Юрій П’ятаченко про мовне співіснування

Про вічні закони мови і про майбутній “Закон про мову” роозповідає старший викладач Сумського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти Юрій П’ЯТАЧЕНКО:

ЩОДО МОВНОЇ ПОЛІТИКИ МАЮТЬ ВЛАСНУ ДУМКУ ВСІ, хоча читав законопроекти навряд чи один із сотні.У зв’язку з прийняттям відразу трьох законопроектів, які стосуються мовної політики в державі, в деяких верствах суспільства тема державної мови та “мовного співіснування” набула особливої актуальності. Точніше, актуальність саме цього питання відновилась, хоча після подій на Майдані та з початком війни начебто не посідала перше місце в думках громадян України. Але ж про майбутній закон має свою думку кожен другий, хоча читав законопроекти навряд чи один із сотні.

“ЗАРАЗ ЙДЕ ВІЙНА, А МОВА Є ОДНИМ ІЗ ЗАСОБІВ ВІЙНИ. Стратеги визначають різні засоби: власне збройні, економічні, ідеологічні, психологічні. Мова, мовна політика — це теж один з видів зброї. Але ж вона і спосіб єднання людей. Коли в організм вноситься вірус, починається хвороба, так хворіє і українське суспільство. Закони Колісніченка-Ківалова створили для цього грунт. В них про мову йшлося не як про елемент єднання, а навпаки. В 2014 році були спроби скасувати цей закон, але ж справа звелась на розгляди-перерозгляди. Якщо зараз цей закон просто скасувати — виникне порожнеча. Тому створено три дуже близьких за духом, але не цілком однакових варіанти, які розробляли фахівці. На цьому грунті має бути створений закон, який буде трактувати українську мову як державну мову і разом з тим гарантуватиме існування інших мов, бо в Україні є національні меншини. Наприклад, в Сумах, згадаймо, в п’ятій школі навчаються багато дітей ромської національності. Їм потібна не тільки увага і підтримка з боку громадськості, але й певні дії з боку влади. Саме ці дїї і повинні грунтуватися на новому законі. Це невеличкий приклад стосовно Сум. В Сумах існують потужні азербайджанські, вірменські, грузинські осередки. Їх треба підтримати на державному рівні. Спираючись на закони. Всі люди повинні пам’ятати історію свого роду, вивчати рідну мову, історію, створювати національні культурні факти.

МОВА — БОЖИЙ ДАР, ДАНИЙ ЛЮДИНІ, ВОНА Ж — ЯВИЩЕ ПРИРОДИ. У кожного народа вона своя, хоча є дуже близькі, як, наприклад, польська і чеська, але ж не ідентчні. Це душа певної спільноти, тому скрізь у світі мовне питання є болючим як проблема існування спільноти, у нас — поготів, бо зараз маємо війну.

НА ЖАЛЬ, МИ 25 РОКІВ ЖИВЕМ У СТАНІ ПОСТКОЛОНІАЛЬНОЇ КРАЇНИ. Це стосується індивідуальної свідомості, а через це впливає на стосунки між людьми. Кожна людина воліє жити так, як їй зручно і звично, через це виникає своєрідна “побутова Вавілонська вежа”. Живемо під вивіскою “Україна”, а України, як такої, немає по суті. Люди звикли все нове сприймати вороже, бо будь-які реформи, що відбувались, не поліпшували звичне середовище. Економічна реформа, медична, ще якась. Тому три нечитані законопроекти сприймаються так: “Придумали, щоб мені було гірше!” Люди заздалегідь перелякані і обурені

ЦІ ЗАКОНОПРОЕКТИ НІЯКИМ ЧИНОМ НЕ ЧІПАЮТЬ ПОБУТОВУ СФЕРУ, ВОНИ РОЗРАХОВАНІ НА СТОСУНКИ З ДЕРЖАВОЮ. Тобто в державній установі я маю державною мовою написати заяву, подати скаргу чи щось подібне . Але ж, якщо я недосконало володію мовою, державні службовці зобов’язані надати мені допомогу. Ознайомити з типовими зразками документів, попрацювати зі мною індивідуально в разі потреби. Чиновники винні людині, а не навпаки, саме держслужбовцям варто побоюватись змін у мовному законодавстві. В магазині, наприклад, я буду говорити своєю мовою, і та людина, до якої я звернусь, буде спілкуватися, виходячи з наявної мовної ситуації.

ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ ІНТЕЛІГЕНЦІЯ, ТІ, ХТО ХОТІВ СПРАВИТИ ВРАЖЕННЯ ОСВІЧЕНОЇ ЛЮДИНИ, ГОВОРИЛИ РОСІЙСЬКОЮ. Ліпше чи гірше — хто як вмів. Так вже склалося. Так звані низи суспільства, село — ті спілкувалися діалектами і говірками української. З часом у ХХ сторіччі пішло масове переселення до міст, ці переселенці почали копіювати “городську” мову, а власну забули, замінили на різні “суржики”. Так з’явились дві групи людей – справжні носії мови і ненавчені. От ці останні і є середовищем, яке породжує маси незадоволених мовними реформами. Мовляв, мені краще жити в своєму совковому середовищі. Той живи! Але ж, якщо ти прагнеш реалізувати себе в науці, політиці, будь-якій суспільній сфері — вивчи державну мову. Говори правильно, культурно, нормативно.

ПАРАДОКС: ТІ, ХТО ЗНАЄ РОСІЙСЬКУ МОВУ, І ТІ, ХТО ЇЇ ЗНАЄ АБИЯК, СОЛІДАРНІ У НЕСПРИЙНЯТТІ ЗМІН. Мовляв, ми руйнуємо їхнє комфорне життя. Ми не руйнуємо комфортне життя, ми руйнуємо колоніальний чи постколоніальний державний простір, непридатний для існування української мови.

