Несвятковий монолог

Журналістика як професія для вмотивованих божевільних, або Навіщо і заради чого нам ризикувати життям

В Україні 6 червня – День журналіста. Доречно, напевне, напередодні буде поговорити про світові тенденції, про те, як змінюється роль журналіста, наскільки високі вимоги сьогодні до тих, хто залишився в професії, про якість освіти, і взагалі, про те, що журналістика як професія не сьогодні-завтра перестане бути не просто популярною та затребованою суспільством, а й взагалі існувати в нинішньому традиційному виді. Але насправді така тематика занадто розлога, більш того, в ній настільки багато загальних місць, що ми, напевне, оберемо тему для розмови більш конкретну і зрозумілу, з власного, так би мовити, досвіду.

Між нелюбов’ю і повагою

Свою професію, що дісталася мені в життєву долю 25 років тому цілком випадково, я не люблю, але поважаю. Не люблю тому, що чи не кожного дня доводиться копирсатися в бруді, говорити з людьми, з якими не хочеш говорити, – словом, цікавого і приємного в роботі редактора і журналіста громадсько-політичної газети маленького провінційного міста дуже мало. І чим довше ти працюєш, тим менше вся ця історія тобі подобається, бо з досвідом приходить усвідомлення, що все в цьому світі повторюється, а незмінним залишається лише жага людей до швидкого незаконного збагачення шляхом перебування у владі: «Ніщо не оскотинює людину так швидко, ніж можливість безконтрольного розподілу бюджетних коштів».

А поважаю я свою професію за те, що ми, журналісти, несемо відкриту відповідальність перед людьми та законом за кожне написане нами слово; за те, що при дуже куцій оплаті праці журналісти несуть на собі тягар відповідальності перед суспільством і дуже рідко хиблять. Звичайно, тут йдеться про журналістів, а не про тих, хто пише на інтернет-ресурсах, що гордо називають себе «інформаційними сайтами», під псевдонімами або взагалі без авторства.

Боротьба за впливи

Останнім часом в соціальних мережах стало нормою не просто критикувати роботу конкретних журналістів або медіа, а обливати лайном саму професію і людей, які до неї належать. «Всі журналісти – тупі і ліниві», «Журналісти – дебіли», «Винуваті не ті, хто зробив, а хто про це написав…» і т.п. Зрозуміло, що представникам влади, правоохоронних органів, людям, які замішані в корупції й були персонажами журналістських розслідувань, любити нас немає за що. Цю «нелюбов» адекватні журналісти сприймають як емоційний додаток до свого гонорару, бо насправді негативне ставлення з боку певної категорії людей є нічим іншим, як високою оцінкою професійності журналіста. І з цим потрібно не просто змиритися – такий стан речей є стартовою позицією для будь-якого журналіста, який пише про політику, економіку – взагалі, про все, що повязане з розподілом бюджетних коштів або зловживаннями. Саме про це потрібно розповідати абітурієнтам, які вступають «на журналістику» і уявляють собі професію білою і пухнастою, сповненою милих бесід із приємними людьми про те, як зробити цей світ краще. Не без цього, звісно, але ж, на жаль, наш світ наповнений переважно негативними новинами. До речі, досвід видавця говорить про те, що позитивні новини люди просто не купують, тому на перших сторінках у кращому випадку потенційний читач бачить проблему, а не досягнення.
Тож із персонажами з наших матеріалів – і теперешніми, і майбутніми – все зрозуміло. Вони – природні антагоністи нашої професії, і таке ставлення цілком природнє, так і мусить бути в цьому житті.

Але парадокс українського сьогодення полягає в тому, що зараз журналістів масово взялися гнобити й інші категорії громадян, а чи не найактивніше – громадські активісти і так звані «нові журналісти». Мотиви такої поведінки різні, але кінцева мета такого тиску цілком зрозуміла: з появою соціальних мереж у будь-якої людини з’явилася можливість формувати свою аудиторію і говорити з нею – відповідно, мас-медіа і журналісти стали для тих, хто хоче формувати суспільну думку і впливати на неї самостійно і для власних інтересів, зайвими. Придумали навіть такий гібрідний термін – «громадська журналістика». Звісно, найкоротший (і найогидніший) шлях прибрати конкурентів – систематично і послідовно позбавляти їх найголовнішого, що ті мають, – репутації. Ця тактика – свідома чи несвідома – помалу дає свої результати, бо б’ють не тільки по медіа, б’ють по родинам, по дітям, б’ють анонімно і підло. Інколи це ще називають «новою журналістикою», «новими медіа» і т.п. Як правило, «нові медіа» подібного штибу фінансуються політичними партіями, відповідно, ні про яку журналістику – чи то нову, чи то стару – тут не йдеться, ці люди займаються пропагандою й є інформаційними кілерами. Для публіки вони мають посвідчення журналістів медіа, в яких вони начебто працюють, але насправді, якщо копнути проблему юридично, то всі ці «медіа» і «журналісти» в кращому випадку зареєстровані на підставних приватних підприємців, тож притягнути їх за брехню через суд неможливо.

