… Маршрутка, як велика собача будка (с)
Це справжнє пекло – цілий день слухати про все на світі: політичну ситуацію в Україні, треба чи не треба так довго стояти Майдану, як краще готувати котлету по-київськи, в який кабінет і до кого треба підійти і що сказати, щоб без черги і максимально швидко зробити рентгенівський знімок, і що робити, якщо дізнаєшся, що у жінки/чоловіка з’явився хтось на стороні.
Думаєте, жалію себе і колег-журналістів? Ні, бо у нас який не який, але є вибір: перенести зустріч, зупинити потік розповідей про особисте і поставити співрозмовнику конкретне питання, зрештою, перепочити годинку-другу, читаючи новини в Інтернеті чи спілкуючись з тими, хто поряд.
Це я про водіїв маршруток. І то – перераховане – коли спокійно, коли не години-пік. А ось з опів на восьму десь приблизно до дев’ятої і з сімнадцятої до дев’ятнадцятої – і пекло не в порівняння. Все починається з обурливого: «Передайте, пажалста! Ну, ПЕРЕДАЙТЕ ЖЕ….ПАЖАЛСТА!» (і обов’язково тітонька, що сидить найближче до водія, скаже, що не буде передавати, бо це ж їй треба потягнутися, а може, навіть піднятися трохи) до прокльонів і зовсім не необережних стусанів в живіт-спину і наступання на ноги.
Я, сідаючи в маршрутку, одразу ж одягаю навушники і намагаюсь відволіктися, дивлячись у вікно. У водіїв такої можливості немає. Їм треба слухати, як хтось із задньої площадки буде просити «зупиночку», передавати гроші і т.д. і т.п. З часом я зрозуміла, чому більшість із них слухає шансон – щоб заспокоїтися. Але де там! Пасажири почнуть обурюватися, розповідатимуть, що водій порушує їхні права, а якщо точніше – музика заважає комусь із пасажирів, а може й не одному, ділитися по телефону своїм особистим життям з кимось із подруг, знайомих і т.д. А паралельно, зі всією маршруткою. Вихід тільки один – зійти на найближчій зупинці, точніше – вистрибнути. А водію? Йому теж стрибати? Ні, йому починати нове коло…
«Останови маршрутку! И заднюю дверь открой!», – кричить чоловік в п’ятницю ввечері до водія. Той не чує і , закривши за останнім зійшлим передні двері, рухає далі. «Останови! И дверь открой!» – надривно і зі злобою волає чоловік. Машина зупиняється, водій відкриває двері, їх заїдає, посередині тріскається резина. Замість того, щоб пройти наперед, чоловік агресивно смикає двері, і… тріщина стає зовсім великою – двері перетворились на дві окремі половинки, що безпомічно звисають, але якимось чудом ще тримаються. Чоловік зійшов, а всі інші їхали до кінцевої з відкритими дверима, молячи, щоб вони хоч не відпали на півдорозі.
А я кожного ранку чекаю одну й ту ж маршрутку. Точніше – водія. Він завжди спілкується з пасажирами, питає, де краще зупинити, а тепер, коли слизько, завжди під’їжджає, де прочищена доріжка, де тротуар. І кожного разу мені хочеться спитати: «Як? Як Вам вдається залишатись людиною?»