На Сумщині пошуковці виявили рештки 1532 людей

Відбулося це під час розкопок на місці табору військовополонених у Глухові

Скільки існує людство, воно воює. У всіх війнах в усі часи воїни потрапляли у полон. І завжди існували писані й неписані правила у поводженні з військовополоненими. Одне з найголовніших – з полоненими не воюють. Так було завжди і в усіх країнах. Винятком стала Друга світова війна. Особливо та її частина, яку ми називаємо німецько-радянською війною.

У перші місяці ведення бойових дій кількість полонених воїнів Червоної армії сягнула майже чотирьох мільйонів людей. Німці постійно розповсюджували агітаційні листівки, у яких повідомляли ці дані. Радянська верхівка вперто їх не визнавала.

Той факт, що СРСР не підписав Женевську конвенцію про військовополонених, німецькою стороною був використаний як можливість проводити свою антигуманну політику щодо величезної кількості полонених. Їх майже не годували, пораненим не надавалась медична допомога, утримувалися вони просто неба. З настанням осінньо-зимового періоду збільшилася смертність серед полонених.

Тільки на період з червня 1941-го по січень 1942 р. на території рейхскомісаріатів «Остланд» та «Україна» загинуло (померло від ран, хвороб та знищено фізично), за останніми підрахунками дослідників, 524026 військовополонених. Знаменита фраза – «У нас немає військовополонених, а є зрадники», – що приписують Й. Сталіну, поставила хрест на долях мільйонів солдатів та офіцерів Червоної армії, які за різних обставин опинилися у німецьких концтаборах. Їх практично викреслили із списків громадян СРСР і часто силоміць змушували членів їх родин зректися своїх батьків, чоловіків, братів та синів, оголошених «ворогами народу».

У вересні 1941-го…
Про табір військовополонених, який знаходився у Глухові під час Другої світової війни, у офіційних джерелах знаходимо небагато інформації. Він виник наприкінці вересня 1941 р. після невдалої операції Червоної армії у районі м. Глухова, коли буквально за кілька днів кровопролитних боїв у полон потрапило кілька тисяч бійців та командирів двох оперативних груп під командуванням генерал-майора А. М. Єрмакова та полковника А. З. Акименка. Ось що говорять про ці події документи. З доповідної записки командувача оперативної групи полковника Акименка: «…395 стрелковый полк упорно сдерживал свои позиции и своим огнем оказывал содействие 875 полку. Но противник большой группой танков (70-80) нанес удар со стороны ж. д. ст., что севернее Холопково, в стык 535 и 395 полков, вклинился и ворвался в боевые порядки обоих полков, части упорно защищались. Но произошло неожиданное замешательство и чрезвычайное происшествие в боевых порядках. Когда танки атаковали наши позиции, ворвались в боевые порядки указанных двух полков, большая группа бойцов из курского пополнения, числом около 900 человек совершила предательство интересов Родины. Как по команде эта группа поднялась и, бросив винтовки, с поднятыми вверх руками, пошла в сторону танков противника. Танки противника немедленно окаймили предателей и под прикрытием других танков начали уводить этих предателей к себе. Это обстоятельство создало исключительно трудное и морально тяжелое состояние наших людей. Находясь на НП, я видел это положение, но у меня не было таких сил и средств, которыми я мог бы восстановить положение и отбить предателей для будущей расправы над ними советскими органами. Но предатель есть предатель, и он заслуживал немедленной кары на месте. Мною был отдан приказ двумя дивизионами артиллерии открыть огонь по предателям и танкам противника. В результате чего значительная часть предателей была уничтожена и ранена, танки противника рассеяны…».

Ось так командир 2-ї гвардійської стрілецької дивізії став організатором своєрідного загороджувального загону і дав команду на розстріл своїх же однополчан під селом Чернєве Глухівського району, які ще кілька хвилин до того, за словами того ж таки А. Акименка, героїчно відбиваючись, гинули під гусеницями німецьких танків… Займаючись пошуковою роботою, мені неодноразово доводилося працювати на місцях боїв у цій місцевості і кожного разу згадував записки Акименка та намагався уявити, як там все відбувалося.

