Історія однієї сумської фотографії

Як випадкове старе фото призвело до пошуків архівних підтверджень і неочікуваних знахідок

У автора цих рядків цього року невеличкий ювілей – 10 років «співробітництва» з Державним архівом в Сумській області. Вийшовши на пенсію, я вирішив з’ясувати, хто мої діди-прадіди, та звідки походить назва мого рідного села Новосуханівка, де бере початок р.Сумка. З перших же днів роботи в читальній залі, збираючи по крихтах необхідну інформацію, я зрозумів, що це не буде легкою прогулянкою. Одного разу я натрапив на документ, який свідчив про те, що в Сумах вже існувала садиба, яка називалась просто «Суханівка» і знаходилась на вул. Псільській. Я запитав своїх колег-дослідників, до кого мені краще звернутись за консультацією, і всі порадили Сергієнко М.В., як найкращого знавця цього району, і навіть дали її телефон. Маргарита Вікторівна охоче зголосилась мені допомогти і дала свою адресу. В її квартирі на вул. Троїцькій за чаюванням, коли вияснилось, що ми колеги і у нас є спільні знайомі спілкування проходило жваво і невимушено.

Екскурсію вона розпочала від Дому на Чугуївському провулку №1, де народилась і провела більшу частину свого життя, потім ми зупинились перед б. №7, що на вул. Псільській, в якому знаходилась середня залізнична школа №65, в якій вона свого часу навчалась. І ось ми підійшли до мети мого пошуку. Моя гід розповіла про родину Суханових, їх благодійну діяльність і їх трагедію. Між буд. №№16 і 28 вниз до Псла у подружжя була садиба площею біля 3га, де вони влаштували і подарували місту притулок для дівчат-сиріт в пам’ять їх доньки Параскєви, яка рано померла. Більшість будівель були старі (їх зображення вона показала на фото з німецького літака 1918р.) і дерев’яні тому не збереглись, окрім будинку з мезоніном (хлібопекарні) і паливного складу, які були цегляні. Потім ми зайшли на подвір’я будинків 20-а і 20-б. Зовнішній огляд будинку № 20-б свідчив, що на місці знесеного мезоніну по центру будинку було споруджено цілий другий поверх, а по обидва боки прибудували східці, які ведуть до новоутворених двох квартир. Нині це житловий будинок на чотири квартири. Вдало перебудовано і колишній паливний склад на два відділення під житло для двох сімей (буд. 20-а). Закінчили ми цю цікаву подорож на Суханівському провулку.

Я ще декілька разів бував у неї з іншими питаннями і вона мені не відмовляла, а одного разу сама звернулась до мене з проханням перезняти на фото зображення сім’ї Харитоненків на тлі їх садибного палацу в с. Качанівці, що на Чернігівщині, розміщене на двох склеєних аркушах паперу формату А4. На моє питання, звідки це зображення, Маргарита Вікторівна розповіла, що колись ще в 1980-ті роки вона побувала по туристичній путівці в Національному історико-культурному заповіднику «Качанівка», мешкала вся група там в одному з флігелів, а одного разу вона на прохання його співробітників зробила доповідь про життя і діяльність І.Г і П.І. Харитоненків в Сумах, навела безліч невідомих їм фактів. За це вони і подарували їй паперову копію з фотографії, яку вона випадково недавно знайшла під час ревізії свого домашнього архіву. Я пообіцяв це виконати і попросив дозволу зробити і для себе один екземпляр.

