Помер Іван Низовий – письменник, журналіст, редактор, уродженець с. Рудка

Дитинство та юність
Народився Іван Данилович на засіллі Рудка поблизу села Марківки, нині Білопільського району, що на Сумщині. Часи були лихі, тривала війна, село окупували гітлерівці. Хату знищила німецька бомба, і родина — бабуся, мама й сестричка Люда — знайшли притулок у холодному сирому льосі. Там і народився зимової крижаної ночі майбутній поет. І від самих, можна сказати, перших днів свого життя йому довелося зазнати недитячих випробувань. «З низів недонищених — Боже дитя — чи то як прокляття, чи то як знамення, явився я світу, в безродне життя прийшов сиротою, без благословення й призначення долі…».

Батько його, Данило Тимофійович Низовий, комуніст, зник безвісти на війні ще до народження сина. Пізніше очевидці розповідали про його загибель, але офіційно він довго вважався саме зниклим безвісти, і з цієї причини держава відмовляла його сім’ї в будь-якій допомозі. Мати Івана, Анастасія Гнатівна, походила з родини так званих куркулів. У ті дуже непрості часи під таку категорію могли потрапити не тільки сільські глитаї-експлуататори, але й сумлінні трударі, які мали чи то зайву корівчину, чи ставок-млинок, чи бодай путящу покрівлю на хатині. Саме такими, як оці другі, «куркулями» й були Великороди. Віддавши все своє майно «на справу колективізації», вони все одно не врятувалися: голодомор 1932—1933 років забрав життя діда Гната й п’яти його синів, і залишилася бабуся Уляна з єдиним сином Іваном і донькою Настею. Але й цих останніх її дітей забере воєнне лихоліття: Іван загине на полі бою неподалік від рідної домівки, а Настя разом із кількома іншими колгоспницями потрапить під обвал у глинищі, куди їх відправило на працю колгоспне начальство.

Так Іван Низовий у півторарічному віці залишився круглим сиротою. Згодом у своїх поезіях він не раз повертатиметься думкою до того скорботного осіннього дня, коли ховали маму Настю (як то не дивно, але пам’ять такої малої дитини зберегла в собі цю подію). І все життя він болітиме душею через своє сирітство, маритиме материнським образом, мріятиме побачити матір хоча б у снах.

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе: Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона…
І гострішатиме біль від усвідомлення того, що ніде на землі не лишилося навіть рідної могили. “Вже й дороги нема, вже й стежки заорали останні. Я востаннє ішов по вологій ріллі, навпростець. Як черемхи цвіли, як пахтіли бузки, і барвінки заплели ту галяву, де годі й могилку знайти! Я ходив, я сидів, я лежав на землі барвінковій; я мовчав, говорив; я кричав, шепотів — у траву: «Де ви, мамо, озвіться крізь товщу земну півстолітню, — я ж не знаю, де впасти, я ж, мамо, не вмію ридать…».

Виховувала Івана та його сестру Людмилу бабуся Уляна. І жилося їм у воєнні та перші повоєнні роки дуже скрутно. «Жили ми впроголодь, — згадував поет, — а сорок шостого — сорок сьомого то й геть помирали з голоду. У крамниці були одні іржаві оселедці та чорна осетрова ікра, але купити їх не було за що. Бабуся в лісопарку збирала жолуді, суху дубову кору, якісь трави та ягоди, а в полі — позаторішню, геть струхлявілу картоплю. А це вже був злочин перед радянською владою…». Та все ж таки вони вистояли, мало-помалу налагодивши який-неякий «добробут».

Початкову школу на засіллі Комуна Іван закінчив на «відмінно». А от подальше навчання в марківській школі складалося гірше. «Хотів я вчитись і не хотів: пропускав уроки, окремі дні навчань узагалі прогулював, розбестився під впливом старших на п’ять, а то й сім років однокласників, почав палити тютюн. А ще соромився свого латаного-перелатаного одягу, стоптаних черевиків, злиденного свого сирітства. Хапав двійки та одиниці. У результаті лишився в п’ятому класі й на другий, і на третій рік. Ні, я не був тупий, мав добру пам’ять, багато читав, деякі предмети, як от література, історія, географія, українська мова та російська, ботаніка та зоологія, малювання і креслення, знав аж так добре, що вчителі дивувалися й потрапляли в повну халепу від моїх неординарних запитань… А от математику, фізику, хімію, геометрію і тригонометрію я цілковито запустив, і ще й до цього часу маю знання з цих предметів у межах п’ятого-шостого класу. Щоправда, вони мені ніколи й не згодилися».

