Нова редакція правопису: що змінилось для українців

Не такий страшний «индик», як про нього пишуть: що змінилось для українців із запровадженням нової редакції правопису

Писати по-новому. Влітку цього року сталися відразу дві важливі події у сфері мовної політики України – 16 липня набув чинності ЗУ «Про забезпечення функціонування української мови як державної». А 3 червня на офіційних сайтах Міністерства освіти і науки та Національної академії наук був опублікований фінальний текст нової редакції «Українського правопису». І з цього моменту рекомендовано застосовувати правила нового документа, який, до речі, реанімує деякі норми Правопису 1928 р., які багатьом українцям здаються застарілими. Взагалі, новий правопис запроваджує чимало змін, одні з яких – остаточні, а інші – варіативні. Реакцій на змінені правила в соцмережах було багато, а конструктивних відповідей – мало. Тому поговорили про доцільність повернення старих норм, строки введення нових правил правопису в навчальних закладах, уживання фемінітивів і спрощення правил з кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри журналістики та філології СумДУ Аллою ЯРОВОЮ.

r.: Алло Григорівно, скажіть, будь ласка, чи вже можна починати користуватися новим правописом?
Алла Ярова: 22 травня КМУ видав Постанову № 437 «Питання українського правопису», якою надав чинності новій редакції Українського правопису, водночас скасувавши Постанову № 309 від 8 червня 1992 р., а відповідно і попередню редакцію правопису. 3 червня оприлюднено остаточний текст “Українського правопису”, тож він і є нині чинним. У користувачів мови є всі підстави писати, говорити, друкувати відповідно до норм оновленого правопису. Слід сказати, що у своїх інтерв’ю заступник міністра освіти Максим Стріха згадував про перехідний період у п’ять років, коли будуть діяти і нові норми, але й за старі, які втратили свою чинність, «карати» не будуть. На жаль, тут ясності немає, бо й досі не маємо програми імплементації нової редакції “Українського правопису”. Як на мене, то це величезний промах і МОН, і уряду. До речі, у Постанові 1992 одразу давалася вказівка Державному комітетові України по пресі негайно (червень–липень) надрукувати масовим тиражем третє видання «Українського правопису» в рахунок державного замовлення. Постанова 2019 р. таких норм не містить та й узагалі не згадує про фінансові та інші механізми запровадження правопису.
r.: Тож поки незрозуміло – чи почнуть у вересні навчатися за новим правописом школярі і студенти?
А.Я.: Ні, ясності немає. Думаю, департаменти освіти, школи чекатимуть на міністерську програму імплементації. Очевидно, тоді стане зрозуміло, яку підготовку запропонувати учням випускних класів, що йтимуть на ЗНО у 2020 і, наприклад, у 2024.
r.: Повернення до правопису 1928 р. є доцільним? Чи норми, що повторюють старий правопис, не є актуальними?
А.Я.: На мій погляд, доцільно й актуально. Норми, взяті з правопису 1928, відбивають нашу орфографічну традицію, є природними для української мови. Крім того, це норми соборного правопису, який мав на меті об’єднати два варіанти української мови – східноукраїнський і західноукраїнський. У 1925 р. була створена спеціальна державна комісія з питань правопису, до її складу ввійшли мовознавці, учителі як зі Східної, так і з Західної України. На правописній конференції 1927 р., що відбулась у Харкові й тривала 12 днів, ухвалили компромісний варіант правопису, який нині вважають фаховим і демократичним. Орієнтувалися в основному на східний варіант української мови, київські та полтавські говірки. Проте у питаннях запозичень наслідували західноукраїнську практику, зокрема вживання «Ґ» на місці «G» та м’якої вимови «Л» тощо. Правопис 1928 р. відбивав питомі риси нашої мови. Шкода, що користуватися ним не довелося довго. У 1933 р. змінилася політична ситуація, почалася жорстка боротьба з так званим українським буржуазним націоналізмом, жертвою якої став і правопис, а найприкріше – люди, причетні до нього.
r.: Але мова з тих часів дуже змінилася, ми вже звикли говорити інакше…
А.Я.: Розробники нової редакції за один з головних критеріїв узяли збереження, фіксацію як норм, представлених у правописі 1928 р., так і сучасних, обидва варіанти тепер мають однакову легальність, а час розставить крапки над І. Можна користуватися варіантом «кафедра», а можна «катедра». Це виправдано, бо ми маємо передати наступним поколінням повноцінну мову, а не її покруч.
r.: Як ви ставитесь до запровадження фемінітивів?
А.Я.: В інформаційному просторі зараз дуже багато різних інтерпретацій. Правопис тільки подає суфікси, які використовуються для утворення іменників на позначення жінок за професією, суспільним статусом тощо, і не обмежує стилістично. Наприклад, суфікс –к утворює іменник директорка від директор, але там не сказано, що це є обов’язковим для вживання. Це не мовні норми, а світоглядні. Якщо у суспільстві є потреба мати окремі назви посад для жінок і чоловіків, то мова має ресурси відповісти на цей запит.
r.: Ваше ставлення до спрощення мовних норм, чи не є це поступкою безграмотним людям, які не бажають запам’ятовувати правила?
А.Я.: Я за те, щоб правило мало якнайменше винятків, тоді грамотність буде вищою. Якщо можна спростити, як у випадку написання слова пів, треба спрощувати.
r.: Що Ви порадите сумчанам, які хотіли б перейти у спілкуванні на українську мову, але вважають свій рівень володіння нею недостатнім і мають певний психологічний бар’єр?
А.Я.: Заговорити українською можна, тільки поринувши в україномовне середовище – читати книжки, дивитися фільми українською. Так поповнюється лексичний, фразеологічний мовний фонд людини, запам’ятовуються правильні граматичні конструкції. Говоріть, помиляйтеся, виправляйте і говоріть далі. Незнання української мови не має бути засобом цькування й приниження людини. Незнання має стати мотивом знати! І держава, місцева влада повинна в цьому бути дієвими помічниками, а не стороннім спостерігачем. Повинні діяти безкоштовні курси для опанування державною мовою, розраховані на різні потреби людей.