Хто такі журналісти?

Тому я маю тут для професійної спільноти дуже несучасну, дуже немодернову, зате чесну пропозицію – вважати журналістами лише тих, хто офіційно працює в офіційно зареєстрованих медіа, відповідно, несе відповідальність за свою професійну діяльність і отримує за неї відповідну винагороду. Все інше – що завгодно, тільки не журналістика, тому що наша професія без відповідальності втрачає будь-який сенс. Це наче стілець без двох ніжок. Особисто мені, як головному редактору, і моїм колегам-журналістам неодноразово траплялось доводити свою правоту в суді. Так, інколи ми робили помилки, але ми можемо пишатися тим, що завжди виправляли їх, бо не мали на меті когось обмовити, оббрехати і т.п.

Звісно, окремо слід розглядати фрілансерів, які мають бездоганну репутацію, публікуються під власним прізвищем або відомим псевдонімом, але таких людей, наприклад, у тутешній професійній спільноті обмаль. Так, і я за те, щоб усі інформаційні сайти, що займаються журналістикою, проходили реєстрацію як медіа і були офіційно позначені як медіа, тобто стали відповідальними перед людьми і законом. Ті сайти, що не захочуть зареєструватися в якості медіа, можуть працювати так само, як і працюють зараз, але користувачі будуть знати: цей ресурс відмовився нести відповідальність перед законом і читачем за свій контент. І ніякого тут утиску свободи слова не буде, а буде відкрита і чесна позиція перед суспільством. І коли так станеться (у вірогідність чого я особисто слабо вірю), то інформаційні смітники називатимуться інформаційними смітниками, а не «мас-медіа», «інтернет-газетами» і т.п.

Роль у суспільстві

Тепер, як і личить занудному журналісту «старої формації» (ніколи не думав, що напишу про себе таке!), дозвольте трохи поринути в спогади. Виключно, звісно, для того, щоб похизуватися досягненнями, і трохи, звісно, для того, щоб захистити професію. Так от, я переконаний, що саме журналісти останні 15 років були тією силою, що рухала сумську спільноту. Крім своєї основної роботи, коли «інформаційні джерела» ховалися в текстах за сором’язливими скороченнями «Х» або «К», не бажаючи псувати стосунки зі сильними світу цього і остерігаючись неприємностей, журналісти проводили рослідування і публікували їх під власними прізвищами. Результатами цих розслідувань, як правило, користувалися люди в погонах, які «відкусували» у фігурантів свою «долю» і відпускали тих із миром, але на гачку. Тим не менш суспільство було проінформовано, а журналісти чесно, з ризиком для здоров’я виконували свою роботу і псували стосунки, викликали ненависть, але не зупинялися. Гучних розслідувань в історії сумської журналістики було багато, і немало з них, до речі, визнані на національному рівні зразковими.

Але для кого журналісти роблять розслідування? Чим відповідає суспільство, як підтримує і чим відплачує тим, хто ризикує собою? З вашого дозволу, я залишу це запитанням риторичним, хоча поміж нами скажу: інколи здається, що наша робота позбавлена сенсу, бо результат, як правило, «провисає» і зміни – мінімальні. Й тому молоді, талановиті розслідувачі розчаровуються в своїй місії, розчаровуються у професії і кидають журналістику. І замінити їх ніким. Варто зазначити, що професійні журналісти не приходять з вишів і не стають такими за місяць-два роботи в редакції. Якісний журналіст – це продукт спільної роботи редакції й особистості (цей процес притаманний, насправді, будь-якій професії), і потрібен мінімум рік потужної роботи (рік – це для дуже талановитих), щоб набути необхідних професійних кондицій і бути готовим до самостійної роботи.

