У Сумах відзначають ювілей олімпійського чемпіона

Сьогдні виповнюється 85 років сумчанину, Почесному громадянину Сум, українському легкоатлету, який спеціалізувався в ходьбі, дворазовому олімпійському чемпіону, рекордсмену світу Володимиру Степановичу Голубничому.
До святкової дати у місті Суми запланована презентація фотобуклету “Фотохроніка спортивної біографії”. Усіх бажаючих запрошують о 15:00 у молодіжний центр “Романтика”

З містом Суми у Володимира Голубничого пов’язано багато – місце народження, дитячі роки, шкільне навчання, перша робота, початкові спортивні кроки, олімпійські успіхи та всесвітня слава, підготовка спортсменів міжнародного класу на тренерській ниві

На моїй пам’яті він — єдиний у сузір’ї олімпійських чемпіонів та призерів Сумщини, хто на все життя залишився у місті, де народився. Хоча спокусливих пропозицій від різних функціонерів, зокрема і столичних, мав досхочу. Голубничий волів залишатися у рідному місті, тренуватися в одного тренера, виступати під прапорами товариства «Спартак».

ЖИТТЯ ЗВИЧАЙНЕ ТА СПОРТИВНЕ
Володя Голубничий народився у Сумах 2 червня 1936 р., а отже, належить до людей, які потрапляють під визначення «дитина війни», я б додав — II світової війни. І з цього приводу хочу навести один епізод із його дитинства, який згодом ледь не став на заваді його спортивного майбутнього.

У часи німецької окупації (1941-1943 роки) хлопчик Вова поруч з рідною мамою не один раз тупцював по шляхах, які приводили городян-сумчан до навколишніх сіл. Там вони намагалися обміняти звичайні речі, залишки від кращого, довоєнного життя на якійсь харчі. І це була єдина надія хай і на півголодне, але – виживання… В одній з таких «подорожей» хлопчик наразився на удар по животу солдатським чоботом. До наслідків цього випадку ми ще повернемося. А поки наголосимо на тому, що і хлопчику, і його мамі пощастило дожити і до визволення Сум, і до закінчення тієї війни.

Так сталося, що через сімейні обставини Володя, по закінченні семирічки (1952 р.), став працювати на заводі всесоюзного підпорядкування учнем слюсаря-ремонтника в механічному цеху. (У ті часи стати до роботи дозволялося з 14 років. А в часи війни до заводських верстатів ставали й 10-12-річні діти. Їм влаштовували підставки, щоб вони могли дотягуватися до верстатів й допомагати дорослим виготовляти зброю для фронту).

Фізично розвинений підліток, який понад усе полюбляв різноманітні змагання, охоче випробував себе у різних видах спорту, проте перевагу віддавав саме лижним перегонам. Адже у Сумах, де зима характерна тривалим сніжним покриттям, люди віддавали перевагу саме такому дозвіллю. Зрештою Володимир почав відвідувати регулярні тренування лижників. А по весні тренер, щоб не переривати тренування, познайомив його зі спортивною ходьбою — одним з технічно складних видів легкої атлетики. Він побачив у хлопці вроджене вміння швидко освоювати техніку рухів і невгамовне бажання бути найкращим.

СПОГАДИ ЗІ СТУДЕНТСЬКИХ РОКІВ
Моє знайомство з Володею почалося у 1955 р., під час вступних іспитів на престижний спортивний факультет КДІФК (тепер — НУФВіС України). Більшість абітурієнтів уже мали республіканські юнацькі нагороди або й звання чемпіонів України. Серед легкоатлетів це стосувалося того ж таки Володимира Голубничого та Володимира Ситкіна (стрибки у висоту). І хоча у студентському середовищі ніхто про свої спортивні здобутки не розпатякував, проте всі знали, хто ким є.

Зрозуміло, що навіть високообдаровані атлети зі знічев’я рекорди світу не встановлюють. Тому подумки повернімось до 1953 року, в якому Голубничий вступав до Школи тренерів (яка працювала при КДІФКу) на лижне відділення. От саме тоді мудре і тактичне втручання Зосими Петровича Синицького посприяли тому, що Володимир почав удосконалювати свою спортивну майстерність саме зі спортивної ходьби, а не з лижних перегонів.

Навчання у стінах профільного вишу, тренування на одному стадіоні з лідерами республіки та країни, власна наполегливість і бажання вдосконалюватися зробили можливим такий факт: під час участі у своєму першому чемпіонаті України (1955 рік) Голубничий здобув перемогу й спромігся встановити рекорд світу з ходьби на 20 км — 1:30.02,8.

