Час єднатися

Напевне, найпростіший прогноз, який можна зробити – у 2024-му році війна не закінчиться. А, значить, Україна не переможе, але і не програє. Хоча в 2023-му шальки терезів хитнулися не в наш бік. І справа не тільки в контрнаступі чи інших подіях на полі бою. Бо події на полі бою – це прямий наслідок того, що відбувається у тилу. І якщо в 2022-му році український фронт і тил функціонували, наче єдиний організм, і цей симбіоз врятував країну навесні від краху, то у 2023-му навпаки – всі недоліки української держави і суспільства проявилися у повній мірі. В той же час ворог увімкнув свої потужності на максимальні оберти та перебуває на піку економічних, військових та геополітичних можливостей.
Тож 2024-й рік стане для України вирішальним. Суспільство і держава або мобілізують свої ресурси, і тоді шанси на потенційний успіх зростуть, або продовжиться бравурна «марафонівська» інформаційна політика, політична метушня, процвітатиме корупція. І якщо держава продовжить робити кроки у бік авторитаризму і узурпації влади, то це будуть її останні кроки.

Вибори як легітимізація злочинів
Отже, чого чекати в 2024-му році? Україна оборонятиметься. Запекло і відчайдушно. У березні кривавий російський диктатор буде прагнути легітимізувати шляхом так званих «виборів президента» свої минулі і майбутні злочини. Немає жодних сумнівів у підсумку цього процесу, питання лише в кінцевій цифрі. Напевне, 92% всенародної підтримки їх цілком влаштує. Така кількість «за путіна» рівномірно, як масло по хлібу, розмаже відповідальність за військові злочини між верхівкою і російським населенням. Чи будуть правдивими ці 92%? За великим рахунком, немає різниці. Але, напевне, путін прагне, щоб максимальна кількість населення підтримувала його щиро. Тому один із найвигідніших для кремля варіантів – це блискавичне закінчення війни і принизливий мир для України. Чи то з захопленням Києва і встановленням там влади своїх маріонеток, чи то прорив фронту в кількох місцях – невідомо, але, найголовніше, з втратою Києвом контролю над ситуацією і частиною нових територій, путін домагатиметься згоди на «денацифікацію», «демілітарізацію» та нейтрального статусу. Перемога вже в березні 2024-го – це ідеальний сценарій для диктатора.
Наскільки він вірогідний? Мікроскопічно. Але варто зазначити одну річ: події, що набирають обертів у середині України, на жаль, уможливлюють його.

Ключ до перемоги України
Після того, як у інформаційному просторі і серцях людей луснула бульбашка безпідставних надій, яку півтора роки роздували ресурси, близькі до ОП, на швидку і майже безболісну перемогу, багатьох охопили розпач та розчарування. Люди почали сумніватися і задавати питання: чи в змозі керівництво країни впоратися з новими викликами? Чому провалена мобілізація? Де наші дрони? Де наше військове виробництво? Чим займалася влада в 2023-му? Які наші справжні втрати? Чому одні воюють, а інші – ні?
Виклики, на які влада і суспільство мусять дати відповідь у найближчі два-три місяці 2024 року, несуть смертельну небезпеку для країни. І ключем до майбутньої перемоги є швидкі і точні рішення саме у внутрішній політиці. Негайно потрібно відновити довіру, що серйозно похитнулася останніми місяцями, громадян до держави. Чи здатен Зеленський на такі рішення? Чи зможе він вийти з вузького кола своїх помічників, приятелів та партнерів по бізнесу і оновити систему державного управління? Що зможе запропонувати західним союзникам? Від цього залежить доля країни. Так, саме від примхи і широти поглядів однієї людини, якій 73% виборців у 2019 році подарували можливість робити, що заманеться.
Наразі система управління державою розбалансована і не працює в правовому полі. Влада сконцентрована в руках невеликої групи людей. І саме це – найбільше джерело проблем і найвразливіше місце України.