Урешті-решт після шостого класу шкільне навчання Іванові довелося залишити. І для 14-річного підлітка розпочалися суворі життєві «університети». Він працював у колгоспі, де «пас корів, вивозив перегній на засніжені поля, весною був причіплювачем на тракторі, улітку скиртував солому й возив намолочене збіжжя до елеватора…а ще був молотобійцем у кузні, сторожем на баштані, землекопом і вантажником…». Доточивши собі чотири роки, поїхав за комсомольською путівкою на будівництво шахт у Донбасі, сплавляв ліс по Онезі, споруджував електростанції поблизу Караганди й у Змієві та цементний завод в Балаклiї на Харкiвщинi, час від часу повертаючись із своїх мандрів у рідні краї. Згодом він назавжди залишить їх, тільки інколи навідуючись сюди, щоб відпочити душею, відновити сили, привести до ладу думки. Тема так званої «малої» батьківщини пройде через усю його творчість:

Посульщино, колиско сироти: На берегах — дитинства оберегах,
Була завжди й довічно будеш ти: Для мене начеб альфа і омега…
Усе життя він прагнутиме сюди, відчуватиме свій нерозривний зв’язок із земляками-марківчанами, знайомими до болю стежками під вербами, дорогою серцю річкою Сулою. І щемітиме серце від тих невеселих змін, що відбуваються в рідній стороні:

Нема вже ні ставка, ні вітряка —
Від раю від мого одна руїна: Зосталася… Поволеньки зника: В моїм краю країна Україна…
Тут все мені безмовно доріка: Пропащістю своєю… Знов і знову: Сльоза жалю до серця пропіка: Так боляче, що я втрачаю мову.
Тісно пов’язана з цією темою ще одна — тема першого кохання, яке поет пережив саме тут, удома. Неодноразово в його світлих спогадах поставатиме образ синьоокої Катерини, з якою доля так і не звела:

Моє село вже тим благословенне,
Що тут своє кохання я зустрів: І синій погляд вперше зазорів: В моїм селі,
Мов пролісок,
Для мене…
……
Вона ж для мене Всесвітом була,
цілющим джерелом надій і чимось: безмірно більшим за реальний світ!
Перший вірш Івана Низового «Еду в Донбасс» було опубліковано 1960 року в районній газеті. Перший і єдиний — російською мовою. Наступні вірші він писав уже рідною мовою. Величезний вплив на нього мав Адольф Романенко, поет з Балаклiї, з яким познайомився там на будiвництвi цементного заводу. Зі спогадів поета: «Завдяки його увазi я рiс i формувався як поет. Це без найменшого перебiльшення. Це ж Адольф запевнив мене, що українська мова – моя рiдна, кровна, а не росiйська, якою я починав писати». I ще: «Перші мої поетичні спроби були сприйняті по-різному: односельці дивувалися і хвалили, районний поет і критик (нині відомий одеський журналіст) Віктор Василець однозначно прорік, що толку з мене не буде, а от сумський поет Микола Данько (нині широко визнаний, та, на превеликий жаль, уже покійний) щиро підтримав і благословив».

Навіть перебуваючи на армійській службі в залізничних військах Прикарпатського військового округу, де він споруджував стратегічні мости через Дністер біля Кам’янця-Подільського та через Тису поблизу Чопа, залізничну переправу через Дніпро неподалік від Кременчука, Іван Низовий не полишав поетичних занять, хоча, здавалося б, суворі військові будні не сприяють такій діяльності. Та вийшло навпаки: саме армійські роки (1961—1964) виявилися знаковими в його творчій долі. Спершу він написав текст до маршу Львівської залізничної бригади, де тоді служив. Примітно, що автором музики став знаний композитор А. Й. Кос-Анатольський. Армійське начальство щедро відзначило поета-солдата, давши йому відпустку небувалої тривалості — 40 діб. Потім було знайомство з ужгородським поетом і редактором Петром Скунцем. За його активного сприяння в січні 1964 року вийшла друком перша збірка віршів Івана Низового «Народжуються квіти». У ці ж роки відбулось і перше входження його у літературну спільноту: він став учасником республіканського семінару молодих літераторів, що проводився в Одесі.

