Ветерану сумського футболу виповнилось 70 років

Легендарний сумський ветеран-футболіст відсвяткував ювілейний день народження. Володимиру Івановичу ОЛЬШАНЧЕНКУ – 70!

Володимир ОЛЬШАНЧЕНКО у футбольних колах добре відомий на псевдо КУНДЄЙ. Більше півстоліття присвятив улюбленій грі на аматорському рівні. Він один з небагатьох гравців області, хто має не один десяток відзнак, які здобув, виступаючи за 10 команд. Зокрема, він – дворазовий чемпіон УРСР серед КФК, володар Кубка «Робітничої газети», неодноразовий чемпіон і призер та володар Кубків області. Його називали кращим футболістом року, входив до списку 22-х найкращих гравців Сумщини. Чимало нагород зібрав, граючи ще у змаганнях різних рівнів з футзалу. 26 травня легендарний сумський ветеран відсвяткував ювілейний день народження. Володимиру Івановичу – 70!

R: Як почуваєш себе у 70? Як здоров’я?
В.О.: Загалом добре. Інколи ніженьки підводять. Наразі проходжу курс лікування. Словом, життя триває.

R: Відомий поет Юрій РИБЧИНСЬКИЙ сказав, що кожна людина повинна любити свій вік, в якому перебуваєш. А ти любиш свої 70?
В.О.: Це цифра у паспорті. Але як не дивно, відчуваю себе набагато молодшим і є ще бажання пограти. Дякую всім, хто підтримує і допомагає.

R: Коли востаннє працював з м’ячем?
В.О.: Шість років тому у складі «Хіміка» грав у чемпіонаті Сум серед ветеранів. Відчував, що роки беруть своє, хоча здоров’я вистачало.

R: Тебе всі знають, як КУНДЄЙ. Цікаво, як це слово з’явилося, яке згодом стало твоїм футбольним псевдо?
В.О.: Як розповів батько, мені було десь півтора року. Того дня до нього завітали друзі і вони сиділи за столом. По подвір’ю ходили індики, яких я називав кундиками. Почувши це, директор заготконтори, на жаль, не пам’ятаю, як його звали, сказав, що я буду КУНДЄЄМ. Згодом це псевдо «прилипло» і до двох синів.

R: А як ти прилучився до футболу?
В.О.: Тоді футбол був єдиним у нас видом спорту. Ганяли м’яча з ранку до вечора. У 7 років почав грати зі старшими. «Малий, ставай у ворота»,- сказали мені. А після того, як зламав руку, став польовим гравцем. Вдруге у ворота став, коли виступав вже за «Ніколь». У 12 років включили до місцевої команди «Дзержинець», яка виступала у першості Сумського району.

Три гри за один день
R: А у скільки років став учасником обласного чемпіонату?
В.О.: У 15 був уже гравцем степанівського «Супутника». Грав на область, а ось на груповий етап всеукраїнської першості по «Колосу» поїхав «підставкою». На полі був Віктор ЛЮБИМОВ. Номер пройшов, ми стали срібними призерами. Тоді вперше побачив справжнє футбольне поле. Полежав на ньому, ледве не цілував його. Тягатися з господарями, які виграли цей етап, було важко. Всі їхні гравці тоді працювали на стадіоні, отримуючи зарплату 180 карбованців.

R: Це правда, що на першість району за один день ти встигав пограти за дві-три команди?
В.О.: Було й таке. Команди грали в різний час, встигав. Пам’ятаю – поїхали з другом на риболовлю. Прибули гінці з Головашівки: «Кундєй, допомагай». Після першого тайму – 5:0, я забив 4 м’ячі. У перерві вже кличуть на гру степанівці. Виграли – 5:1. Відзначився тричі. Потім підліснівці просять допомогти. Тут – 7:1. 5 м’ячів моїх. Наступного дня дізнаюся, що головашівці завершили зустріч – 5:5. Тоді викликали мене на засідання обласної федерації футболу, мовляв, не мав права грати відразу за три команди, та ще й без заявки. Була пропозиція дискваліфікувати мене пожиттєво. Але врятувало те, що у Регламенті не було такого пункту, що забороняв грати за кілька команд. А команди отримали якісь покарання.

R: Пам’ятаєш перший матч, першу перемога і перший м’яч?
В.О.: Згадати вже важко. Найзнаковіші, будь ласка. Третє місце і два матчі фінального етапу першості області серед команд другої групи у Лебедині: поразка – 0:5 від господарів і перемога з таким же рахунком над командою Дружби. А найкрасивіший гол забив на «Спартаку» у фінальному матчі Кубка області сумському «Хіміку». Сергій ГАЙДАР видав хороший пас і я у падінні через себе надіслав м’яч у ворота суперників. Він став переможним (2:1) для «Автомобіліста», за який тоді виступав. Й до цього часу згадую той гол.