Багато сперечаються зараз і про те, яку ж роль мусить виконувати журналіст. Мусить він бути нейтральним спостерігачем чи може бути активним учасником подій? Яка взагалі місія сучасних медіа? Чи змінилася вона останнім часом? Хто його знає насправді. Особисто я дуже часто переступав цю тонку межу між журналістом і громадським діячем, але тільки тоді, коли розумів, що мої активні дії можуть принести користь громаді або країні. Колись іноземні видавці, які хотіли було перекласти мій роман «Іловайськ», запитали, чи є там герої-сепаратисти? Бо у них у країні багато прихильників Путіна і Росії, тож якщо героїв-сепаратистів у тексті немає, то це може суттєво вплинути на продажі. Я відповів, що «…в книзі є люди, що сповідують іншу – не проукраїнську – точку зору, але героїв-сепаратистів там точно немає, бо про героїв-сепаратистів нехай пишуть письменники-сепаратисти». І пишуть таки, і багато. А книжку мою так і не переклали і не видали в Європі.

Є ситуації, коли зберігати баланс думок і розповідати про мерзотників – злочин. Така моя думка з цього приводу.

Що робили і що робити?

Класика жанру говорить про те, що є часи, коли журналістика слідує за суспільством, а є часи, коли журналістика веде суспільство за собою.

Коли було потрібно, наші журналісти йшли за тими, хто боровся за справедливість, й проти тих, хто намагався зламати всіх через коліно, як, наприклад, було під час студентcької революції у 2004 р. І, на відміну від деяких «лідерів», журналісти не покидали студентський протест через погрози влади, а залишалися на своїй роботі до перемоги.
Але настав час, і журналісти повели, самі того не плануючи, суспільство за собою. Згадаємо проект «Нічний Дозор», коли під час президентських виборів у прямому ефірі радіостанції «Всесвіт» журналісти вели репортажі з виборчих дільниць, що спонукало людей активно боротися із фальсифікаціями.

Це лише два приклади, насправді їх дуже і дуже багато. Скажу прямо, колеги: я пишаюся тим, що ви зробили в місті за останні 15 років для розвитку громади. Стільки не зробили ні політики, ні громадські діячі, ні партії. Багато з нас уже поміняли професію, переїхали в інші міста і країни, але ніхто не зможе забрати у нас наших перемог і наших прагнень. А ще нас травили газом, підпалювали нам машини, нас били, шантажували, намагалися вбити, залякати в різний спосіб. Але це нікого з тих, хто займається подібною гидотою, не зробило краще і нічим їм не допомогло у житті. І не допоможе.

Сьогодні бути журналістом, можливо, навіть складніше, ніж тоді, коли ми говорили, а все місто, за невеликим виключенням, мовчало. Бо зараз дуже голосно говорять, а частіше – голосно кричать майже всі, хто тоді мовчав у ганчірочку, і за тим галасом розсудливі голоси журналістів пересічному читачеві складно розчути. Наша аудиторія масово перекочувала в інтернет, в Польщу або Чехію, підростаючому поколінню стає все складніше читати тексти, в яких більше ніж одна тисяча символів і там ніхто не вбитий, не згвалтований, не загиблий у ДТП або не облитий лайном. А правда то чи ні – діло десяте, головне – швидко перепостити в соціальних мережах.

Попит на достовірну інформацію наразі на найнижчому рівні за останні 25 років. Миритися з цим неможливо, протидіяти – неймовірно складно.

Тож ті, хто хоче залишитись у професії, мусять змінюватися разом із аудиторією, щоб за певний час знову повести суспільсво за собою. А ті, хто не хоче змінюватися, ризикує втратити роботу або просто – змінити роботу на якусь іншу. Наразі журналістика як професія вистояла, але наскільки вона протримається в світі, що бурхливо змінюється, невідомо. Ми свідомо не говоримо зараз про те, скільки відпущено газетам чи журналам, тобто паперовим носіям інформації, бо насправді навіть не читацький попит може поставити стрімку крапку в їхньому існуванні, а шалене зростання світових цін на папір.
Але поки ми існуємо. І доки ми існуємо і залишаємося самими собою, тобто професіоналами, які вірні своїм принципам, з нами доведеться рахуватися. Будьте пильними. До нових захоплюючих зустрічей. Життя прекрасне.