Стовідсотковий нацизм

Зараз, після жахів Бучі, Ірпіню, Гостомелю, Бородянки, Макарова, Тростянця, Маріуполя та інших міст, містечок України, мешканці яких зазнали нелюдського насильства з боку російських окупантів, ми мусимо запитати: чому, якщо влада була завчасно (орієнтовно в середині січня) проінформована союзниками про плани наступу росіян, із найбільш вразливих територій не було здійснено евакуацію? Чому людей не попередили, не вжили заходів, не провели роз’яснювальну роботу?

Про фільтраційні табори, депортацію, розстрільні списки активістів, волонтерів та учасників бойових дій британські та американські розвідки та медіа попереджали ще за два місяці до початку війни. А про планове масове знищення українців російський пропагандист тимофій сергейцев писав у програмній статті російського нацизму ще у квітні 2021 р. у РІА «Новости». На початку лютого 2022 р. держдума прийняла закон про порядок масових поховань під час війни, а міноборони рф закупило відповідну техніку та інвентар: 45 тис. мішків для трупів, пересувні крематорії тощо.

Що, здавалося б, не зрозуміло?

І хто понесе відповідальність за бездіяльність?

Наразі росіяни вже нічого не приховують. Міста і селища Донбасу стирають з лиця землі, не зважаючи на кількість жертв серед мирного населення. Жорсткі репресії застосовуються до мешканців південних теренів, що були захоплені фактично без боїв. Якщо узагальнити, то українців там репресують і знищують через небажання перестати бути українцями і стати малоросами. Або новоросами, термін не має значення. Але українці – хоч україномовні, хоч російськомовні – є тими, ким вони народилися – і в критичній переважній більшості не бажають змінювати самоідентифікацію. Натомість протести в окупованих містах набувають радикальних форм, тож спеціальні зондеркоманди росгвардії та інші каральні загони залюбки демонструють дещо розчарованому ходом війни і «денацифікації» фюреру свої навички: зникають у невідомих напрямках чоловіки, жінок і дітей ґвалтують, знищують все, що може нагадати про Україну – пам’ятники, таблички, дороговкази, книги.

Тому жінок, дітей, людей похилого віку та тварин із населених пунктів потрібно евакуйовувати. Там мусять залишатися люди, від яких залежить життєдіяльність, інфраструктура та оборона. Звісно, це не значить, що ці населені пункти обов’язково будуть захоплені ворогом. Але це значить, що ми стовідсотково врятуємо своє майбутнє. Бо ворог не просто не збирається припиняти ґвалтувати, вбивати і катувати мирне населення, ворог ротом екс-президента рф дмітрія мєдвєдєва на весь світ заявляє, що насилля і вбивство мирного українського населення – це і є справжня мета росії. Кінцеве вирішення українського питання. Чистий, стовідсотковий нацизм. І чим швидше українська влада і люди усвідомлять це, чим швидше станеться евакуація, тим краще.
Незважаючи на те, що біженцями на сьогодні вже стали мільйони українців.

Велике переселення
Переважна більшість біженців осідає в західній Україні і Польщі, але люди їдуть і до інших країн ЄС та світу. 99% біженців – жінки з дітьми, люди похилого віку і тварини. Розгублені, дезорієнтовані, налякані, без жодних планів на майбутнє в країнах, де вони опинилися. З великим бажанням за швидко повернутися додому. Або, принаймні, до рідних місць, з яких більшість з них ніколи не виїздили більше, ніж на тиждень.

Начебто війна мусить от-от закінчитися.
Натомість, є й такі, хто усвідомлює своє вимушене вигнання як довгострокове. Тому шукають роботу і можливість допомагати Україні та колежанкам по нещастю. І це також – велика справа, бо чим більше людей оговтаються і швидше стануть до праці, тим ефективнішою буде їх допомога і Україні.

Майже у кожного біженця розвинутий комплекс провини.
Стрес, шок, незнання мов, погані новини з дому волонтери і уряди країн, які приймають українських біженців компенсують щирим дружнім ставленням, спальними місцями, їжею та одягом. Різні країни пропонують різні, але цілком прийнятні умови, проте, саме Польща стала для українців найбільш доступним і природним прихистком.
Діти адаптуються за кордоном швидше за дорослих – йдуть до місцевих шкіл і дивляться на гаджетах мультфільми, а не воєнну хроніку.

