Голова громадського фонду «Суми» відвідала США

Олександра Мартиненко: «Ветерани заслуговують уваги, неважливо, з якої вони війни».
Голова громадського фонду «Суми» після подорожі до Сполучених Штатів порівняла дві країни та їх підхід у роботі з військовими, а саме ветеранами війни.

На початку вересня 2014 року групою активістів м.Суми було засновано благодійну організацію «Громадський фонд «Суми», метою якого було здійснення благодійної діяльності та розвиток громади міста. У зв’язку з військовими діями на сході України, діяльність фонду спрямована переважно на потреби війська. Вивчаючи досвід кращих фондів світу, вони прийшли до висновку, що більш корисним для своєї громади Фонд може працювати на принципах фондів громад, які гуртують різні зацікавлені сторони до вирішення місцевих проблем.

Про можливості
К: Як потрапили до США і з якою метою?
Олександра Мартиненко: В рамках програми Open World, що фінансується урядом США. Але стати учасником її можна тільки через номінацію випускників цієї програми. Власне, мене номінували на цю подорож представники «Корпусу миру». Мене цікавив напрям роботи з військовими ветеранами та їх психологічна реабілітація. Ми маємо власний досвід роботи у Сумах. З усієї країни до Штатів відправили 35 людей, які працювали з різними напрямками. У моїй делегації було п’ятеро людей з різними історіями з різних міст України, але всі вони були об’єднані однією темою. Ми побували кілька днів у Вашингтоні, решту – у Норфорку. Це місто-порт у південно-східній частині штату Вірджинія. У Норфолку разташована головна військово-морська база США в Атлантичному океані. Населення близько 238 тис. Це майже як наші Суми, але за територією воно значно більше. І ми відвідали саме цю базу, познайомилися з містечком, побували в різноманітних установах, що займаються ветеранами. Бо у США є окреме міністерство, яке опікується саме військовими ветеранами. І щоб ви розуміли, його бюджет становить 200 млрд дол.
Про американців
r: Які зустрічі і люди вам запам’яталися з вашої поїздки?
А.М.: Зустріч із послом України в Вашингтоні була першою. І ми говорили і про ситуацію в Україні, і про Сирію. Вразило, що наше посольство має один із вагомих впливів. І це перетворення відбулося не так давно. Гадаю, мали значення події на сході України і те, як українці підтримали свою армію. Бо ми починали воювати з вилами, і не так давно наші Збройні сили змогли дійти певного рівня. Все трималося на волонтерах, на підтримці людей, принаймні перший рік-два. І хочеться відмітити, що в Америці визнають той факт, що у нас війна. Це не громадянські протистояння, а саме озброєна агресія Росії.
Нашу делегацію зустріли у штаб-квартирі NATO. Тут бачать велику перспективу у співпраці з Україною, враховуючи неоціненний досвід. Це серйозна аналітична структура, з далекоглядними поглядами та прогнозами на майбутнє заради безпеки і миру. Зустріли нашого полковника, постійного представника в НАТО Чуркіна Валерія (з призвіщем трохи не пощастило), поговорили про поточні плани, роботу, яку він там проводе і як вона впливає на військо українське. Я, наприклад, не знала, що в центрах НАТО близько 650 наших військових пройшли лікування. Штаб-квартира НАТО в Новому світі друга за значимістю після Брюсселя. У НАТО не просто стурбовані ситуацією в Україні, вони все розуміють, аналізують, роблять висновки. З 49 країн-партнерів ми посідаємо перше місце у їхніх пріоритетах. Наш досвід неоціненний.
Окрім того, ми зустрічалися з Мирославою Гонгадзе, ВВС. Вона розповіла про те, як інформація про Україну подається в американських ЗМІ. І чесно кажучи, посрамила наших журналістів тим, що чимало медіа і досі говорять російською. Їм там важко пояснити американцям, чому у нас тут ЗМІ і досі використовують мову країни-агресора. До речі, для Сум ця проблема теж актуальна.
Про ветеранів
r: А яке ж ставлення у Штатах до військових ветеранів і на якому рівні там робота з військовими, що повернулися з війни?