Після служби в армії Іван Низовий залишається на Львівщині. Тут він екстерном закінчує середню школу, навчається заочно на факультеті журналістики Львівського університету. Працює директором будинку піонерів у місті Буську, потім у редакції районної газети в Кам’янці-Бузькій. Створює сім’ю, у якій народжується син Ігор. Та сімейне життя склалося невдало й закінчилося розлученням. У поезії ж воно відбилося тугою за сином, гострим почуттям провини перед ним.

…Загублена кровина —
Мій син малий — до мене не біжить: З минулого. Задавнена провина: Між нами горе-каменем лежить…
Період з 1961 до 1966 року, який сам поет називав «закарпатсько-галицьким», відіграв вирішальну роль у його національному самовизначенні, усвідомленні себе українцем, особисто причетним до великої історії славного козацтва, часточкою волелюбної та нескореної української душі.

До теми патріотизму, національної свідомості, гордості за свій народ, любові до рідної мови Іван Низовий звертатиметься протягом усього поетичного життя, яке присвятить саме боротьбі за українську Україну, вільну, справді незалежну й горду:

Народ наш є!
До крайнощів здрібнілий,
Розсіяний по світу, —
Все ж він є,
Ніякий ураган осатанілий: Дорешти не донищить, не доб’є: Дубовий гай,
Окрасу калинову: Не обезкровить натиском завій…
Ранній період творчості
Від травня 1966 року починається найтриваліший — «луганський» — період біографії поета. Спочатку він переїздить до Новоайдарського району, де на той час мешкали його бабуся Уляна й сестра Людмила. Починає працювати в районній газеті, та за кілька місяців отримує запрошення на роботу до редакції новоствореної луганської обласної молодіжної газети «Молодогвардієць». І відтоді життя його назавжди пов’язується з Луганськом.

На початку 1967 року Іван Низовий створює нову сім’ю, у якій на світ з’являється донька Леся, «сірооке дивенятко», як написав її батько в одній із присвят. З дружиною Ліною Петрівною поет пройде разом весь свій життєвий шлях до останку.

Мов перед образом,
Стою: Перед безгрішною тобою.
За кожну зморщечку твою: Прошу прощення: Й головою,
Давно вже сивою,
Клонюсь: До тебе, сивої, мов осінь…
Літературно-журналістське життя Івана Низового виявилося дуже плідним. Він багато працює в обласних газетах, на обласному телебаченні. У 1971 році побачила світ друга збірка поета «Провесінь». У 1972 році він стає членом Національної спілки письменників України.

Яскравим літературним вибухом у 70-ті роки прозвучали його поеми «Горобина ніч» і «Чорні состави», вірші «Остання колискова моєму дідові» та «В сивій пам’яті», де в кожному слові кипить жива стражденна кров:

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч: Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров: На чужих мечах…
Знову Січ січуть — сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече…
Пізнавши всі тягарі сирітського безхліб’я, Іван Низовий замислюється над життям у всіх його проявах, виливаючи ці роздуми в рядки філософських віршів. Однією з характерних рис як філософської, так і громадянської лірики письменника є її виразна публіцистичність. Іван Низовий ніколи не створював віршів «для красного слівця», натомість постійно писав на злобу дня, часто мимоволі римуючи свої думки про наболіле. Він порушує серйозні теми з усією гостротою свого правдолюбного слова у численних статтях, опублікованих в обласних і районних газетах, зокрема в газеті «Молодогвардієць».

Іван Низовий ніколи не був прихильний до влади, не співав «осанни» партійним і державним зверхникам, хоча до певного часу вірив у комуністичну справедливість (теоретично) і в «месіянство» Леніна (серцем, а не розумом). Цілковите прозріння прийшло до нього на початку 80-х років, і він викинув портрет «вождя» з балкону третього поверху…

Зрілість

У 1979—1980 роках Іван Низовий навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті ім. Горького. У вісімдесяті роки виходять збірки «Тобі моє серце» (1980), «Рівнодення» (1982) і «Чекання ранку» (1986).