ВИМУШЕНА АКАДЕМВІДПУСТКА
Після блискучого змагального сезону 1955 р. Володя з тренером Василем Іполитовичем Поляковим стали готуватися до XVI Олімпійських ігор. Але навесні 1956 р. Голубничий раптово наразився на болі в печінці. Імовірно це був відгомін давнього «зіткнення» з солдатським чоботом, до якого додалося погане харчування у дитинстві, юнацтві та й по часті – у студентстві, а ще великі фізичні навантаження. Адже Володимир, згадуючи ті часи, казав, що і дитиною, і студентом постійно хотів їсти… Тож він узяв академвідпустку і поїхав лікуватись додому в Суми.

Поки Володимира не було видно на поточних змаганнях, про нього у великому спорті стали забувати, не зважаючи на його торішній рекорд світу. А тим часом тренер Володимира та голова облспорткомітету Григорій Миколайович Гендеровський разом з найкращими лікарями та спеціалістами з Сум і Харкова вперто боролися за одужання атлета. Було розроблено методику оздоровлення, знайдено посильний режим тренувань, визначено склад раціонального харчування. І зрештою всі вони разом досягли першої перемоги – оздоровлення.

ЧИСЛЕННІ ЗМАГАННЯ ТА РЕКОРДИ
У 1957 р. на чемпіонаті СРСР Володимир фінішує четвертим, а наступного року, 29 вересня, під час змагань у Сімферополі на своїй коронній дистанції встановлює свій другий світовий рекорд — 1:27.05,0. І він залишається непорушним цілих 11 років! Сам цей факт є красномовним підтвердженням видатного таланту Голубничого, який н абагато років випередив суперників своїм досягненням.

Підкреслю, що у своєму житті Голубничий п’ять разів (!) ставав учасником Олімпійських ігор! І не просто учасником… Двічі — у Римі-1960 та у Мехіко-1968 – був переможцем; у Токіо-1964 — бронзовим, а в Мюнхені-1972 — срібним призером.
Питається, хто міг передбачити, що ті сільські шляхи, на яких він наразився на удар солдатським чоботом, а потім топтав їх на нескінчених тренуваннях, приведуть його через 30 років на другу сходинку олімпійського п’єдесталу пошани, причому саме у місті, в якому свого часу народився німецький фашизм. Що ж, пані Історія полюбляє парадокси.

ЗАСЛУЖЕНИЙ ТРЕНЕР УКРАЇНИ
Відтак Володимир Степанович Голубничий став працювати звичайним тренером у своєму рідному колективі, з якого свого часу і сам потрапив до світу великого спорту. Не зважаючи на всі свої гучні спортивні здобутки, він залишився людиною скромною, навіть трохи сором’язливою, завжди готовою надати допомогу або розділити з колегами та учнями як журбу, так і радість.

Як і більшість колишніх чемпіонів, Голубничий волів тримати себе у спортивному тонусі. А отже, мусив потроху привчати свій організм до все менших і менших навантажень, без чого негаразди зі здоров’ям гарантовані. Тому він певний час тренувався разом з учнями. За відносно невеликий проміжок часу спромігся підготувати цілу когорту чемпіонів та призерів Всеукраїнських та Всесоюзних змагань зі спортивної ходьби, серед яких траплялися і колишні прихильники лижних перегонів. У 1986 році Володимир Голубничий отримав звання Заслуженого тренера України.

Природно, що знаний олімпієць Володимир Степанович Голубничий, здобуваючи перемоги на стадіонах світу, сприяв зростанню міжнародного спортивного іміджу міста Суми та області у цілому. А згодом як депутат Сумської облради зробив чималий внесок у розвиток фізкультури і спорту серед населення. Тож зовсім не випадково 21 червня 1995 року сесія Сумської міськради народних депутатів надала В. С. Голубничому звання «Почесний громадянин м. Суми». Надала за великі досягнення у спорті, пропаганду фізкультури і спорту, багаторічну і плідну роботу з виховання молоді міста.

Наголошу: сьогодні Суми – один з небагатьох обласних центрів України, який має Сквер олімпійців, алею олімпійців Сумщини, Музей Олімпійської слави Сумщини (розташований у школі №18, де навчався Голубничий).

Усе перелічене частково пов’язане з його іменем, авторитетом, вмінням переконувати, закладати підвалини, необхідні для конкретної реалізації в життя слави олімпійців. Природно, що свою частку впливу на саме таке ставлення до спортивних здобутків містян зробили чемпіони та призери олімпійських ігор з біатлону — Віта та Валя Семеренки, ОленО Петрова та паралімпійці.

Юрій ТУМАСОВ,
Заслужений тренер України
спеціально для “Панорама”