Рік 1994-й… Страшна знахідка
У 1994 році я якраз проходив надстрокову військову службу в інженерному батальйоні Військово-повітряних сил України у Глухові й неодноразово чув розповіді, що на території, де розташована наша частина, під час Другої світової війни знаходився табір військовополонених. Подробиць, звичайно, я ніяких не знав, проте виникла ідея: а чи не звернутися до командира частини, щоб дозволив провести невелику дослідницьку розвідку? Раніше мені неодноразово доводилося чути розповіді літніх людей, які працювали у військовій частині вже багато років (в основному обслуговуючий персонал: прибиральниці, кочегари) про те, що під час земляних робіт часто траплялися людські рештки.

Пропозицію про розвідку мої колеги-пошуківці спочатку не підтримали. Мовляв, якщо ми й знайдемо останки, то ідентифікувати нікого не зможемо. Фактично це будуть в’язні табору, у яких свого часу вилучили все, у т. ч. й ідентифікаційні жетони із записками. Але все ж таки мені вдалося умовити командира і розпочати розвідувальні розкопки.

Звісно, спочатку ми вивчили всю наявну інформацію про місця у яких начебто траплялися раніше якісь кістки (не факт, що людські). Найбільш правдоподібною нам здалася історія про те, як, копаючи траншею для кабелю зв’язку, солдати натрапили на людський череп. Було це десь на початку 80-х років ХХ ст. Місце траншеї нам показали очевидці. Обслідувавши ділянку довжиною близько двохсот кв. м, в одному найбільш «підозрілому» місці заклали шурф. Зовні на цій ділянці проглядалася невелика западина. На глибині близько метра відкопали цілу купу кісток, але… свинячих. Це виявився старий кухонний смітник, яких безліч було на території військової частини. Слід зауважити, що всі наші роботи ми заплановали провести на ділянці, зайнятій залишками невеликого саду. Отже, перший наш розвідувальний шурф, як ми вважали, виявився невдалим… Але сталося ось що. Завжди будь-які розкопки приваблюють масу спостерігачів. Розкоп оточила група офіцерів і прапорщиків. Один з них настільки зацікавився нашими знахідками, що просто не хотів вірити, що нас спіткала невдача і ми збираємося засипати шурф. «Хлопці, а може ще трохи глибше треба копати?» – настійливо твердив він, на що ми заперечували: мовляв ми вже бачимо, що це – кухонний смітник, куди викидали кістки, можливо, не один десяток років. Але згодом усе-таки його послухали й про всяк випадок заглибилися ще на пару заступів.

І в результаті на поверхні з’явилася кістка передпліччя людини! Зразу закипіла робота, і за 15-20 хв. шурф розширили до невеликого розкопу, у якому на глибині близько 1.20 м виявили рештки 8 чоловік. Як вдалося визначити, це були рештки чотирьох літніх жінок і чотирьох чоловіків. Як мінімум, один із них був військовим – при ньому знайшли металевий, у дуже поганому стані, ідентифікаційний жетон. На жаль, записка у капсулі повністю зітліла. Всі восьмеро були розстріляні впритул у голову. Судячи із положення кістяків у ямі, людей живцем поклали на дно і одиночними пострілами з ППШ методично розстріляли (всі 8 гільз з характерними пробоями капсулів ми знайли поряд). Перша знайдена розстрільна яма дала початок великомасштабній експедиції, про яку ми тоді навіть не уявляли.

Розстрільні ями
Продовживши розвідки і заклавши з десяток шурфів, які виявилися порожніми, ми вже почали було втрачати надію. Але інформації надходило все більше і більше. Привезли із Шостки очевидця, який стверджував, що все досконально знає, пам’ятає і зможе показати. Проте всі його «знання» обмежилися пафосною розповіддю про те, як німці стратили кількох військовополонених за спробу втечі, а один із них перед смертю вигукнув: «За Родину! За Сталина!»… Коли ж ми, терпляче вислухавши всі ці «патріотичні» розповіді, нарешті спитали: «А де ж самі могили? Ви ж сказали, що все пам’ятаєте і все покажете!» – він раптом відповів: «А хіба я пам’ятаю?! Стільки часу пройшло…»