За словами Юрія Кисельова, творча зоря Івана Низового яскраво засяяла, коли процеси «перебудови» й «демократизації» у тодішньому ще радянському українському суспільстві перш за все охопили Спілку письменників. Вітри обнадійливих змін, що мали збудити громадську думку, довго не досягали Луганщини (тоді ще Ворошиловградщини). Комуністична назва обласного центру уособлювала собою ідейну зашкарублість обкомівських ортодоксів. Тому потрібна була іскра, яка б запалила земляків духом свободи й національного відродження. І мав знайтися козак, який би засвітив вогонь. І цим «козаком луганським» став Іван Низовий. Справжньою подією в громадсько-культурному житті Луганщини стала його стаття «Бути — народом», опублікована в обласній газеті «Молодогвардієць» 1988 року, у якій письменник не лише представив «альтернативну», як тоді прийнято було казати, точку зору на суспільні процеси, а й першим голосно заявив про національне пригноблення українців на Сході та Півдні УРСР, утиски української мови — невід’ємної ознаки народу. Іван Низовий гостро виплеснув тривогу за долю української мови й загалом національної культури та моральності. «Бездуховність почалася з відмови від рідної мови, зі зневаги до рідної культури і повного незнання історичного минулого рідного народу. Слова „національна“ і „націоналізм“ стали найстрашнішими словами в Україні. Натомість прийшли слова „інтернаціональний“, „інтернаціоналізм“. Вони так часто повторювалися, так часто відмінялися й перевідмінялися, що, зрештою, втратили своє святе значення. Дійшло до космополітизму: ми любимо тільки чуже, закордонне, а своє — погане, недолуге, „хуторянське“, неповноцінне…».

Не лише в публіцистиці, а й у поезії того періоду, починаючи зі збірки «Пора косовиці» (Київ, 1990), виразно простежуються мотиви публіцистичності, громадянськості, чіткіше звучать заклики до боротьби за незалежність України, розвій її мови та правду про історію рідного народу. Таким чином, уже на початку дев’яностих років могутнє слово Івана Низового, пробившись через лещата радянської цензури, залунало на повен голос. Зокрема, програмного звучання набули тоді його поезії: «Прапрадіди», «Один мій дід — Великород…», «Відродись, Україно!» та багато інших. Того ж часу письменник із головою поринув у «неформальне» громадське життя Луганщини, ставши одним із найактивніших членів ВУТ «Просвіта» імені Тараса Шевченка, очолюваного його товаришем і однодумцем Богданом Пастухом. Іван Низовий приєднався до Руху, брав активну участь у боротьбі за відновлення правди й справедливості: публікував у періодиці полум’яні статті на захист рідної мови, домагався перейменування «совєтських» міст і вулиць, установлення пам’ятника Т. Г. Шевченку в Луганську, постійно виступав на багатотисячних мітингах, агітуючи за самостійну Україну. Його натхненне слово знаходило відгук у серцях і душах луганців, що зрештою відіграло свою роль у підтриманні ними Незалежності на доленосному референдумі 1 грудня 1991 року.

Після набуття Україною незалежності в громадянській ліриці Івана Низового звучать мотиви надії на позитивні зміни в житті країни й народу.

Живу щодня в передчутті: Щасливих перемін,
Коли всі грішники й святі: Піднімуться з колін…
Проте невдовзі після здобуття Україною державності розпочалася складна і суперечлива доба нашої новітньої історії. Відчуття ейфорії змінилося баченням реальної ситуації, коли при владі скрізь залишилася комуністична партноменклатура, яка проміняла «Капітал» Маркса на капітали в банках, що призвело до повсюдного зубожіння українського народу. Похмурі картини життя при «дикому» капіталізмі початку 90-х знайшли відображення в багатьох поетичних за формою й публіцистичних за змістом творах Івана Низового. Не того чекали люди від запальних ораторів, гучні обіцянки яких так і не стали реальністю.

