Коли перемога

Військовий Шлях / Політичний Шлях / Стамбульський Шлях / Оманський Шлях

Напевне, всім нам хотілося б знати, що буде далі. Точніше, коли і як закінчиться війна. Соціологічні опитування наочно демонструють, що переважна більшість українців (при різному розумінні, що таке перемога) в перемогу вірять. Як вірять в ЗСУ і як довіряють Зеленському. Приблизно так воно і виглядає: ЗСУ, Зеленський, перемога. На перемогу відпускається до двох років. Очевидно, що «перемога» означає одночасно і закінчення війни. Бо без закінчення війни перемога неможлива.
Проте чи реальні такі прогнози? На чому вони базуються? На яких реальних даних? Чи це – просто наше велике бажання, щоб все сталося саме так?

Насамперед якщо говорити про пересічних українців, то саме так – це велике бажання. Велике бажання, мрія, можна підібрати інші синоніми, але головне – щоб війна закінчилася якнайшвидше нашою перемогою.

Проте, напевне ж, одного бажання для перемоги замало. Перед тим, як братися за цю болючу тему, перечитав кілька прогнозів від відомих аналітиків. Зазначу одразу, що ці прогнози існують у публічному просторі, і на чому їх базують автори, невідомо. Принаймні, своїх джерел вони не розкривають. Звісно, існують й інші прогнози. Серйозна аналітика, базована на реальних цифрах, науково обґрунтована, перевірена спеціалістами з різних галузей. Ці прогнози нам недоступні, як і недоступні багато важливих цифр. Наприклад, втрати української армії. І так далі. Тому все, що написане нижче, можна вважати розлогими роздумами, базованими на відкритій інформації та інтуїції. За великим рахунком, вони нічого не варті. Але є один безсумнівний плюс – у них немає зайвих емоцій і бажання догодити читачеві. Тож спробуємо узагальнити те, що ми знаємо і поговорити серйозно.

Перше твердження наступне: перемога України військовим шляхом наразі неможлива. Не взагалі неможлива, а неможлива, виходячи з того, що є зараз: зброя, жива сила, організація ЗСУ. Зброї у ворога більше, живої сили більше, в організації своєї армії ворог повільно, але послідовно наздоганяє ЗСУ. Більше того, є моменти, де перевага ще більш відчутна. Наприклад, якість і швидкість, з якою зводяться фортифікації. Кількість дронів. Кількість боєкомплекту. Ворог наступає і повільно, з великими втратами, але просувається вперед. Для кардинально успішного наступу у кацапів не вистачає ресурсу, у нас такого ресурсу немає тим більше. Блискавичні операції типу Харківської залишилися в минулому і навряд чи вже можливі в майбутньому. Щодо живої сили, то так – за останні два місяці, як рапортують в МО, мобілізовано чи не більше людей, ніж за півроку. Але, якщо послухати хоч командирів з «нуля», хоч рядових бійців, якість поповнення залишає бажати кращого. Тут і мотивація, тут і навчання, тут багато чого. Прочитав у відомого блогера, що проблема в іншому: зі 100% особистого складу ЗСУ реально воює 20%. Що роблять інші 80%? І чому так? Не можу гарантувати за вірність цих цифр, та й звідки блогеру, навіть наближеному до Генштабу, знати їх, але ж зрозуміло, що таке явище має місце. Чув також, що Сирський багато чого змінив у цьому напрямку в кращий бік. Але проблема «маленької радянської армії» не вирішена.
Це пишеться не для того, щоб ще раз когось покритикувати. Це пишеться для того, щоб ще раз запитати самих себе: за рахунок чого буде здобуватися перемога військовим шляхом? Надія на західні літаки і зброю нового покоління? Напевне, що так.

Якщо це не допоможе, то можна досить просто порахувати, виходячи з того, що ЗСУ за рік мають, наприклад, непоправних втрат 200 тисяч, коли закінчиться війна. Якщо наш мобілізаційний резерв 5 млн, як неофіційно озвучено, то воювати ми можемо 25 років. Якщо інтенсивність бойових дій підвищиться вдвічі, то років 10-12. Проте, якщо підсумувати всі проблеми країни (економіка, енергетика і т.д.), то прогноз – до 10 років максимум. А потім все, українці чоловічого роду на території України закінчаться. Як і обіцяв Зеленський. Він, щоправда, дещо інше мав на увазі. Принаймні, сподіваюсь, що це так.

Теза друга: політичне врегулювання конфлікту неможливе. Точніше так: можливе лише на умовах Трампа-путіна.
Підтримка західних партнерів, на яких тримається зараз Україна – тема для окремої розмови, яку є сенс перенести на тиждень, дочекавшись результатів виборів у Франції. Але насправді головна подія відбудеться в листопаді – це вибори президента США. путін ясно говорить, що готовий продовжити розмову про мир, відштовхуючись від точки, де сторони зупинилися в Стамбулі в квітні 2022-го р. Пам’ятаєте ці таємні перемовини і умови, в них прописані? Повний текст був опублікований не так давно в «Нью-йорк таймс» і неодноразово передрукований українськими медіа. Нічого гарного там немає. Можете пошукати самостійно в інтернеті.

Тут важливо також не забувати про те, що ЗСУ намагається відвоювати (контрнаступ літа 2023 р.) два роки те, що Україна втратила за 60 перших годин війни. Те, що було віддано ворогу фактично без бою – величезні території півдня, включно з Херсоном. І тільки Маріуполь мужньо захищав «Азов» та інші підрозділи до травня і здалися в полон лише за прямим наказом Зеленського з обіцянкою, що скоро вони будуть звільнені. Якщо не помиляюся, 3,5 тис. найкращих бійців тоді склали зброю. А скільки загинуло за ці перші 60 годин військових, яких війна застала на полігонах та казармах, не готових до оборони, без боєкомплекту і т.п.? Напевне, це дуже велика цифра.

З того мінімуму, який хотів путін (як ми можемо, звісно, тільки здогадуватися) – Донбас і «новоросія», він не отримав у перші 60 годин лише Одесу і вихід до Придністров’я. За перших 60 годин війни! Тільки вдумайтеся. Але не тільки в сам факт, а й в те, хто саме йому забезпечив такий шалений успіх?

Але не про те сьогодні йдеться. Ситуація на фронті поки що не на нашу користь. Політично путін чекає на перемогу правих в Європі і Трампа в США і сподівається зафіксувати завойовані території мирною угодою в 2025-му р. І це досить реальна перспектива, бо припинення фінансової і військової допомоги США робить поразку України справою кількох місяців. Така темна перспектива вимальовується. Хоча про Трампа, якщо той переможе, все далеко не так однозначно, але про це точно – наступним разом. Єдине, що можна сказати точно – за Трапма буде точно не так, як за Байдена.
Бережіть себе. Трамп Байденом, а нам – своє робити. Або в ЗСУ або для ЗСУ. В перемогу не потрібно вірити. Потрібно знати, що робити, аби вона сталася. Це значно більш практично і чесно.