Проте, хто шукає, той завжди знайде. Вдача прийшла звідти, відкіля ми її зовсім не чекали. Один із місцевих жителів прийшов до нас і сказав, що покаже місце у саду, де є аж два ряди великих ям, куди скидали тіла померлих і розстрілювали там же. Ми навіть йому спочатку не повірили, досить його вигляд був непевним (чоловік був добре напідпитку), але вирішили перевірити. У першому ж шурфі, який заклали на вказаному місці, на глибині усього з півметра виявили людські рештки. Спочатку дуже здивувалися: чому, мовляв, така маленька глибина? Але те, що чекало нас далі, всіх узагалі шокувало! По-перше, коли ми розширили шурф до кількаметрового розкопу, зрозуміли, що півметрова глибина, на якій знаходилися рештки, виявилася найбільшою! Це була середина ями, що просіла. По краях ями кістяки знаходилися на глибині не більше 1-2 см, тобто вони лежали майже на поверхні. Коли розкрили першу яму, то виявили більше 150 людських кістяків. Потім ще і ще… Коли ж підняли на поверхню рештки більше шестиста людей, то зрозуміли, що нашою невеличкою групою такий величезний об’єм робіт не зможемо виконати, хоча на той час до Глухівського загону вже приєдналися наші колеги-пошуківці із Сум.

Спільна справа
Тож вирішили організувати всеукраїнську вахту і звернутися по допомогою до інших пошукових об’єднань і організацій України. До Глухова тоді з’їхалися більше сорока пошуківців із Києва, Харкова, Житомира, Дніпропетровська, Каховки, Луганська, Одеси, Бердичева, Полтави, Сум та інших міст.

Розголос про те, що на території військової частини проводяться розкопки, поширився по всьому Глухову, і багато місцевих жителів приходили, щоб розповісти свої історії про табір військовополонених та події, які там відбувалися – у 1994 р. ще жило багато живих очевидців тих подій. Виявляється, дуже багато глухівчан знали про існування табору у 1941-43 рр., але про це чомусь тоді було не прийнято говорити… Найбільша кількість історій виявилася пов’язана з прилеглою до військової частини місцевістю – Новою Греблею, вул. Павлівкою та Красною Гіркою, а також урочищем Борок. Через Нову Греблю пролягав шлях, яким колони військовополонених ходили на роботу вбік найближчих до Глухова сіл Некрасового та Семенівки. Борок став місцем страти сотень в’язнів – військовополонених і місцевих жителів, в основному – партійних активістів, партизанів та євреїв. Ми зацікавилися однією розповіддю, як після війни хтось із працівників військової частини запропонував, щоб не копати новий погріб для картоплі, скористатися старим, довоєнним. Коли почали звільняти старий покинутий підвал від сміття, виявилося, що він доверху завалений людськими тілами… Перелякавшись такого моторошного видовища, підвал засипали і більше про нього не згадували. У пошуках цієї стихійної братської могили нам довелося перекопати мало не всю територію військової частини, але підвалу так і не знайшли.

Унікальні свідчення
Наша «штаб-квартира» пошуківців розміщувалася у солдатському клубі військової частини, саме туди приходили люди. Якось одна з місцевих жительок передала нам унікальний документ, що проливав світло на долю більш ніж ста червоноармійців, які тяжкопораненими потрапили у полон. Це була книга запису хворих із місцевої глухівської лікарні, яку жінка зберігала більше п’ятдесяти років! У цій книзі були записані прізвища та адреси полонених червоноармійців з докладним описом поранень та подальшим шляхом – куди хто потрапив після одужання. Багато хто з них помер ще у лікарні, більшість відправлена у табір, а декого, внаслідок дуже важких травм та ампутації кінцівок, навіть відпустили додому. Але мене особисто найбільше вразила розповідь співробітника банно-прального відділення військової частини, який солдатом служив на території частини одразу ж після звільнення міста від німців. Він розповідав, що у 1944-45 рр. тут, у цьому страшному саду, ще добре видно було горбики братських могил, але солдатам наказали знести могили, зарівняти і ніколи не згадувати. Бо, як їм тоді пояснили, «…тут поховані зрадники».