Ніяких змін — ті ж будні безпробудні,
Ті ж банди непідсудні, ті ж бомжі,
Чужі державі; спека ополудні: Така ж безжальна — плодить міражі…
Саме на неоднозначні 90-ті роки припав відповідальний період у житті поета, якого у травні 1992 року було обрано головою Луганської організації Національної спілки письменників України. Очоливши обласний спілчанський осередок, він самовіддано виконував дуже непрості завдання: в умовах безгрошів’я сприяв виданню книг, особливо молодих літераторів; організовував прийом до спілки найбільш здібних із них (за 6 років керівництва нею Іваном Низовим було прийнято рекордну кількість поетів і прозаїків); активно продовжив і закріпив традицію творчих зустрічей авторів із трудовими, студентськими й учнівськими колективами… Домагаючись «декомунізації» обласного письменницького осередку, який Іван Низовий вів через усілякі штучні та природні труднощі аж до лютого 1998 року, він у численних поетичних збірках, спонсорованих патріотично налаштованими людьми, розвінчував комуністичні міфи та радянсько-інтернаціоналістичні легенди, закликав співвітчизників до творення справді незалежної України. Поет одним із перших усвідомив, що плодами справжніх романтиків свободи скористалися «спадкоємці комуно-шовіністів», захопивши владу й віднявши у народу право на державотворення. Крім цього Іван Низовий настільки виявив іще один справжній талант — організаторський, що всі роки після свого відходу від керівництва Спілкою залишався її неформальним лідером, оплотом української національної ідеї й незмінним повпредом «Просвіти» в письменницькому середовищі.

На шляхах економічних негараздів чимало патріотів-романтиків розгубилося в пошуках засобів існування, а посівши сяке-таке чиновне місце, забуло про той час. Але життєві й мистецькі орієнтири Івана Низового не зазнали змін.

Може, й справді: Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи: Людиною сильною,
Та корінням тримавсь: Українського поля.
У ці роки поет продовжує тему козацтва, розпочату ще в 1970-ті («Знову Січ січуть — сто струмків тече. Не мене січуть, а мені ж пече…»). Та якщо спершу він переймав на себе болі історичної долі героїчного українства, то згодом став проводити паралелі із сьогоденням. У «славних прадідів великих правнуків поганих» нащадки вийшли ще гіршими: змінилися пріоритети, і зовсім не слави рідної землі прагнуть новітні гетьмани…

Богданів багато,
А Хмеля — ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова — пережовано: І заангажовано: В гетьмани не тих, —
Тож нехай йому грець!

Пізній період творчості
У 2000 році безпартійний у всі часи поет стає членом УНП «Собор», яка пізніше об’єдналась з УРП, обирається заступником голови обласної організації та займається питаннями культури й духовності. Тісне спілкування з видатними особистостями Левком Лук’яненком, Костянтином Ситником, Володимиром Шовкошитним дало заряд активності немолодому вже й хворому поетові-патріоту, подвоїло його сили… Він постійно виступає перед різними аудиторіями, проводячи своєрідні уроки патріотизму й громадянської мужності. Разом із депутатами Верховної Ради України — представниками опозиційних партій виїздить у райони області, а також міста по всій Україні… Це дає Івану Низовому нові теми для творення так званої «антилірики». Як писав Левко Лук’яненко, «поети-громадяни своєї країни — це ті, хто порушує у своїх віршах серйозні національні проблеми… публіцистика потрібна сьогодні і вона не йде разом з людьми у завтрашній день, бо завтрашній день потребує іншої публіцистики, тобто публіцистичного висвітлення й розв’язання проблем. Чи має право на існування віршована публіцистика? Має право. Ба, більше: вона необхідна. Вона втручається у бурхливий потік щоденного життя і щось у ньому картає, а щось хвалить. Висміюючи старі звички, поняття й забобони, вона спонукає людей відмовлятися від них і приймати нові цінності. Позаяк перехід українців від промосковського комуністичного світогляду пов’язаний із переоцінкою ідеологічних, літературних, художніх, моральних та інших цінностей, то вірші, подібні віршам Івана Низового, є способом боротьби за повернення українців до українства…».

Ще один сплеск надії викликали в поета події Майдану 2004—2005 років. Але й вони врешті виявилися марними.

Вершиться зрада на очах народу,
Що, був, прокинувсь і тепер не рад,
Бо ж так виходить,
Ніби дав для зрад: Іще підліших: Мимовільну згоду…
Слід наголосити, що ще на початку 90-х років і надалі Іван Низовий передбачав трагічні події сьогодення, таким чином застерігаючи сучасників від біди, що є неминучою, коли людина не бажає визнавати своє коріння, свою історію, не здатна любити Україну, свій народ, шанувати пам’ять про героїв рідної землі… Але ж не почули Поета-пророка… Голоси споконвічних проводирів народу, а Іван Низовий належить саме до них, його чистого сумління стали «гласом вопіющого в пустелі». А послухати було що. І нині є.