Термін Зеленського
У квітні 2024-го року, згідно Конституції, добігає кінця президентський термін Володимира Зеленського. Напевне, з цього приводу буде багато розмов і коментарів. Фанати і політичні друзі Зеленського розганятимуть тему «рятівника нації» і тиснутимуть на законність перебування його на посаді і надалі, тобто фактично на необмежений термін, до кінця військового стану. Досить велика група «нових олігархів» на чолі з Андрієм Єрмаком зацікавлена в збереженні статус-кво Зеленського, і для цього вони готові ризикувати і піднімати ставки. Політичні опоненти ж, навпаки, очевидно, наполягатимуть – ні, не на виборах – на створенні Уряду національної довіри за прикладом того ж Ізраїлю. Швидше за все, союзники також пристануть до такого варіанту.
Тут, напевне, якраз час згадати передноворічне інтерв’ю Зеленського журналу TIME. «Зеленський роздратований союзниками», – так сказано в статті. Між тим, із тексту випливає, що президент роздратований не лише союзниками, а й українцями, які «перестали відчувати екзистанційну небезпеку». Не думаю, що ці пасажі викличуть захват у Берліні, Парижі чи Вашингтоні, Києві, Львові чи Жмеринці. Політичний діяч, не здатний керувати власними емоціями, і готовий публічно звинувачувати всіх навколо, але тільки не себе і своїх друзів – тривожний сигнал. Перепрошую, але кого він хоче залякати і роздратувати? З якою метою? Як публічні негативні емоції допоможуть із поставками зброї чи об’єднають націю? Чи Володимир Олександрович вважає, що якщо дорікне українцям зі сторінок іноземного видання, ті схаменуться і кинуться на фронт?
І це найгірше у внутрішній політиці, що доводиться наразі спостерігати – намагання роздратувати людей, намагання роз’єднати і протипоставити один одному, розбити на два, три, чотири табори. Військові – не військові; за Зеленського – за Залужного; в Україні – не в Україні; повернулись – не повернулись тощо. Така тактика легко перекладає відповідальність з влади на різні групи громадян і допомагає зберігати такі любі серцю президента рейтинги. «Розділяй і володарюй!» – як говорив римський імператор Юлій Цезар. Тільки діє цей принцип гарно для імперій, а під час війни – то хіба на руку ворогові, ось у чому біда. Та й Цезар погано закінчив у підсумку.
Проте судячи з настрою, Зеленський і його «п’ять-шість менеджерів» не збираються ділитись владою. І, як люди, що довго мають необмежену владу, вони починають втрачати береги. Так і не зрозумівши, що керувати державою і маніпулювати людьми – це не одне й те ж саме. Тож у 2024-му році ми можемо побачити багато правового свавілля, необґрунтованих непродуманих рішень на рівні держави і шкідливих інформаційних атак по типу тих, що робила нардепка Безугла.
Якщо достатньо, наприклад, одного дзвінка з ОП начальнику прикордонної служби без жодних змін в законодавстві для того, щоб припинити випускати за кордон інвалідів третьої групи і багатодітних батьків, то це дуже серйозний сигнал. Бо завтра вони подзвонять і накажуть когось арештувати або відібрати майно. Не так це мусить працювати у правовій державі. Якщо спікер ВР підписує відрядження депутату опозиції за кордон, а того, знову ж таки, по дзвінку з ОП, не випускають, то це говорить як про страх влади перед опозицією, так і про бажання все контролювати, хай і в незаконний спосіб. А що думали про українську державу ті десятки тисяч людей, які добу з дітьми напередодні Нового року чекали в черзі на кордоні через незаконні дії прикордонників? Навряд чи щось хороше. Так втрачається лояльність громадян.

Найважливіший законопроєкт
Але головним барометром для влади і суспільства у 2024-му році стане новий закон про мобілізацію. Насправді важко уявити для країни зараз більш складний і, водночас, більш важливий документ. Можна сказати, цей закон ставить на карту все – від перемоги до втрати незалежності. Від того, як і в якому вигляді він буде прийнятий депутатами ВР, як і коли буде підписаний президентом, залежить подальший хід війни. Якщо робота над проєктом відбудеться швидко і якісно, так само швидко і якісно закон запрацює, то шанси на перемогу зростуть. Якщо проєкт закону стане об’єктом маніпуляцій і перекидання політичної відповідальності на військових чи політичних опонентів, то шанси країни на виживання впадуть максимально низько. Якість цього закону, його відповідність нормам Конституції, його соціальна справедливість мусять бути, з одного боку, ідеальними, з іншого, так само максимально закон мусить бути наближений до реалій. Якщо цього не станеться, якщо в законі залишаться норми, що прямо порушують стандарти справедливості та виходять за межі правового поля, гірше того, провокують людей на непокору, то й реакція суспільства буде відповідною: уникання, хабарництво, втеча. Так було і так буде в будь-якій країні, бо не всі чоловіки – герої, і далеко не всі відчувають до цієї країни теплі емоції за межами парканів своїх маєтків. Мобілізація – це система і процедура, як, між іншим, і демобілізація, включаючи проходження ВЛК, виплати бойових, за поранення або за загибель воїна родині. І поки цей мінімум не працює в правовому полі і підміняється псевдопатріотичними гаслами і дикими полюваннями на вулицях, доти ЗСУ матимуть проблеми з кадрами.
Тож закон про мобілізацію – це як тест на виживання. Як для влада, так і для суспільства, так і для всієї держави. Президент мусить взяти на себе відповідальність не лише за перемоги, а й за непопулярні рішення.
Час єднатися. Бо це єдиний шлях до перемоги. А, значить, і до вільного життя.