Ніхто не забутий?!
А як же славнозвісне: «Никто не забыт, ничто не забыто»?!
Які ж то зрадники, коли більшість загиблих, яких ми тоді ексгумували, взагалі – цивільні люди!? Ми знайшли навіть останки маленьких дітей. Судячи за розмірами кістяків, декому з них було не більше 3-х років. Запам’яталися рештки дівчинки років 7-ми, яка була взута у повстяні бурки з гумовими калошками, а в кишені у неї лежали ключі від квартири…

Тільки під час таких експедицій я тоді у повній мірі почав розуміти увесь цинізм отого «никто не забыт…» і чому у часи Радянського Союзу пошукові загони були забороненими і почали з’являтися тільки наприкінці існування імперії. Дуже вже багато запитань виникало після таких от знахідок. Добре запам’яталися роботи у одній із ям, де знаходилися останки виключно військовополонених, це було зрозуміло з залишків військової амуніції. На багатьох кістках та черепах виднілися кульові отвори, кілька тіл виявилися муміфікованими – повністю збереглися шкіра, нігті на руках, волосся. Більшості пошуковців такого раніше не доводилося бачити.

Всього за час розкопок пошуковці виявили рештки 1532 людей. За залишками одягу, взуття та амуніції з’ясовали, що значна кількість загиблих – червоноармійці. При рештках знайшли більше 40 ідентифікаційних медальйонів. 14 осіб ідентифіковано згідно розшифрованих паперових вкладишів із медальйонів. Оскільки такої кількості людських останків одночасно за період однієї експедиції на той час в Україні ще не знаходили, постала проблема: як і де їх перепоховати? Вирішили створити новий меморіал в урочищі Борок, неподалік братської могили розстріляних у часи окупації 1941-43 рр.

Такої поховальної процесії Глухів ніколи ще не бачив. У траурній ході взяли участь десятки тисяч глухівчан, жителів району та області. А також сім’ї тих, кого вдалося ідентифікувати. З ними попередньо налагодили з’язок і повідомили, що знайдені останки їх рідних, які загинули у таборі військовополонених у Глухові,і вони будуть з військовими почестями перепоховані.

Рік 2015-й…
У 2015 р. історія дослідження глухівського табору військовополонених мала продовження. Під час прокладки водопроводу у військовій частині випадково натрапили на людські рештки. Повідомили пошуковцям глухівського «Обеліску». При детальному огляді виявили дві великі розстрільні ями, інформація про які відпрацьовувалася ще під час першої експедиції, але на той момент їх не знайшли.

У роботі експедиції взяли участь представники кількох пошукових організацій України, зокрема члени всеукраїнського пошукового об’єднання «Союз Народна пам’ять» з м. Києва та пошуковці з м. Одеси, котрі були учасниками експедиції 1994 р. Натомість у процесі досліджень об’єм земляних робіт різко збільшився. Тож фактично врятували ситуацію студенти історичного факультету Глухівського національного університету ім.Олександра Довженка, які вже мали археологічний досвід.

У результаті проведених робіт виявлено 4 ями, де знайшли рештки 125-ти військовополонених. Підтвердженням тому стали металеві ґудзики із зірочками від гімнастерок та шинелей, черевики та чоботи військового зразка, солдатські шкіряні ремені. Знайшли також один солдатський медальйон-смертник, на жаль, записка у ньому зотліла. Серед загиблих було і дві жінки. Останки перепоховали на тому ж меморіалі у Борку, де у 1994 р. знайшли спокій півтори тисячі замордованих військовополонених, кинутих напризволяще і затаврованих клеймом «зрадників» і так швидко забутих на десятки років «найгуманнішою у світі» державою.

Довідка
Пошуківці глухівського загону «Обеліск», членом якого на той час був Юрій Коваленко, були вже досить досвідченими спеціалістами. За плечима організації були десятки особисто проведених експедицій, а також участь у першій всеукраїнській вахті пам’яті неподалік Харкова у 1992 р., великомасштабних ексгумаційних роботах, уперше проведених в Україні спільно з німецькою стороною у 1993 р. у Глухові та Бердичеві.

Юрій Коваленко, археолог, завідувач науково-дослідного відділу Національного заповідника “Глухів”, керівник Глухівського пошукового загону “Обеліск”,
стаж пошукової діяльності у сфері військової археології (Перша світова війна, Друга світова, а також учасник гуманітарної місії “Чорний тюльпан” (війна на Донбасі)) – більше 30-ти років