Гадюкою вповзає в Україну: Правічний «друг» із Путінським лицем,
Несе руїну в нашу кураїну,
І в нашу душу щиру та наївну: Знов повіва північним вітерцем…
Це із «Застереження» Івана Низового. І це 2004 рік. До прямої російської агресії ще 10 років!

Спостерігаючи непогамовну жадобу до влади тих, кого було обрано захищати народні інтереси, Поет на другому році Незалежності пророче провидів грядущі соціальні катаклізми й потрясіння:

Нас приведуть іще до Крут: Новітні «гетьмани» захланні,
Й закряче знову хижий крук: Над полем брані…
Ми несемо тягар спокут,
В своїм краю чужинцем гнані,
Від тих,
Не перших наших,
Крут — : І до останніх…
(1993)
Загрозу з Півночі Іван Низовий бачив ще 1993 року — поет, громадянин, пророк:

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай — : Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!
Більшість поезій Івана Даниловича вельми актуальні в наш час, позначений війною:

Ми й нині щедрі,
Як були,
Без міри і без меж:
І флот, і море віддали,
І Севастополь теж.
І Крим невдовзі віддамо…
(1995): Перекотиться полем орда.
Пропадуть на безмежжі приблуди.
Знов заплаче терпляча земля,
Заголосить вона, зарида: І в нестямі сама собі: Геть розпанахає груди.
І постануть із неї — : Здригнеться здивований світ! — : Легіони повстанців — : Скінчилося їхнє терпіння…
Доки в лоні земнім не засохне коріння,
Не пощезне вкраїнський наш цвіт!
(2003): Зійду з хреста у визначений час,
полишу тінь свою на перехресті,
знов повернусь в безбожницький Донбас: для порятунку душ, які в безчесті: до ідолів сповзаються…
Прости,
мій ріднокраю, — мушу з перехрестя: нести свої скривавлені хрести: знов на Лугань, де чиниться безчестя.
(2010)
У розмаїтій філософській ліриці Івана Низового відбивалися різні настрої: від оптимізму до відчаю. Та кожен його рядок є переконливим і близьким читачеві, який живе в цій же країні, переживаючи однакові радощі й негаразди.

Звикаю до розчарувань: І не люблю цю звичку:
Так можна перетнути грань,
Останню перемичку: Між добрим наміром і злим: Умисництвом свавільним…
А я хотів би днем ясним: Ходити світом вільним,
Задовольнятися добром: Бодай хоч невеличким,
Водить по аркушу пером: Невічним, та… ліричним.
Усе частіше з плином часу поет повертається думкою до рідних посульських країв, шукаючи і творчої наснаги, і душевної рівноваги.

В цім краю: знаходжу рівновагу я,
заледве: відчувши,
що над вічністю стою,
над річечкою долі свого роду,
безладдям віку знищеного вщент…
Іван Низовий проводить активну просвітницьку роботу як в обласному центрі, так і в глибинці, пропагуючи творчість видатних українських письменників Бориса Грінченка, Олександра Олеся, Ліни Костенко, Василя Стуса… Він неодноразово здійснює такі подорожі до Новоайдарського, Старобільського, Сватівського, Слов’яносербського районів, до міст Красний Луч, Краснодон, Сєверодонецьк, Харків, Суми, Білопілля та рідного села Марківка, що у верхів’ї Сули… Крім своїх авторських видань, поет дарує сотні й сотні книг зі своєї особистої бібліотеки читачам Сватівщини й Білопільщини.

Від своїх пращурів — низових козаків Запорозької Січі, які в середині XVII століття заселили Дике Поле сходу України і заселили Слобожанщину, Іван Низовий успадкував той самобутній національний світогляд, який, завдячуючи поетичному таланту та набутій літературній майстерності, став щедрим джерелом його патріотичної та ліричної поезії. Сватівщина і сватівчани — особлива тема в творчості Івана Даниловича. Саме у сватівчанах поет бачив людей, котрі знають, чиїх батьків вони діти. Глибоконаціональна культурна й духовна аура Сватівщини надихнула поета на написання кількох збірок віршів, присвячених Сватівщині та сватівчанам. І не згасала ця любов, можливо, тому, що Сватівщина нагадувала поетові білопільське село Марківку на Сумщині, де він народився і виріс.