Ми впевнені, що ця світлина була зроблена весною 1914р. незадовго до смерті Павла Івановича і, можливо, це його останнє прижиттєве фото. Відомо, що купча на придбання с.Качанівки разом з садибним палацом (тепер, після показу телесеріалу «Кріпосна», добре відомим не тільки в Україні) і Парафієвським цукрозаводом була укладена 29.04.1897р за 1 млн.р. і, з властивим йому розмахом, він взявся за розбудову всього маєтку та спорудження фактично нової сучасної цукроварні, інвестуючи в цей проект значні кошти. З 1898р. його видатки зростають в рази: він разом з князем Ф.Ф. Юсуповим та титулярним радником І.А. Сумовським утворюють АТ для будівництва за 3 роки і подальшої експлуатації Бєлгород-Сумської залізниці (БСЗ). До-речі, деякі краєзнавці стверджують, що Харитоненко П.І. був директором БСЗ, а інший засновник І.А. Сумовський – головним інженером на всій трасі. За статутом товариства Правління складалось з 3-х директорів і 2-х кандидатів, які обирались по черзі на один рік та Ревізійної комісії, і Павла Івановича в них не було, очевидно, що він діяв через довірених осіб Тому, принагідно, ми розміщуємо дві фотографії відповідних керівників. На початку 20-го століття неочікувано вибухнула економічна криза, і якщо Європа достатньо швидко оговталась від неї, то в Росії вона переросла в депресію і продовжувалась до 1909р. На додаток до всього саме в цей час капітал Павла Івановича потерпав ще й від розлучних процесів його доньок. Торговому дому «П.І.Хариторенко з сином» (ТД) загрожувало банкрутство, і щоб не втратити дуже важливого платника податків до державної казни, в справу втрутився уряд і переконав Павла Івановича довірити тимчасове управління ТД колезькому раднику Я.М. Чупрову. В архіві ми знайшли фрагмент цього документу, виданого терміном з 1.01.1911р. до 1.01.1914р. і пред’явленого Сумському нотаріусу В.В. Бирченку 23.12.1910р. Цитуємо з нього одне формулювання самого Павла Івановича на мові оригіналу: «За все-же, в пределах доверенности сделанное Вами или от Вас поверенными, я отвечаю как за сделанное мною самим и сделанное оспаривать не буду».

Яків Михайлович тоді врятував ТД від краху, і з початку 1914р. Павло Іванович особисто керував ним, але його раптова смерть знову внесла корективи і нащадки покійного логічно звернулись за допомогою до вже добре знайомого і перевіреного Я.М. Чупрова. Нам пощастило в архіві знайти фрагмент і цього документу, підготовленого Сумським нотаріусом Смірновим В.М. 19.12.1914р., якому Яків Михайлович пред’явив в оригіналах судове рішення і довіреність нащадків померлого П.І. Харитоненка на управління справами ТД., який ми процитуємо на мові оригіналу: «…Доверенность эта явлена мне, известным мне лично и к совершению актов законную правоспособность имеющим, живущим в городе Сумах Коллежским Советником Яковом Михайловичем Чупровым, действующим, во-1-х, в качестве поверенного наследников умершего Тайного Советника Павла Ивановича Харитоненко: вдовы его Веры Андреевны, сына его – Ивана Павловича Харитоненко и дочерей его – Светлейшей княгини Наталии Павловны Горчаковой и жены Камер-Юнкера Высочайшего Двора Елены Павловны Олив, урожденных Харитоненок. На основании представленых мне в подлиннике доверенности, данной ему, Чупрову, поименнованными доверителями, явленной мне же 18 июня 1914г. по реестру №4261, и во-2-х, в качестве лица, коему определением Московского Коммерческого Суда, состоявшегося 14 июня сего же года за №8520, разрешено безостановочное продолжение хода торговых дел умершего Павла Ивановича Харитоненко. На основании предъявленого мне в подлиннике свидетельства названного Коммерческого Суда от того же 14 июня за № 8520, причем я, нотариус, удостоверяю, что вышепрописанной доверенностью установлена нижеследующая его, как поверенного, подпись. Главноуправляющий делами умершего П.И. Харитоненко и что доверенность эта в моем присутствии им же Чупровым, подписана собстенноручно».

Цей документ свідчить про те, що між довірителями і довіреною особою склались дуже добрі стосунки протягом його успішної 4-річної роботи, і догадки деяких краєзнавців про якісь конфлікти між ними безпідставні.
Повернімося однак до фотографії. Господар зібрав керівників економії та цукроварні, спеціалістів, щоб офіційно передати своїй доньці оновлену і розбудовану садибу, яку на її честь перейменував на «Оленівку», а заодно і познайомити всіх з новими господарями.

Праворуч від господаря в офіцерському мундирі його зять, гренадер Михайло Олів – герой російсько-японської війни, завзятий колекціонер картин, як і його тесть, в руках у нього, скоріш за все, дарча грамота. Зліва від батька в першому ряду у форменому студентському одязі його син Іван. Далі,у всьому білому,: його дружина Віра Андріївна,молодша донька Наталія Горчакова та старша – Олена Олів.

Ніщо не віщувало скорої біди і присутні сподівались на гарні стосунки з новими доброзичливими власниками. Як кажуть, жити б та творити, але 13.06.1914р. під час відвідування садиби «Наталіївка» на Харківщині Павло Іванович несподівано помирає.

Збережене фото спонукало нас до пошуків архівних підтверджень, які привели до неочікуваних знахідок і написання цієї статті. Її ми присвячуємо світлій пам’яті Маргарити Сергієнко – справжньої перлини серед сумських краєзнавців.

Василь Бібіков