Особистий досвід. Напередодні
Наша велика родина з першого дня опинилася серед тих, хто попрямував на захід.
Від листопада 2021 р. усі наші необхідні речі стояли, компактно спаковані. Ми слідкували за новинами і не мали сумнівів – війна росії на знищення українців розпочнеться ось-ось. Тому приготувалися. Малим кілька разів пояснили план дій. Тож хлопці заздалегідь зібрали свої улюблені іграшки в рюкзаки і, головне, психологічно були готові до евакуації.
Діти. Кіт. Пес. За півгодини після оголошення Путіним «спецоперації по кінцевому вирішенню українського питання» наша родина сиділа в машині. Як добре, що не полінувався заправити автомобіль вчора пізно ввечері.
Але куди їхати? Чи дороги безпечні? Де ворог?
Ми знали, що Суми не готові до оборони. Що на кордоні мало українського війська. Що тероборона належним чином не сформована і не озброєна. І якщо росіяни масово підуть на штурм одразу ж, у перший день, і їх підтримають місцеві зрадники, то місто буде швидко окуповано. І тоді вціліти наша родина не має шансів.

Зі спілкування з високими посадовими особами за кілька днів до початку:
– Терміново потрібно привести до ладу бомбосховища. Укріпити тероборону.
– Ми виділили 2 млн грн із міського бюджету на ремонт приміщення для тероборони. За два місяці зробимо.
– Які два місяці? Який ремонт?! Завтра війна!
– Ми не віримо, що буде війна.

Начебто війна – це Бог, щоб у неї вірити. Є факти – на кордонах зібрано 150 тис. ворожого війська. А від нашого міста Суми до кордону – 40 км.
– Міністр оборони сказав, що ударні групи не сформовані. Президент наказав не сіяти паніки.
Війни не буде, будуть шашлики. На тому й розійшлися.
На щастя, я помилився. І це – найкраща помилка мого життя.
Суми не були готові до оборони, але сумчани були готові до боротьби. Як з’ясувалося, це значно важливіше. Ворог отримав жорстку відсіч. Місто вистояло – і стоїть, незламне, досі.

У дорозі
Ми поїхали. Зі сходу – на захід. Через всю країну. І не тільки ми.
24 лютого 2022 р. Дороги вщент забиті машинами. Газу немає, за бензином – величезні черги. Я кермував добу. Не хотів спати. Не хотів їсти. Не хотів пити. Не хотів нічого. Напевне, коли у тебе за спиною троє малих дітей, вмикаються додаткові джерела живлення.

Гарні дороги, погані дороги – не суттєво. Головне, що просуваєшся. Люди поспішають, роблять фатальні помилки, створюють затори. Кілька ДТП, із десяток загиблих та травмованих – перші жертви війни, які ми побачили.
Читаємо новини про Суми – намагаємося осягнути, що ми, можливо, втрачаємо зараз свій світ назавжди. Будинок. Роботу. Усе. І невідомо, чи побачимо знову рідних людей. Дивимось відео, де по Сумах вільно їздять російські танки.
Знесилені, заїхали до Вінниці, скориставшись запрошенням колеги. Не переймайтесь, – каже Сашко. – Вінниця – найспокійніше місце в Україні. Тут не буде обстрілів.

Не встигли стулити очі, як нас підняла сирена. Перша повітряна тривога. Ми не знали, де бомбосховище, тому лягли у ванній кімнаті на підлогу. На щастя, скоро дали відбій. На вулиці дядько, який тільки що, за його словами, закінчив онлайн лекцію (скелі – не люди), повідомив, що ракета прилетіла за місто.

Ми поїхали далі. Кермували по черзі. І весь час відповідали на дитячі запитання: Що? Буде? Далі?
Уночі ми просимо дітей не знімати взуття, шапки і куртки. Хто знає, може російські нацисти розгледять у колоні мирних людей базу «Азова» і почнуть бомбити? Від цієї мерзоти можна очікувати чого завгодно. Тож треба встигнути вискочити з машини на узбіччя.
На кордоні стояли дві доби. Величезна черга. Перша, наймасовіша дотепер, хвиля біженців за межі країни. Хтось один постійно мусить сидіти за кермом, бо раз на 10-20 хвилин черга посувається на 1-2 машини. І якщо заснеш, то знайдуться ті, хто не розбудить, а стане перед тобою. Закарпатці (ми в’їжджали до ЄС через Словаччину) організували волонтерську допомогу – їжу, чай, каву, бульйон. Велика дяка.