Для пізнього періоду творчості Івана Низового характерними є філософські роздуми про сьогодення, підсумовування своїх здобутків, життєвих перемог і поразок. Переважають сумні, мінорні настрої, бо навколишня дійсність і власне буденне життя залишають небагато місця для радощів.

Наївність втрачено з роками,
в усіх казок — сумний кінець,
на сторінках межи рядками: нінащо вицвів промінець…
Нерідко поет вдається до сатиричних чи іронічних засобів у своїх замальовках, так би мовити, з натури.

На пенсії привільно —
Сам-на-сам: Вирішуєш питання всі насущні:
На місяць сухарів собі насушиш,
Хвалу воздавши щиру: Небесам…
Останні роки життя
На пенсію Іван Низовий вийшов з посади редактора Обласної універсальної наукової бібліотеки ім. О. М. Горького.

Дедалі частіше Іван Низовий звертається думками до вічності, до краю життя, до небуття. Цих тем і раніше він торкався, особливо у присвятах пам’яті рідних і друзів.

Всі кращі друзі вже пішли за обрій,
Лишивши слід у пам’яті лиш добрій,
І більш нічого — тільки порожнеча…
Скорбота й туга за тими, хто пішов, нерідко приводила до роздумів про власний відхід.

Підійде черга і моя —
Недовго вже чекати…
Померши від хвороби,
Я: Уникну вдало страти: Петлею, кулею, ножем…
Ці рядки Іван Низовий написав ще 1995 року. Строку він тоді, на щастя, не вгадав, бо доля відвела йому ще шістнадцять років, а от слова про смертельну хворобу виявилися пророчими. Вона спіткала поета восени 2009 року, разом перетворивши життя на суцільну боротьбу за кожен день. І ця нерівносильна битва не могла не відобразитися у творчості, яка не припинялась навіть у такі драматичні часи.

Душа ще прагне простору!
Її: Не додушили зашморгом облоги.
Ще заспівають славень солов’ї: Вишневому салюту перемоги…
…До останніх днів свого насиченого творчістю й патріотичною пристрасністю життя письменник перебував у роботі, впорядковуючи історичні матеріали про рідну Марківку, частина яких склала зміст книги «А Марківка — як маківка». Це була свого роду підсумкова справа життя Івана Даниловича, адже, займаючись нею, він і власне життя «прокручував», мов у відеоповторі, заново переосмислював події, й односельцям, яких митець бажав би бачити своїми духовними нащадками, власним краєзнавчим доробком залишав неоціненний пам’ятник — справжній підручник з історії та географії малої батьківщини. Хоча в дійсності Батьківщина ніколи не буває малою…

Стрімкий у думці, почуттях, у справах, він завжди перебував в епіцентрі подій літературних, соціальних і політичних, підтримував творчу молодь, редагував книги відомих літераторів і початківців, проводив творчі зустрічі. Іван Низовий відрізнявся внутрішньою дисципліною та неабиякою працелюбністю. Творчим злетом поета стало XXI століття, коли він відкриває Слово в новому змісті, плекає чумацькою піснею, журавлиним окликом, світлом козацького духу. У своїх творах Іван Низовий оспівував природу, побут, духовні цінності українського народу, його прагнення до самоствердження, бажання здобути свободу і незалежність. Він закликав любити людину з усіма її плюсами й мінусами, наголошуючи на тому, що в житті все взаємопов’язано, що кожна людина має право на повагу. Поет понад усе цінував людяність. Іван Низовий ніколи не боявся гострих кутів. Його бунтівний дух — це совість поета, яку можна ототожнити із совістю українського народу.

Здолати невмолиму хворобу не вдалося. 30 вересня 2011 року Івана Даниловича Низового не стало. Та справжній поет не вмирає. Він за життя будує свій пам’ятник із слів і рим, із радощів і жалів, і віри, надії та любові. І він живе доти, доки живі його читачі й шанувальники.

Біля підніжжя творчого пам’ятника Івану Низовому покладено понад ста збірок його творів — і все життя, небайдуже, зболіле, відкрите до людей і світу. Його вірші й проза перекладалися російською, польською, болгарською, англійською, чеською, словацькою, татарською, чуваською мовами. Він є лауреатом республіканських премій імені Бориса Горбатова, імені Микити Чернявського, міжнародних літературно-мистецьких премій імені братів Лепких, імені Олекси Гірника, премії за найкращий музичний твір-ораторію «Лелече», нагороджений медаллю «Будівничий України».