R: А чому не згадуєш фінальну кубкову зустріч «Супутника», перемога якого набула тоді широкого розголосу?
В.О.: То була сенсація. «Супутник» зі Степанівки став першою сільською командою, яка виграла Кубок області. У фіналі нам протистояв лебединський «Хімік». Після – 1:1 мені вдалося у падінні ударом голови забити переможний м’яч.

R: Підраховував, скільки матчів зіграв і забив м’ячів?
В.О.: Не буду хвалитися, але якщо рахувати і футзальні матчі, то тисяча набереться і десь з півтисячі голів забив. Приміром, коли грав за «Локомотив» у чемпіонаті Сум з футзалу, встановив рекорд, забивши в одному матчі 10 м’ячів. Ми виграли 15:2.

R: А якісь прикмети були у тебе?
В.О.: Цього не було, не надавав цьому ніякого значення. Наразі мені дивно і смішно, як гравці перед виходом на поле хрестяться, торкаються руками трав’яного газону. Просто виходь і грай. А ось про цікаві випадки можу розповісти. Коли в команду прийшов новий тренер і до пуття не знав наших прізвищ, чомусь вирішив, що моє прізвище КУНДЄЙ. Так і записав у протоколі не тільки мене.
На одному турнірі так склалася ситуація, що від результату нашого матчу із суперником залежало їх майбутнє. І у них, і у нас було одне завдання – виграти перше місце. Суперник вигравав, і на останній хвилині суддя призначив у їхні ворота пенальті. Суперники знали, що я їх добре виконую. Один з відомих гравців, не буду називати його прізвище, тихенько сказав мені: «Якщо не заб’єш – 10 тисяч твої». Я про гроші не думав. Реалізував пенальті, зі злості надіславши м’яч у «дев»ятку». Матч завершився внічию і суперник втратив усі шанси на перемогу у турнірі. Після матчу гравець підійшов до мене, витягнув пачку грошей і з насмішкою мовив: «На, понюхай!». Коли згодом розповів про це гравцям, одні осудили мене, мовляв, чому не взяв, поділили б їх, а інші підтримали, що не спокусився.

Відмовив донецькому «Шахтарю»
R: Свого часу тебе запрошували до друголігових команд майстрів сумського «Фрунзенця», «Балтики» і вищолігового донецького «Шахтаря». Чому відмовився?
В.О.: У «Фрунзенці» не захотів грати, до калінінграда було далеко, а в Донецьк не поїхав, бо мав отримати у Сумах трикімнатну квартиру. Тренер Віктор НОСОВ обіцяв однокімнатну і машину «Жигулі». Поїзд, як кажуть, поїхав на Донбас без КУНДЄЯ. Віктор Васильович ще кілька місяців надзвонював, але я відмовляв йому. З часом шкодував, що не прийняв його пропозиції. З цього приводу став свідком цікавої розмови. До Сум приїхала друга чи третя команда «Шахтаря» і з нею тренери, які грали разом з Володимиром ЛАБЕНКОМ. За столом Олексій ВАРНАВСЬКИЙ і запитує у нас: «А хто той дурень, який відмовився від запрошення? Він тут, перед тобою сидить»,- відповів я. Жаль, що не скористався жодним запрошенням. А ось у «Автомобіліст» не взяли, змусили піти. Мовляв, «старики» уже. Впевнений, дебютного сезону допомогли б команді, ігрової «каші» не зіпсували. Образливо було, що так вчинили.

R: 14 травня 1977 року, впевнений, подвійно пам’ятний для тебе день. Не забув?
В.О.: Таке не забувається. Цього дня я одружувався. Після розпису разом з гостями поїхали на стадіон «Авангард», де наша сільська команда грала кубкову зустріч. Ми перемогли 3:1, я забив два м’ячі. Це був мій весільний подарунок дружині Раї, з якою вже разом 48 років.

R: Наскільки я знаю, ти захоплювався багатьма видами спору. Це правда, що ти КМС?
В.О.: З військового багатоборства. Виконав його в армії. Забракло кількох секунд на подоланні смуги перешкод, бо ніхто не підказав, що треба бігти на час. У підсумку не вистачило кількох очок, аби стати майстром спорту. На жаль, в армії командиру танка про футбол довелося забути.

