Роланд згадує

Онук Івана Франка про своє дитинство в будинку свого знаменитого діда

“Мою маму не встигли відвезти до лікарні, тому я народився в кімнаті, де жив мій дід Іван Франко, — згадує Роланд Тарасович ФРАНКО. — Сьогодні в цьому будинку, котрий майже все життя будував Іван Якович, — його музей. Поруч з ним будувався Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ — перший президент УНР. Оскільки я з’явився на світ в 1932 р., через 16 років після смерті діда, знаю про нього по розповідям батьків і родичів. А ось свою бабцю, дружину письменника, пам’ятаю добре”.

Поки Ольга Франко була здоровою, вона активно допомагала чоловікові, займалась родиною, дітьми, господарством, встигала брати участь в творчій роботі письменника. Але коли в 1913 р. трагічно загинув син Андрій — найулюбленіший, спокійний, великий помічник батька, у неї почались з’являтися певні ознаки душевного розладу. Можливо, неувага Франка до родини певною мірою вплинула і на дружину, а можливо, зіграла роль непослідовність. Врешті-решт бабця захворіла.

Вона не називала себе, приміром, королевою Вікторією і не викрикувала чогось абсурдного на вулицях, але неоднозначно реагувала на реальні речі. Часом Ольгу Федорівну лікували. Коли Франко помер, вона перебувала в лікарні для душевно хворих. Але між іншим, прожила до літа 1941 р. Як розповідав Роланд Франко, в будинку письменника, де після його смерті проживали його дружина, син Тарас з сім’єю, було три кімнати на першому поверсі і дві на другому, котрі займала бабця. Боячись будь-якої агресивності, вона рідко спускалася вниз. Якось 1939 р., за рік до відкриття Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка, до них приїхали Дмитро МАНУІЛЬСЬКИЙ (в ті роки секретар виконкому Комінтерну) і письменник Олександр КОРНІЙЧУК. Вдова Франка зустрілась з ними дуже неохоче: «Я с ними разговаривать не буду (інколи вона переходила на російську мову, хоча говорила по-українськи). Это страшные люди». Особливо відмахувалась руками від Корнійчука. Приблизно так вона відносилась і до свого середнього сина Тараса. Спочатку була м’якою, а потім кричала: «Ні, я Тараса не хочу, тільки Катрусю!» Катруся — мати Роланда, єдина людина, котра за нею доглядала, приносила їжу, тому бабця визнавала тільки її. Що стосується Роланда, вона говорила: «Ой, що ж він тут так бігає!» і йшла кудись.

Поховали дружину письменника на Личаківському кладовищі у Львові, за пам’ятником Каменяреві. Усі тоді говорили, що Ольга Франко живе в тіні чоловіка, так в його тіні і похована.

«Мій батько після закінчення відділення античної філології Віденського університету викладав латинь, займався літературою, завідував фондом Франка і бібліотекою», — додає Роланд. Іван Якович, будучи тяжко хворим, створив могутню поему «Мойсей», подібну якій в літературі не існує. До останніх творів письменника можна віднести і повість «Борислав сміється». Іван Франко працював титанічно, кожного дня зі сходу сонця до пізнього вечора. Він абсолютно не займався сім’єю. Пам’ятаю, він говорив: «Я не могу русинов любить за то, что они безалаберные до сего времени… Но это ярмо, которое на меня возложено моей землей и отцовским селянским хлебом, на меня давит, и я иначе не могу. Я вынужден, как собака, служить своему народу».

Говорили, що дід Іван полюбляв рибалити і збирати гриби, радив дітям ходити босоніж по траві. Вмів жартувати, хоча для розумної людини гумор — це норма. Батько Роланда часто розповідав, що дід полюбляв думати, проходжуючись по кімнаті з кутка в куток. Одного разу син письменника Петро прошепотів брату Тарасу: «Заходився батько ходити». І відразу почув репліку Івана Франка: «Требуется Сибирь неисходимая…»