Пам’яті тренерки-альпіністки Віри Паненко

19 лютого 2025 р. на Засумському кладовищі у Сумах відбулося поховання праху видатної сумчанки, альпіністки, педагога і тренера, фотохудожниці Віри Андріївни Паненко, яка померла 11 лютого 2025 р. у 69 років.

Важко визначити у кількох словах, ким була Віра Паненко. Спортсменкою-альпіністкою, педагогом і тренером, фотохудожником, дуже для багатьох – другом. Багато подорожувала, фотографувала, хотіла написати книгу про альпіністів – все це так, але, мабуть, не все…

Одне з перших знайомств – в ПДЮ, де Віра демонструвала для журналістів нове обладнання залу для тренування юних альпіністів. Віра була для дітей не просто тренером, але старшим товаришем, авторитет якого є природним, заслуженим. Нині час говорити про підсумки. За 45 років праці в Палаці дітей та юнацтва, (до цього ювілею Віра Андріївна не дожила 6 днів – r) вона навчила любити гори тисячі своїх вихованців, серед яких майстри й кандидати в майстри спорту, а також переможці всеукраїнських дитячих і юнацьких змагань з альпінізму.

А ще слід згадати про створений на базі ПДЮ “Народний музей історії альпінізму”, де зібрано понад вісім тисяч експонатів: від фотографій сходжень — до спорядження та особистих речей альпіністів, альпіністський клуб “Абалаковець”, яким Віра Андріївна керувала багато років. Тисячі вихованців Клубу туристів-альпіністів, серед яких багато вже дорослих успішних людей, завжди пам’ятатимуть організовані Вірою Андріївною походи на Піп-Іван, Шпиці, Довбушанку, Карпатські полонини, сходження на гори Петрос та Говерла. Незабутні враження їм подарували подорожі в Карпати, на Кавказ, в Крим, на Камчатку.

Подорожуючи, багато фотографувала. Ми писали про її фотовиставки, які запам’ятались тим, що поруч з екзотичними гірськими пейзажами там були світлини з зображенням якихось побутових деталей і ситуацій, портрети людей. Таким чином відображалась сама душа певного кутка світу. А ще ненаписана книга…

Віра Андріївна докладала максимум зусиль для увіковічення пам’яті видатних спортсменів-скелелазів. «Меморіал пам’яті друзів» – щорічний турнір, улюблене творіння Віри Андріївни, призначення якого – не дати зникнути безслідно тим колегам, товаришам, однодумцям, які всю душу віддали нелегкій справі виховання спортсменів-альпіністів. Це тільки те, що ми знали про Віру Паненко за її життя Відтепер її ім’я також частина Меморіалу.

Наведемо кілька слів, сказаних на спомин, від людей, які близько знали віру.
Сергій МАКОВЕЦЬКИЙ, директор Палацу дітей та юнацтва: “Вона була заслуженою працівницею освіти України, кандидаткою в майстри спорту з альпінізму, інструкторкою та фотохудожницею. Усе її життя пов’язане з горами. Пані Віра підкорила десятки вершин і до останнього дня життя будувала плани на майбутнє. Вона книгу писала про альпіністів, будувала якісь плани. Вона викладала фото, казала: “Тут я була, хочу ще раз туди”. Тобто, в неї ось ця жага і любов до життя активного, не життя в якості – проживу до дев’яноста чи там стільки то. Її дуже хвилювала якість і наповненість її життя”.

Сергій ЧВАЛУН, товариш Віри Паненко: “Це моя була бойова подруга. Дякуючи їй і нам, які були поряд, ми просунули дитячий туризм в нашій країні. Багато країн, багато кілометрів пройшла. Ну і найголовніше, що поряд я з нею був. Це дуже приємно було для мене, що я з такою людиною прожив практично 50 років. Так що дякую, Віра Андріївна, за все, що зробила для нас, для людей, для дітей. Честь і хвала”.

Сергій БУБЛИК, один з вихованців: “Мені до цього часу запам’ятались ті слова в дитинстві, коли мені було 9 чи 10 років, і ми поверталися зі змагань в Криму. Це був чемпіонат зі скелелазіння. І ми йшли, спілкувались, і я кажу: “Ну от добре, а далі які плани, цілі щодо нас? От що може бути? “. Мені це на все життя запам’яталось. Вона каже: “Мінімум – це майстер спорту”. І ця впевненість, з якою вона це сказала, в мене до цього часу ті слова в голові і вони дали такий поштовх. Я 15 років йшов до цього. І я дійшов, саме завдяки її словам”.

І як болісний підсумок, ще одне визнання Сергія Маковецького: “Я не згоден з цим прислів’ям, що людей, яких неможливо замінити, не існує. Я не знаю, скільки потрібно людей, щоб заповнити той вакуум, який утвориться, коли ми втратили таку людину”.

Пішла з життя людина-легенда, педагог, жінка, безмежно віддана своїй справі та на все життя закохана у гори. Та щось після цієї втрати лишилось таке, що існує поза словами. Порожнечу не заповнити, але й пам’ять – це назавжди.