ЖОДНА ШНОЗЕМНА МОВА НЕ Є АПРІОРІ ВОРОГОМ УКРАЇНИ. Ми чуємо по радіо і телебаченню, читаємо в газетах матеріали різними мовами – російською у нас, польською, угорською, румунською на Західній Україні – так склалася об’єктивна мовна ситуація. Але будь-якою мовою можна захищати інтереси саме України. Одне обмеження, пов’язане саме з війною. Воюють люди з усих регіонів, але якщо пораненого бійця хоче витягти з поля бою санітар, то треба звертатись українською, це як пароль. Пораненому, шокованому солдату не слід казати: “Боец, ты живой?!». Він може почати стріляти.

МОВНІ КВОТИ НА РАДІО І ТЕЛЕПРОГРАМАХ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ, ЩО ДОПОМАГАЄ ВИТЯГТИ З “НЕФОРМАТУ” УКРАЇНСЬКУ КУЛЬТУРУ. Одна з моїх колег постійно слухала радіо “Мелодія”. І ось в той період, коли раніше звучала одна українська пісня, тепер трапляється чотири і більше. Жіночка розповідала, що до неї підсажуються дітки, починають підспівувать, захоплюються. Тобто ми маємо багато гарного власного, свого, але це перебувало десь в небутті. Зараз у Сумах на Соборній маємо три — аж три книжкових магазини. Особисто я постійно туди заходжу, мене цікавлять українські книжки, якісні переклади українською мовою. І це добре, що таке почало з’являтись! Книгарні працюють не тільки на продаж, вони запрошують у “Книжковий клуб”. Добре, шукайте нові методи привернення читача. Бачив багато студентів — вони шукають книжки українською мовою, книжки з різної тематики, не тільки художні. Нам потрібні якісні українські книжки, якісне національне кіно, якісна музика. Закон повинен всьому цьому сприяти. Але якщо театр ставить п’єсу Булгакова російською мовою, то це явище культури. Коли “Травіату” співають мовою оригіналу – це прекрасно. В мистецтві, науці жодних мовних обмежень бути не може.

СПІЛКУВАННЯ — ДУЖЕ ДЕЛІКАТНА РІЧ. Сам тільки закон не може забезпечити нормальне існування мови і нормальні стосунки між людьми. Це робиться через людину, через її розум і сумління, через взаємну повагу. Хтось висловив слушну думку, з ним погодились, йому відповіли вдячністю. Та людина повинна відчувати, що до нього так дружньо і увадно поставились не через мову, а через те, що він сказав щось важливе.

БУВАЮТЬ МОВИ-АГРЕСОРИ. У Криму і на Донбасі зараз іде справжня мовна війна. Бо коли приходить агресор, то він б’є не тільки зброєю – він нав’язує свою мову. Колись фольклор як мову-агресора визначав польську, бо на Україну тиснула Річ Посполита, надавали раніше таку роль татарській мові. Це наслідки певних історичних процесів. А на нині окупованих територіях мовне протистояння не виникло само по собі в 2014 році. Це наслідок тривалого формування колонізаторами прибічників колонізації з місцевого населення. Коли у Біловежській пущі підписали папірці, зник політичний грунт імперської, колоніальної ідеології, але залишилась містечкова братія, яка може жити тільки в системі координат колонії. Їм треба когось принизити, обібрати. І негативне ставлення до української мови — інструмент приниження населення окупованих територій.

ЗАКОНОПРОЕКТИ, ЯКИХ НІХТО НЕ ЧИТАВ, ВЖЕ НАЛЯКАЛИ СУСПІЛЬСТВО. Бо це дуже просто — через мову, через культуру, через віру розхитати суспільство, дестабілізувати країну. І над цим працюють фахові пропагандисти. Але ось що нам заважає, зараз наведу приклад. Так званий “Закон Савченко” у Верховній Раді голосували, не читаючи. Результат — на волі опинилися не тільки невинуваті люди, а і злодії. Така сама небезпека загрожує будь-якому новому закону! Законопроект виважений, розроблений фахівцями ,коли потрапить до ВР, його почнуть розглядати з огляду партійних квот, власних фінансових забаганок чи амбіцій і можуть спотворити до абсурду. А щодо виконання законів, то в нас традиційна необов’язковість, вибірковість. Ось нові законопроекти передбачають нові посади — мовного інспектора. Що він новинен робити? Ось в Сумах назвали проспект: ім. Т. Шевченка. Якого Шевченка? Тамари Шевченко? Тетяни Шевченко?! Ось сфера діяльності мовного інспектора, ось що він повинен контролювати. Такі “ляпи” і їхніх авторів, а звичайних пересічних громадян. Взагалі рівень володіння мовою навіть у запрошених на центральне телебачення поважних експертів, професорів такий, що аж соромно інколи. Заповідь: не читай рекламу, не читай, що написано в маршрутках! Інспектора сюди!

СПРАВЖНЄ ВІДРОДЖЕННЯ МОВИ – ТРИВАЛИЙ ПРОЦЕС, ЯКИЙ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДИТИНСТВА. Сучасна молодь подає добрі надії, але ж на далеке майбутнє. Дякувати школам, дякувати дитсадочкам, тим людям, які працюють з дітьми. Через засвоєння мови змалечку вони вчаться відчувати себе українцями, і згодом саме вони будуть вирішувати долю України. А закони регулюють тільки відносини людини з державою.

Жоден з нових законопроектів про державну мову не передбачає репресій проти мови чи людини — тільки збереження і підтримку

Олексій Сікорський, “Панорама” №6