Підсумовуючи, додамо, що час дійсно покаже, чи приживуться в українській мові «мовознавиця», «членкиня». За умови, що запроваджені норми залишаться чинними, оскільки спроби протистояти мовним новаціям відбуваються регулярно. 16 липня у Верховній Раді України був зареєстрований проект закону, який пропонує визнати таким, що втратив чинність, закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». А 21 червня до Конституційного суду надійшло подання щодо скасування закону про мову. Але зберігаємо спокій і переходимо на українську мову. Так переможемо.
думки

Олександр Комендант, журналист:

«Насправді, щоб почати розмовляти будь-якою мовою, треба цією мовою почати думати. Це аксіома. За освітою я вчитель російської мови, вступив до вишу з другої спроби, перший раз не вистачило одного балу – диктант українською погано написав. Розмовляв російською чи то суржиком вдома, з друзями і на роботі. Вперше задумався про те, чому російською, а не українською, у 2013-му, коли народився син. Почав переходити на україномовні книжки, кіно, інтернет-ресурси. В 2014 році це вже стало принципово важливо. Перейти на українську, насправді, виявилося не складно. Так, є декілька бар’єрів, і, як на мене, вони психологічні: реакція друзів, родичів. Круто, якщо є хоч одна людина з оточення, яка розмовляє українською чи підтримує бажання. Другий бар’єр – що будуть помилки, але на цей випадок є дуже гарний вислів: «Краще з помилками українською, ніж російською без помилок».

Володимир СЕМЕРНЯ, фотограф:

«Мою прабабку прадід привіз в Суми з білокам’яної Москви, тож російської крові у мені принаймні на чверть. Мати – вчителька російської, жодного україномовного родича не мав. Рідну мову вперше почув у школі й закохався у неї. Багато читав, україномовні книжки були дешевші й доступніші в бібліотеці. Остаточно мене українізували діти. Зараз мова сім’ї, мова всіх пристроїв і мова першого звернення – рідна. Навіть незнайомі люди, побачивши мої вуса, до мене звертаються українською. Новим правописом цікавлюся, але досконало не володію, двійку мені вже ніхто не поставить».

Виктория ТИМОШЕНКО, врач-невропатолог:

«Придерживаюсь мнения, что общаться с пациентами лучше на их языке. Им не нужны лишние стрессы, а мне – лишние расспросы в рамках 15 минут на пациента, в течение которых нужно и расспросить, и посмотреть, и записать. Переключение мыслительного процесса на грамотную украинскую речь, увы, будет сильно отвлекать, поскольку языковой практики нет. Эпизодически – несложно, но если целый день, будет тяжелее. Никак не вижу себя носителем «державної мови» на работе. Суржика и русизмов допускать не хочется. Вот необходимость писать по-украински не вызывает ни малейших затруднений».

Сергій Тихенко, пенсіонер:

«Я 30 років прожив на Західній Україні, де спілкувався виключно українською. Потім здобував вищу освіту в Києві, там вже був у ходу мікс української і російської мов. А через деякий час я оженився на глухівчанці і потрапив у повністю російськомовне середовище. Мовного питання у нас не існує, його завжди вигадують політики перед черговими виборами. Так було до 2014 р., коли це питання стало принциповим. З того моменту я повернувся до української, якою спілкуюсь з мамою та сином, але з дружиною розмовляю російською. Я нікого не переконую, що треба переходити на українську. У прийнятті нового мовного закону я вбачаю тільки позитив, шкода лише, що його не прийняли раніше. Щодо правопису, то мені здається, що його прийняття трохи не на часі, такі зміни краще впроваджувати не в період загострення суспільних проблем. Деякі норми виглядають трохи суперечливими, і це є приводом для того, щоб ті, хто негативно ставиться до української мови, чіплялися до правопису і навіть насміхалися над ним».

Ярослава ГОРБАТЕНКО, перекладач:

«Розмовляти українською я вирішила ще навесні 2012 р., до славнозвісного мовного закону часів Януковича і до подій 2014 р. Просто одного разу на роботі подумала – я живу в Україні, тут народились наші діти, то чому я не розмовляю українською мовою? І з того ж дня намагалася розмовляти українською. Розпочала з того, що переналаштувала інтерфейс телефону та комп’ютеру на українську мову, звикала казати «до побачення», «дякую». Я розмовляю виключно українською мовою будь-де. А моє оточення на 98% російськомовне. Тож спочатку на мене дивилися як на дивачку, але мені було все одно. Деякий час перекладала у голові з російської на українську, а згодом почала думати українською. Вдома немає жодної книжки російською мовою, пісні слухаємо українською чи англійською. До речі, зі старшою дитиною, якій 6 років, ми не говорили російською, але вона цю мову прекрасно розуміє».

Ксенія Соболєва, “Панорама” №34
.