На вшанування пам’яті Івана Низового з ініціативи й за допомогою його друзів Олександра Стешенка і Володимира Просіна відкрито меморіальну дошку у Сватовому, з волі його земляків ім’ям Івана Низового названо одну з вулиць села Марківки Білопільського району Сумщини, і нещодавно завдяки матеріальній підтримці друзів і шанувальників творчості Івана Даниловича, друзів доньки Лесі не тільки з усієї України, але й Італії, США та Ізраїлю (поетів, учителів, підприємців) на його могилі в місті Луганську встановлено пам’ятник…

Та доводиться з прикрістю констатувати, що за п’ять років по смерті поета на жоден крок з увічнення його пам’яті не спромоглася ні влада Луганщини, якій Іван Данилович віддав понад сорок років життя і зробив величезний внесок у її культурне зростання зокрема й у скарбницю національної культури взагалі; ні можновладці й громадськість Сумщини — землі, яка народила Україні талановитого поета-пророка й палкого борця за її волю. Історія неодноразово свідчила, що сучасники не спроможні гідно оцінити художні здобутки своїх найкращих представників. Лишається тільки сподіватися, що можновладні сучасники Івана Низового здатні засвоїти ці уроки історії та виправити непростиме непорозуміння.

… Як я прожив: Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість: Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був: Я помічений часом своїм: На роздоріжжях: І на перехрестях епохи?
В спалахах блискавки: Визрів мінористий грім —
Вісник дощу.
А мені би мажору: Хоч трохи!
Книги Івана Низового виходили в Ужгороді, Львові, Рівному, Києві, Донецьку, Луганську. Його твори перекладалися російською, болгарською, польською, англійською, чеською, словацькою, угорською, азербайджанською, татарською, чуваською мовами.

Своїми вчителями в літературі Іван Низовий уважав Миколу Данька, Петра Скунця, Микиту Чернявського, Адольфа Романенка, Івана Савича та Дмитра Білоуса, а в журналістиці — Галину Пліско.

Громадська діяльність
Національна спілка письменників України
Національна спілка журналістів України
Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка
Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина»
Українська республіканська партія «Собор»
Українське козацтво
Луганська обласна організація Національної спілки письменників України
Обласна універсальна наукова бібліотека імені М. Горького
Сватівське товариство шанувальників української мови «Джерело» імені М. Н. Щепенка
Сватівське літературне об’єднання «Світанок»
Білопільський літературний музей О. Олеся
Білопільська центральна районна бібліотека імені О. Олеся
Бережанський краєзнавчий музей Богдана Лепкого
Редколегія журналу «Бахмутський шлях»
Редколегія газет: «Молодогвардієць», «Прапор Перемоги», «Земля моя годувальниця»
Видавництво ЛНУ імені Тараса Шевченка «Альма-матер»
Видавництво «Луга-Принт»
Видавництво «Світлиця»
Видавництво «Глобус»
Видавництво «Русь»
Особисте життя
Іван Низовий був одружений двічі.

Уперше одружився у 1963 році з Людмилою Іванівною Дзюбою, яка народила поету сина Ігоря. Нині вони проживають у Львові.

Удруге Іван Низовий одружився в 1967 році з Дробницькою Ліною Петрівною, уродженкою с. Заріг Оржицького району Полтавської області. Дружина закінчила історико-філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Із Ліною Петрівною поет прожив 45 років. Від цього шлюбу народилася донька Леся. Нині Ліна Петрівна на пенсії.

Вірші
Близько 7000 віршованих творів.

Вшанування пам’яті

На батьківщині поета у с. Марківці Білопільського району Сумської області вулицю названо його ім’ям.
У м. Сватовому Луганської області письменнику встановлено меморіальну дошку.
Пам’ятник на могилі Івана Низового (м. Луганськ).
Готується до друку 5-томне зібрання творів Івана Низового.
18 листопада 2015 року Рівненською обласною організацією Національної спілки письменників України спільно з донькою письменника Лесею Низовою засновано Всеукраїнську літературну премію на увічнення пам’яті Івана Даниловича Низового. 15 січня 2016 року нагороджено перших лауреатів.

Джерело