Жити п’ять діб у легковій машині двом дорослим, трьом дітям, псу та коту – складно. Але, порівняно з бомбами, що падали на українські міста та села, ночівлями у підвалах та бомбосховищах – це дуже комфортні умови.
Сумління нещадно гризе нас. Там, у Сумах, люди б’ються за рідне місто. Там, в Україні, кожен робить все, що може, для перемоги. Мій середній брат – у теробороні Києва (наразі – у резерві ЗСУ), молодший – займається гуманітарними питаннями у великих масштабах. А що я? Чим я можу бути корисним за даних обставин?
Україна має наразі три історично важливі цивілізаційні місії:
– знищити якомога більше живої та неживої сили російських нацистів;
– врятувати якомога більше українських дітей та жінок;
– задокументувати звірства російського нацизму.
Тільки так ми здобудемо перемогу.
Четвертий Рейх мусить бути зруйнований.
Вщент.
Назавжди.

Повернення
В Україні я планував долучитися до журналістського проєкту. Але з’ясувалося, що наразі мій тижневий досвід евакуації значно важливіший і корисніший за тридцятирічний досвід журналіста і письменника.
Бо є ті, хто пішов до війська. І є колеги, родичі, друзі з родинами, родини друзів, які зараз у війську. Всі вони потребують допомоги. Бронежилети. Гроші. Тепловізори. Приціли. Місця, де переночувати. Психологічної підтримки. Плану дій на завтра та післязавтра. Хтось вагається, виїжджати чи ні. Хтось не знає, куди їхати. Хтось не знає, як їхати. Чим. І, головне, навіщо, бо тут же все норм, ми звикли.

Невже від початку не було ясно, що на окупованих територіях мирне населення очікує терор? Проте – до закінчення війни – такі питання варто занести до переліку риторичних

Окрема вразлива категорія – дружини бійців із дітьми. Переважно, вони нізащо не хочуть їхати. Андрій боронить Охтирку, Лариса – сидить у бомбосховищі в Харкові з дворічним сином. Андрій молить її виїхати, але Лариса вважає, що зрадить чоловіка. Тому потрібно розмовляти, будувати план евакуації, допомагати виїхати. Бо так для всіх буде краще. І для чоловіків-воїнів і для їх родин. І Лариса тепер уже знайшла роботу в Польщі і має змогу допомагати підрозділу чоловіка.
Ще одна вразлива категорія – люди похилого віку. Наші батьки. Вмовити їх покинути домівки – завдання майже нереальне. Замість спокійної старості в оточенні онуків вони отримали від «братнього народу» бомби. Їм важко змиритися з потенційними втратами, бо вони розуміють – своїми силами їм уже не збудувати нове життя. Покинути рідні місця для батьків – рівносильно приректи себе на злидні. Вони не хочуть бути тягарем для онуків, тож воліють швидше приректи себе на окупацію чи смерть, ніж виїжджати на чужину, наші рідні, наші найкращі у світі батьки…

Але ми мусимо їх вмовляти і рятувати. Бо ми – одна родина.

На момент початку війни мій вітчим лежав у лікарні Києва після ампутації другої нижньої кінцівки. Професору Валентину Васильовичу Суслову – 90 років. Дитиною він пережив осаду та окупацію Одеси німецькими військами. Коли ми виїжджали, його рідний Вознесенськ штурмували ідеологічні нащадки нацистів, а Одеса знову була під обстрілами. Моїй мамі – 74. Перші два тижні війни вона пережила неприродньо спокійно, зосередившись на піклуванні за чоловіком.
Зрештою, вони таки покинули майже порожню лікарню і дісталися Німеччини. На власному досвіді я оцінив, наскільки критично важливою є інфраструктура для інвалідів на залізничних вокзалах, в аеропортах та готелях.

