Загинув нескореним. Воїна-афганця, народженого на Сумщині, вшанували на батьківщині (Фото)

Урочистості і спогади
В с. Братениця Великописарівського району 12 лютого відкривали меморіальну дошку на честь та в пам’ять Миколи ШЕВЧЕНКА, який трагічно і геройськи загинув на так званій “афганській війні”, 30-річчя якої минуло нещодавно. Дошку встановлено на стіні школи в Братениці, яка тепер зветься НВК. Тут Микола навчався, хоч народився в с. Дмитрівці неподалік. До речі, виготовлення дошки і підтримка урочистого заходу – благодійні справи нашого земляка, підприємця-аграрія Сергія КАРПЕНКА. Людей на відкриття пам’ятної дошки зібралось чимало. Були жителі Братениці і Дмитрівки, які добре пам’ятають Миколу, його вчителі, ветерани-афганці, учні НВК. Були родичі Миколи Шевченка — двоюрідні сестри і рідна сестра. Виступали офіційні особи — від Великописарівської районної ради і Дмитрівської сільської ради. У заході взяли участь знаменосна та салютна групи, а також духовий оркестр від 27 окремої реактивної артелерійської Сумської бригади. Учасники читали присвячені загиблим воїнам вірші, зокрема один із своїх творів прочитав відомий автор і виконавець пісень, теж воїн-афганець Володимир ЩЕГЛОВ — виявилось, що через мороз заспівати неможливо — гитара розстроїлась.

Ну та то пусте – головне, що люди віддали шану воїнові в атмосфері щирій та урочистій. Завершили, як годиться, хвилиною мовчання і покладанням квітів до щойно відкритої меморіальної дошки. Розійшлися не відразу, люди ще спілкувались між собою, ділячись думками та спогадами. Одна з двоюрідних сестер Миколи Шевченка, яка зараз мешкає на території Росії, із сльозами розповідала, що коли виходила заміж та переїзджала у російське село, яке недалечко – тільки річку перейти – то й уявити не могла, що буде колись витрачати кілька годин, щоб відвідати свою малу батьківщину. “Що це за війна, кому вона потрібна?!” – бідкалася літня жіночка. Це стосовно вже нинішної війни. А інші жінки її заспокоювали: “Нашої, жіночої провини в цій війні немає”. Отак трагічні події в житті простих людей пов’язуються в безперервний ланцюг. Начебто і невинні прості люди, а плакати доводиться саме їм.

Рідна сестра Миколи, Тамара Іванівнівна Бабійчук (дівоче прізвище, звичайно, – Шевченко), приїхала аж із Херсона. Спілкуючись з журналістами, вона розповіла про свого брата: “Він був спокійним, нічого в нім не було геройського. Мабуть, всі українці такі терплячі, але їх не можна доводити до краю. Там, в полоні, вони довго терпіли. Їх знайшла американська журналістка, хотіла їх визволити. Стало відомо, як з них знущалися. А Микола був одним з тих, хто підняв людей на повстання. Все почалось з одного хлопця, з якого особливо познущалися, тоді всі вирішили, що годі терпіти, і повстали”. Жінка розповідала експромтом, трохи поспіхом, докладно про обставини загибелі Миколи Шевченка ми розповімо трохи згодом, а спочатку — про те, яким він був, як жив.

Звичайний хлопець
Микола Шевченко народився 13 жовтня 1956 р., як ми вже розповіли, в Дмитрівці Великописарівського району. Закінчив восьмирічку, поступив до Хотінського професійно-технічного училища, навчався на тракториста-машиніста. Потім закінчив курси водіїв ДТСААФ у Великій Писарівці, до призову в армію працював в Дмитровці. Яким він бачив своє майбутнє, стверджувати не будемо, але обраний на початку життя напрямок свідчить про схильність до мирної праці, можливо, до хліборобства, якщо до чогось іншого – то ніяк не пов’язаного з війною. З 1974 по 1976 рр. – строкова служба в армії, в групі радянських військ в НДР.

Після строкової служби працював водієм, пресівником, а в січні 1981 р. через київський військомат влаштувався вільнонайманим працівником в групі радянських військ в Афганістані. Там він був водієм і водночас продавцем автолавки воєнторгу 5-ї гвардійської мотострілкової дивізії (військова частина польова пошта 51852, місто Шиндад, провінція Герат). Був захоплений у полон 10 вересня 1982 р. Загинув під час повстання полонених в військовому таборі підготовки моджахедів Бадабер на теріторії Пакістану. Тому до його трагічної і героїчної долі не зовсім пасують слова, які можна побачити на численних пам’ятниках загиблим на тій війні: “Погиб при исполнении интернационального долга в ДРА”.