R: Ти пограв у багатьох командах. Яка з них була, як кажуть, твоєю?
В.О.: Однозначно – «Автомобіліст», де відіграв чимало років. У його складі став чемпіоном УРСР серед КФК, маю кілька відзнак за перемоги в обласних і всеукраїнських змаганнях. Деякий час був тренером, чимало років партнери обирали капітаном команди.

Футбол подарував мені багато друзів і емоцій
R: Після футболу ти ще чимало років і не без успіхів грав за команду ветеранів з футзалу. Нагород зібрав багато?
В.О.: Відверто – не рахував. Був переможцем «Чемпіонату світу по-сумськи», бронзовим призером ЧУ, 6 разів вигравали чемпіонат Сум, де п’ять разів ставав кращим його бомбардиром тощо. Маю рекорд – першого сезону забив 86 м’ячів. Всього, на жаль, не згадаєш. Мені було комфортно грати і на великому полі і на майданчику.

R: Футболом ти захопив і двох своїх синів. Чого вони досягли?
В.О.: Великих успіхів не добилися, але трохи пограли на професіональному рівні. Зараз виступають за команди ветеранів. Захопилися футболом двоє онуків – Іван і Тимофій. Сподіваюся, що вони заявлять про себе.

R: Цікава твоя думка про сумський футбол і яка потрібна Сумам команда?
В.О.: Футболу, як такого, немає після того, як вилетів «Фрунзенець» з другої ліги. Це не футбол. Сам добре знаєш, які були команди і як вони грали. Ні уваги, ні підтримки. Для чого щось видумувати. Є три школи, де готують футболістів. Невже з випускників не можна створити добротну команду і поступово виводити її на той чи інший рівень, а не відразу вимагати результат. Були свого часу «Фрунзенець-Ліга-99» і «Барса», які виступали у другій лізі. Чом би не повернутися до цього проєкту? І обов’язкова умова, щоб з командою працювали свої тренери, а не гастролери-заробітчани. Два роки у Тростянці працюють іногородні тренери, а який результат?

R: Але є сумська «Вікторія», яка виступає у першій лізі.
В.О.: А скільки в ній грає вихованців сумського футболу? Мені важко зрозуміти, чому «Вікторія» не змагалася у чемпіонській групі. Чим «Епіцентр», який підвищився в класі, чи, скажімо, ФК «Кудрівка», кращі за «Вікторію»? Це, на жаль, наводить на невеселі роздуми.

R: Як вважаєш, кар’єра тобі вдалася? І якби довелося її розпочинати спочатку – пішов цим шляхом?
В.О.: Загалом, кар’єрою задоволений, але вніс би корективи. Спробував би пограти в командах майстрів, куди мене запрошували. А все-таки залишилися приємні спогади, бо у футболі – моє життя. Він подарував мені багато друзів. А ще більше – незабутніх емоцій.

Відверто від Володимира ОЛЬШАНЧЕНКА
У якому порядку розташував би слова порядність – професіоналізм- патріотизм?
Патріотизм, порядність, професіоналізм.

Якби у тебе був мільйон, на що потратив би його?
На придбання дронів, снарядів для ЗСУ з передачею напряму, без посередників. Ми з дружиною регулярно донатимо.

Коли останній раз дарував дружині квіти?
14 травня на день 48-річниці нашого подружнього життя.

Що найбільше цінуєш в людях?
Чесність, порядність і вихованість.

Яке життєве правило у Володимира ОЛЬШАНЧЕКА?
Любити батьків, сім’ю і країну, жити на позитиві і бути оптимістом.

Чи потрібна Україні посада президента?
Від такої треба відмовитися. Ми добре побачили, як працюють всі наші президенти. Не повинна одна людина з купкою так званих менеджерів управляти країною, вирішувати всі питання тощо. Ефективніше і набагато економніше було б, якби цим займалася, скажімо, рада з кількох осіб.

Яка твоя думка про сумську владу?
Користі з неї ніякої, бо працюють випадкові там люди, яких «обрали» свої не для роботи, а щоб вони були біля грошової годівниці. Подивися, які у них наразі статки!

Хто винен, що Україна одна з найкорумпованіших країн?
Народ і президент. Самі винні. Згадай, що обіцяв ЗЕЛЕНСЬКИЙ на стадіоні? А що маємо.

Скільки потрібно Україні депутатів?
Сотні вистачить. І щоб вони постійно звітували про виконання своєї програми. Не дотримуєш слова – складай мандат.

На твою думку, що таке щастя?
Це вміння цінувати те, що є в тебе – повноцінна сім’я, хороша робота, дім, ти любиш і тебе люблять. А не те, чого в тебе немає.