЕНКО провела тут півроку як «запрошений поет». Тут я познайомився з легендою – Асею ГУМЕЦЬКОЮ, якій наразі 93 роки. Пані Ася є автором першого підручника з української мови та літератури для університетів Північної Америки, автором багатьох інших підручників. ЇЇ мати – Тетяна КАРДИНАЛОВСЬКА – написала вражаючу книгу спогадів про долю своєї родини. Зараз Ася вже, звісно, не викладає, але перебуває в чудовій формі, була також на моїй лекції. Звичайно, для мене було великою честю виступити перед професорами, студентами і просто мешканцями Анн-Арбора, яким була цікава тема російсько-української війни. З нового семестру «Іловайськ» увійшов до навчальної програми курсу української мови Мічиганського університету Анн-Арбору і буде перекладений на англійську.

r: Що запам’яталося особливо?
Є.П.: Для мене стала важливою кожна зустріч. Українська діаспора активно цікавиться подіями в Україні, має свою думку щодо них, багато і щиро допомагає нашій армії, пораненим бійцям. Багато хто безпосередньо був на Майдані в 2013-14 рр., їздив у зону АТО. Українська діаспора чи не в кожному визначному місті Канади чи США має один чи декілька власних «Українських будинків»,
музеї та багату власну історію. Там є велика кількість різноманітних громадських організацій, кожна з яких по-своєму бачить і робить свою справу.
Загалом я мав 9 змістовних зустрічей-презентацій, підсумок яким було підбито в телеінтерв’ю у програмі “Час-тайм” на «Голосі Америки» (Вашингтон). Бачив там, до речі, Мирославу ГОНГАДЗЕ.

r: Розкажіть про прем’єру. Вистава не розчарувала?
Є.П.: Дуже хвилююча, дуже емоційна для мене подія… Одного разу я навіть хотів встати і вийти з залу, але утримався… Щось схопило за горло, коли я побачив на сцені героїв Іловайську, багатьох із яких уже немає в живих… Масштабна подія насправді, глядачів прийшло дуже багато, близько 400, повна зала. Блискуче грав Гладій, та й актори-любителі театру «Стожари» максимально емоційно виконали свої ролі. Ользі Онищенко вдалося «переплавити» як текст, так і акторів у єдине ціле. Всіх неабияк зачепило за живе – це головне.
Після вистави відбувся мій літературний вечір, на який залишилося близька 150 людей.

r: Яка подальша доля вистави?
Є.П.: «Стожари» – театр аматорський, тому виставу будуть показувати на українських заходах та фестивалях. У найближчих планах – Торонто.

r: Яке питання на зустрічах тобі ставили найчастіше?
Є.П.: Якщо відокремити коло питань, які не стосуються книжки, то після закінчення дискусій про Іловайськ, коли вже всі питання були вичерпані стосовно самої книги, причин та витоків трагедії, її наслідків, як правило, переходили на політичні теми й запитували: «За кого будете голосувати?».

r: Отримали запрошення на наступний тур?
Є.П.: Так. Треба тільки довести до кінця свою роботу. Наразі я в процесі створення документальної кінострічки за авторським сценарієм «Родинна справа» (хронометраж 52 хв., студія «Добранічфільм»). Фільм треба здати Держкіно наприкінці весни 2019 р. Тема така: чому російськомовні українці й етнічні росіяни-громадяни України переважно обрали не великоімперські цінності, а цінності українські, не стали частиною «руського міра», натомість зі зброєю в руках воюють за Україну? При тому, що їхні «дєди воєвалі»… Розповідь про три родини, де батьки і діти, а в декого й онука захищають Україну. Якщо фільм вийде якісним, то не соромно буде показати його й у Канаді та США.

r: А чи маєш плани щодо повнометражного художнього фільму?
Є.П.: Нещодавно разом із досвідченим продюсером Андрієм СУЯРКО та відомим кінорежисером Андрієм КАВУНОМ ми заснували продюсерську компанію «Небокрай філмс». Вже майже готовий мій авторський кіносценарій, створений на основі роману «Іловайськ», робоча назва фільму: «Під небом блакитним, на жовтій траві». Наш проект покликаний яскравими переконливими художніми засобами показати усьом усвітові, що насправді відбувається на сході України. Цей фільм має зайняти чільне місце в прокаті, щоб його побачило широке коло глядачів. Наразі наша творча группа ґрунтовно готується до пітчингу Держкіно.

r: Чи ставить твоє захоплення кінематографом крапку на літературі?
Є.П.: Ні. Маю ідею трилогії. Найближчим часом, як тільки вирішу організаційні питання, пов’язані з моїм медіа-проектом і у мене нарешті з’явиться достатньо часу для творчої роботи, почну активно працювати.

r: Чи правда, що ти залишаєш посаду головного редактора «Панорами»?
Є.П.: Якщо говорити цілком відверто на цю тему, то ще з листопада 2013 р. я де-факто не є головним редактором газети, який мусить кожного дня працювати в редакції й сумлінно виконувати свою роботу. Тоді я поїхав на Майдан – і там залишався на довгий час… Потім на мене напали і жорстоко побили, лише дивом я не став тоді інвалідом – лікарня, реабілітація… А далі- збір матеріалів для «Іловайська», поїздки по всій країні, написання роману. У 2015 р. “Іловайськ” вийшов з друку – і знову поїздки по країні, зустрічі з читачами… Тепер додалися закордонні поїздки, робота в кіно.
Тож «набігами» займатися газетою — це не зовсім чесно відносно до редакційного колективу і читачів. Тому прийняв таке рішення – залишитися лише видавцем «Панорами», тобто дбати про її економічний стан і якість продукту. Звісно, писатиму «Підвальчик редактора».
Хочу підкреслити — редакційна політика газети залишається незмінною. Ми й надалі будемо вести відкритий діалогі з читачами, дотримуючись високих професійних стандартів. Цілком в цьому плані покладаюся на своїх колег. Так що «…до нових захоплюючих зустрічей! Життя прекрасне».

Олена Веснич-Шевченко
Панорама №3-2019