За радянськими документами, воїн вважався “пропавшим без вести”. На данний момент вирішується питання про нагородження його орденом “За мужність” ІІІ ступеню

Фактично він був цивільною особою, не носив погони. Але ж беззаперечно поводився в полоні і загинув як справжній воїн, герой. Відомості про те, що трапилось з Миколою та багатьма його товаришами, досить уривчасті. Отже, розповімо коротко про те, про що відомо.

Бадабер, 1982 — 1985 рр.
Бадабер — військовий табір на теріторії Пакістану поблизу міста Пешавар, де проводилась військова підготовка афганських моджахедів. Водночас в цьому місці утримувались полонені — радянські воїни і військвослужбовці армії прорадянського уряду Афганістану. Яким чином Микола Шевченко потрапив в полон, невідомо, але досить пригадати, що в 1982 р. тривала так звана “війна караванів”, тобто моджахеди полювали за радянськими автоколонами на всіх шляхах і стежках, радянські війська в свою чергу намагались перерізати шляхи постачання супротивника. Поблизу пакістанського кордону протистояння було особливо гострим. Не виключено, що Микола Шевченко зі своєю автолавкою потрапив у засідку разом з якоюсь радянською колоною. Одже він у Бадабері. Скільки тут було полонених, визначити важко — різні джерела надають різні цифри — 12, 20 осіб. Завдяки американській журналістці українського походження Людмилі ТОРН стали відомі деякі імена. Зокрема, вона зустрічалась з трьома полоненими, серед яких був і Микола Шевченко.

Американка намагалась звільнити хоча б цих людей — не вийшло. Щодо умов утримання в Бадабері відомо, що полонених примушували виконувати різні важкі і брудні роботи, їх піддавали всіляким знущанням — побиттю, забиттю в колодки, позбавлення питної води і сну. Один з в’язнів збожеволів від тортур. Іншого згвалтували. Тоді полонені вирішили, що краще загинути борючись, ніж терпіти. Про повстання і наслідки розповів дивом виживший в’язень Норсенжон РУСТАМОВ, якого журналісти знайшли в Фергані у 2007 р. Він впізнав Миколу Шевченка на фото. З’ясувати імена і прізвища полонених було непросто, бо в Бадабері людей їх позбавили. Натомість кожен отримав мусульманське ім’я — вважай, нову особистість чи її подобу. Микола Шевченко мусив озиватись на ім’я Абдурахмон. За твердженням Рустамова, план повстання розробили українці Микола Шевченко і Віктор Духовченко з Запорізької області. План був відчайдушний, та не з нульовими шансами на успіх. Полонені збирались обеззброїти або перебити охорону, захопити склад зброї і радіовузол, вийти в ефір і, шантажуючи підривом склада, де зберігалась сила силенна снарядів, мін і вибухівки, вимагати зустрічі з радянським консулом і представниками Червоного Хреста. Здійснювати цей задум взялися 26 квітня. Під час намазу заточками перебили охорону, заволоділи ключами від складу зі зброєю, захопили склад, доозброїлись кулеметами, гранатометами, мінометом і зайняли оборону. Але з самого початку не все сталось, як гадалось, — захопити радіовузол не спромоглися, тому що на бік моджахедів перебіг один з полонених, таким чином заскочити охорону раптово було вже неможливо.

Таким чином, воїни опинились у пастці, хоча і озброєні. На місце прибув “хазяїн Бадаберу”, сам Бурхануддін Раббані, тоді — майбутній, а нині — колишній президент Афганістану. Йому було висунуто тіж самі вимоги: зустріч з радянськими дипломатами і представниками Червоного Хреста. Раббані вислухав і наказав брати повстанців приступом. Під час штурму він сам отримав тяжке поранення, багато моджахедів і пакістанських військових було вбито. Бій тривав до ранку 27 квітня. Потім пролунав страшенний вибух, від якого залишилась воронка діаметром 80 метрів. Досі невідомо, чи підірвали повстанці самі себе, усвідомивши безвихідь, чи було це випадкове влучання ззовні. Загинуло близько трьох сотень моджахедів і пакістанських військових.

Серед повстанців живих, звичайно, теж не залишилось. Під уламками пакистанці знайшли двох обгорілих і контужених полонених і добили їх на місці. Є відомості, що пізніше Раббані наказав зібрати фрагменти тіл повстанців і поховати з воїнськими почестями. Так і покоїться Микола Шевченко в братській могилі десь в Пакістані. Недоречно зараз розводитись про сенс, причини і наслідки тієї війни — багато чого змінилося, ціла імперія зникла, війна в Афганістані згасла, та згодом там розпочалась нова. Та серед всього швидкоплинного і нетривалого існують певні загальнолюдські константи — вірність товариству, мужність, людська гідність. Вони не підлягають інфляції за будь-яких глобальних змін.

Олексій Сікорський
Панорама №8-2019