А.М.: Перше, що хотілося б відмітити, це те, що в Америці неважливо, на якій війні ти воював. Після повернення додому ти будеш таким же ветераном, як і інші. В Америці всі ветерани об’єднані, на відміну від нас. І можливо, це дає їм переваги. Окрім того, у нас суттєво різниться фінансування. В Америці існує окреме міністерство по роботі з ветеранами, і його бюджет утричі більший за бюджет України. Нам вдалося побувати у різних установах, які працюють з військовими ветеранами. Це і госпіталі, і реабілітаційні, кризові центри. І головне, що ми відмітили, – з військовими ветеранами працюють військові ветерани. І це важливо. Ми ділилися і нашим досвідом, бо волонтерами нашого фонду теж засновано гарячу лінію для військовослужбовців. Наразі це волонтерська робота, в Штатах це федеральна установа.
Про ідеали
r: Америка видається такою ідеальною. Чи є в них хоч якісь проблеми?
А.М.: Ми були з метою вивчити і дослідити досвід роботи з посттравматичним синдромом у військовослужбовців. І там дійсно ведеться колосальна робота останні десять років. Але вони визнають, що мають проблеми. Особливо це стосується рівня самогубств саме серед військових. Взагалі виявлення і робота з військовими, що мають такий синдром чи не найважливіша. Є такий момент, що коли військового ветерана затримує поліція, то перше, куди його направлять, – це не відділок, а кризовий центр, шпиталь, медична установа. Бо там розуміють, що ці правопорушення той може скоїти через ПТС. Мені дуже б хотілося запровадити таку практику і у нас у Сумах. І ми вже говорили про це з нашими соціальними службами та поліцією, але поки це залишається тільки бажанням. Окрім того, в Америці існує проблема з безпритульними. І серед них чимало військових. Відповідні структури роблять чимало для того, щоб соціалізувати таких людей: знаходять роботу, винаймають житло, проводять реабілітацію. Але то, напевно, особистий вибір кожного.
Про побут
r: Чи дійсно Америка так сильно на побутовому рівні відрізняється від України?
А.М.: Перше, що вам кинеться в око, – те, що вони занадто привітні. І якщо тебе раптово зачеплять у супермаркеті, то ввічливо вибачаються, посміхнуться. Зранку, коли ти виходиш із будинку, тобі будуть посміхатись сусіди і вітатися з тобою. Для нас це незвично. Вони нам говорили, що українці інші. Ми більш щирі, і те, що ми думаєм, у нас на обличчі. Американці ж, виходячи з дому, надягають маски. І це напружує. Бо коли до тебе людина посміхається, це не означає, що в неї до тебе гарні наміри.
Про толерантність
r: А яке відношення у американців до українців, чи змінилося воно з початком війни на сході?
А.М.: Так. Я жила у родині, де українська дівчина 10 років тому вийшла заміж за американця. І спочатку, коли в неї запитували, звідки вона, то вона не уточнювала, що з України. Раша так Раша. Але з початком війни американці стали більше проявляти неповаги саме до росіян. І тому Альона, це та дівчина, теж стала більше розповідати, що вона з України, що це зовсім не Росія.
А от до власної історії американці ставляться з величезною повагою. Ми коли приїхали до Норфорлу, то натрапили на хлопців, що грали у американський футбол. І раптом заграв гімн. І всі ті люди просто зупинилися, поклали руку на серце і дехто навіть підспівував. Я навіть не можу уявити, що якщо на нашій вулиці заграє гімн, хтось зупиниться. Ну, може одиниці, всі інші підуть як ні в чому не бувало. І ще дуже важливо, загалом Америка вільна від зовнішньої реклами, але в аеропорту ми бачили дуже класний борд «Добро пожалувати додому, герої». Це говорить про те, що вони дуже поважають своїх військових. От нам би мати щось подібне.
Про плани
r: Ви дуже багато говорити про те, що і в Сумах потрібно. З якими ідеями повернулися і що буде реалізовано можливо найближчим часом?
А.М.: Власне, ми для того і їздили, щоб перейняти досвід і взяти найкраще з собою. Я перші дні, коли повернулася додому, не могла відійти, бо скрізь мусор, у садочку вже знову на щось збирають кошти. І тут постає питання, чи лишатися у цьому місті і наводити порядок, чи вже зараз користатися благами там. І я для себе вирішила, що залишаємося. І одразу хотілося б допомогти розвинути у правильному напрямку Центр по роботі з ветеранами, який було відкрито помпезно з президентом, і в нього вкладаються неабиякі бюджетні кошти, але по суті він просто дублює роботу нашого фонду. Це неправильно. Я можу підказати, як треба працювати, і я це зроблю. Хочеться створити лінію довіру, яку мають Штати, нашим ветеранам це потрібно. І от ті надписи «Добро пожалувати додому, герої» теж би хотілось бачити у нас у місті.
Наталія Гончарук, “Панорама” №19