Ті, що повернулися з пекла
Слава Боднар, із яким ми створювали колись медіа-проєкти у Сумах, жив у Гостомелі в новенькому житловому комплексі разом із дружиною Інною та паралізованою мамою. Від початку війни родина разом із сусідами провела в підвалі близько двох тижнів – в їх квартирах оселилися російські військові. Певний час люди в підвалі перебували у відносній безпеці, але з часом запаси харчів та ліків зменшувалися, а агресія окупантів – збільшувалася. Телефони забрали і пробили штиками, тож всі новини Слава дізнавався з невеличкого приймача. Звідти й почув про можливий гуманітарний коридор. Місце, з якого мусила відбутись евакуація, знаходилося в кількох кілометрах від дому. Слава віз туди маму у садовій тачці, коли та зламалася – ніс на руках, але росіяни змінювали кілька разів місце збору. Сил нести матір на собі Слава вже не мав, тож спочатку тягнув за собою на металевих жалюзі, потім віз у кошику для продуктів із супермаркета і коробці-морозилці, в якій зберігають і продають морозиво. Так вони здолали повз обгорілі автівки, розбиті будинки і трупи людей на загал близько 20 км. Один раз їх підвіз на машині янгол-охоронець – безстрашний молодий місцевий хлопець (доля його невідома, він збирався залишатися). Коли Слава з дружиною, мамою та кількома десятками людей похилого віку та інвалідів дісталися кінцевого місця збору, то побачили величезний натовп і вщент забиті людьми автобуси.
На щастя, гуманізм переміг – і родина зрештою змогла виїхати. Наразі Слава, Інна і мама у безпеці. Слава та Інна, як і ті біженці, що вирвалися з гарячих точок – Маріуполя, Харкова, Чернігова та інших місць – не бродять безцільно Львовом, не сидять по кафе і не роблять селфі. Вони щасливі лише тим, що залишилися живими.

Дякуючи польському народу
Прийом біженців у Польщі організований майже ідеально. Наскільки ідеально можна організувати за такий короткий термін прийом більше двох мільйонів людей. Десятки тисяч поляків прихищають українських біженців у своїх домівках, допомагають з їжею, одягом, грошима, самі возять до України гуманітарну допомогу. Неймовірна солідарність.
Хтось із біженців сприймає таку щиру допомогу як належне, хтось – із глибокою вдячністю, хтось – апатично і розгублено. Хтось намагається максимально швидко інтегруватися – вивчає польську мову, шукає роботу, організовує збір коштів для допомоги іншим.
Нашій родині пощастило двічі. Моя дружина Анна раніше трохи працювала в Польщі і знає польську мову. А вже тут нам пощастило з людьми, які взяли величезну частину турбот і витрат на себе. Активна комунікація з місцевими мешканцями дозволили Анні зібрати навколо себе кілька знайомих українських родин із дітьми та людьми похилого віку, і тепер ця невеличка комуна з п’ятнадцяти людей тимчасово мешкає в старому, але вже приведеному до ладу зусиллями наших польських друзів, будинку.
За три тижні Анна пройшла три співбесіди і отримала одну роботу. І не збирається зупинятися. Наші діти третій місяць навчаються у місцевій школі. Інші члени новоствореного комьюніті активно включилися у пошуки допомоги та ресурсів для української армії.
Звісно, ми робимо замало. Нам усім хочеться робити для перемоги значно більше.
Бо, коли ти за кордоном, твоє сумління гризе тебе за те, що ти – не в Україні.
Коли ти в Україні, твоє сумління гризе тебе за те, що ти не на фронті.
Коли ти на фронті, твоє сумління гризе тебе за те, що ти ще не убив ворога.
Коли ти убив ворога, твоє сумління гризе тебе за те, що ти убив мало ворога.
Коли ти убив багато ворога, твоє сумління гризе тебе за те, що ти не убив їх усіх.
Коли убили тебе, твоє сумління гризе тебе за те, що ти помер раніше, ніж здохнув путін.
Епілог

Ми переможемо. Цивілізований світ переможе. В цьому немає жодних сумнівів. Але ціна, яку платить український народ, неймовірно велика.

Ми мусимо подбати про майбутнє – окрім військової перемоги, максимально зберегти, правильно виховати і виростити психологічно і фізично здоровими тих, хто відбудує і зробить Україну процвітаючою країною.

PS.
Цей текст раніше був надрукований на медіа-ресурсі «Цензор» і в провідній польській газеті «Газета виборча» (польською мовою). Автор зробив незначні правки і публікує його у «Панорамі» до 100 днів із початку повномасштабного російського вторгнення.
Крім того, вихід цього номера припадає на День журналіста – колись і моє професійне свято. Хочу подякувати сумським журналістам за оперативну і безстрашну роботу у лютому-квітні під час військових дій. Ви справжні молодці.