Непокірність – національна риса

ПОНЕДІЛОК, 25 БЕРЕЗНЯ. Відімкнувся від новин, гуляю весняним містом, тримаючись ближче до природи. Спілкувався тільки з білками і деревами аби злегка підрихтувати настрій. Вийшло непогано. На ніч читав «Укрінформ” про підвищення пенсій. Не знаю, кому як, а щодо мене – збрехали майже на три сотні в мінус. Воно ж в телефоні поруч, в одній стрічці повідомлень – ось від банку, а оце – від «Укрінформ”! Дисонансно якось. Вночі волали коти. Поки не прокинувсь, думав, що то так, звичайні сирени.

ВІВТОРОК, 26 БЕРЕЗНЯ. Сумщину трощать ракетами і дронами, вже не хапаюсь за телефон, аби дізнатись, де бахнуло. куди влучили. Раз почув, значить поки що не по мені. Нові повідомлення про хабарі. Кажуть, що завершено слідство по “сміттєвій корупції”, в лікарні св. Пантелеймона – якісь неприємні і незрозумілі симптоми, та ще й пов’язані з депутатами. У пересічних містян на язиках тільки “Крокус”.

СЕРЕДА, 27 БЕРЕЗНЯ. Сумщину відвідав президент. Кадри про спілкування з пораненими воїнами у шпиталі. Ще кажуть, дуже цікавився обороноздатністю. Та й нам самим не байдуже. Навіть старі баби торочать не про пенсії, а про ППО і вірогідність росіянського наступу тут, у нас. З сумського прикордоння евакуюють дітей. Старші люди, навпаки, почали повертатись з-за кордону, бо війна війною, а час копати городи.

ЧЕТВЕР, 28 БЕРЕЗНЯ. Перший справжній весняний дощик умив місто. Базарний люд сердиться на природу, тільки приятель, який працює велокур’єром щасливий, каже, що педалі крутити легше, коли пил прибило. А погоді байдуже, чи подобається вона комусь, чи ні. Треба і самому так. Не хотів, але мусив слухати, як довірливу жіночку ошукав шахрай. Він їй – про матеріальну допомогу від якоїсь поважної міжнародної організації, а вона йому – про номер своєї картки і пін-код. Старезна та сентиментальна, мов індійське кіно, історія про одвічну глибинну любов до “халяви”. Довелось співчувати.

П’ЯТНИЦЯ, 29 БЕРЕЗНЯ. Здавалося б, що інтернет – ознака прогресу, інформаційний простір, свобода. Ага! Іноді гублюсь у цих “інфохащах”. Відшукуючи пост друга – справжнього друга, по життю, а не по “Фейсбуку” – паралельно дізнаюсь, чи хворів на сифіліс Ніцше, як чийсь кіт насцяв у капці і чому сьогодні не можна мити голову. Знайома поскаржилась на “розповзання та розгалуження соцмереж: “Можливо, людям здається, що їх більше, якщо вони всюди, а в мене враження , що навпаки мене меншає, коли моя особистість розповзається по відгалуженнях”. Розумію її. Нами намагаються не лише діяти, але й думати, наче собі вже не належимо. Йой, щось конспірологічне! Але ж свобода вибору існує, варто лише її усвідомлювати.

СУБОТА, 30 БЕРЕЗНЯ. Блукав серед новоперейменованих вулиць. У місті стирчать покинуті новобудови. Вже вигнано кілька поверхів, поруч кран і жодної людини. Війна відволікає від життя. Декого навіть остаточно, назовсім.

НЕДІЛЯ, 31 БЕРЕЗНЯ Відвідав дачну діляночку з будочкою. В землі копирсатись не люблю, а ось втекти з міста і байдикувати на лоні природи – це моє. То й що, що будяки скрізь? Теж корисна рослина. Ближче до літа переїду сюди зовсім, тоді все прийде до ладу. Підсумки тижня непевні. Окрім горезвісного “Крокуса” на порядку денному можливий російський наступ, ймовірна допомога союзників і взагалі, в новинах і оглядах слово “якщо” зробилось ключовим. За всіх не казатиму, але сам настрою здаватись чи поступатись, не маю. Якщо вони нас досі не з’їли, то й тепер не ковтнуть. Імпровізувати на тему спротиву у українців завжди добре виходило.