Уклін тобі, Грузіє!

О, Грузіє! Моє особисте знайомство з тобою відбулось ціле життя тому, неймовірно далекого 1970 року! Пролетіли роки, виріс мій син, і вже бігає і весело щебече мій внук, а в пам’яті, в душі, в серці – все ніби вчора … теплі, щирі спогади про казкову, далеку і близьку, неймовірно прекрасну, древню і таку сучасну Грузію!
О моя Грузіє, Країна Райського Саду! Моїм найпершим дитячим згадкам про Грузію – гай-гай, майже піввіку! ..Я – школярочка-першокласниця, переддень Нового року.

Тато встановив у кімнаті пишну красуню – ялинку, яку ми з мамою і молодшим братом прикрашаємо іграшками, гірляндами, блискучим дощиком … Запахи хвої, смачних пиріжків, свято … Листоноша приносить посилочку від нашої московської рідні – неждані гостинці до свята! Тато відкриває того ящичка, і ми всі стовпімо від подиву – оранжеві, помаранчеві, золоті, сіяючі, небачені зроду плоди, схожі на яблука, з дивним ароматом! Мама-вчителька пояснює, що це не яблука, а такі фрукти – апельсини і мандарини, дуже смачні і солодкі і їх можна їсти; і що далеко-далеко, на Кавказі, біля моря є така країна – Грузія, де оці золоті яблука ростуть, як звичайні наші яблуні, в саду за вікном! Географію в першому класі я ще не вивчала, і для мого полтавського глибинного села 60-х років минулого століття ота посилочка смачних помаранчів була дарунком небес, казкою, новорічним чудом! … А слово “Грузія” для мене навік так і залишилось сліпучо золотим, неймовірно смачним, Країною Райського Саду, бо тільки там родять такі божественні плоди!
… 1970 рік, я студентка другого курсу кафедри ботаніки біологічного факультету Харківського університету. Позаду – зимова сесія, а попереду -казкова, фантастична ботанічна практика у вологих субтропіках, аж на краю світу (тодішнього Союзу) в Батумі, в Грузії! Саме там, на Зеленому Мисі в кінці 19-го століття був закладений унікальний ботанічний сад професором Харківського університету Андрієм Миколайовичем Красновим, і туди ми їдемо на практику!
… І ось Батумі! Після морозного, засніженого Харкова – +18°С, сіється теплий-теплий дощик, щебет птахів, екзотичні запахи, море зелені, фруктів, квітів – лютий у Батумі – то вже весна! А посередині привокзальної клумби перед нашими здивованими очима – розкішний, пишний кущ гібіскусу, отого розану китайського, який ми бачимо тільки у кімнатних вазонах! величезні, бузково-лілові квіти аж хилять гілля донизу, срібляться крапельками дощу чи роси! Ми просто німіємо від подиву! А скільки таких ботанічних див було попереду!
Нас студенток розмістили в гуртожитку Батумського педагогічного інституту. Теплі весняні дні, квітуча магнолія заглядає прямо в кімнату, сама ж кімната втопає не в букетах -оберемках золотисто-ніжної пряної мімози, котру щедро дарують нам щовечора наші друзі з міському комсомолу, що опікується нами. Ті прекрасні дні – неймовірний калейдоскоп синього неба і бірюзового моря, яскравого сонця і ще яскравіших плодів мандаринів, апельсинів, хурми, пряних запахів овочевих рядів батумського ринку! Безліч, гори зелені, фруктів, овочів всіх видів, сортів і назв! Ми просто ходили туди помилуватись небаченими і нечуваним, слухали гортанну, співучу чужу мову, мало що розуміючи, просто милуючись її мелодичністю. Сліпучі посмішки, жагучі погляди, пісні, гітари, квіти, молодість, весна, … Весняне Батумі втопало в золотих заростях мімози. В Ботанічному саду ми кожен день відкривали для себе все нові екзоти, враження переповнювали так, що ночами не могли спати. Хіба можна коли забути білосніжну поляну з квітучого галянтусу, лимонарій – сад, де росли апельсинові, мандаринові і лимонні дерева, хурма, з спілими плодами, а внизу білосніжно-фіолетовий килим з квітучого галянтусу і цикламену! А над цим сліпучий помаранч сонця і синє-синє небо!
О, Грузіє! Я до цих пір пам’ятаю смак справжнісінького, неймовірно смачного і неймовірно пекучого харчо, котре можна скуштувати тільки у Грузії! А хачапурі!!! Гаряче, ароматне, золотисте, хрустке, яке ми не знали як їсти, але яке так сподобалось! Та ще з чашечкою свіжо завареного грузинського чаю! О-о-о! Друзі-грузини навчили їсти пряну зелень, загорнувши в тонесенький-тонесенький шматочок домашнього сиру або лавашу! Яка смакота!
Вперше грузинське багатоголосся я почула давно, ще студенткою. 70-ті роки минулого вже століття, університет. Україна, зокрема 100-тисячний студентський Харків приймає студентську всесоюзну універсіаду – великі студентські делегації університетів всіх союзних республік. За дорученням факультетського комсомольського бюро, я прикріплена на кілька днів, до делегації Тбіліського університету, яка мешкає в нашому гуртожитку, на вул. Артема,
46. Ті кілька днів пам’ятаються як один довгий, щасливий, незвичайний і незабутній день, в колі своїх ровесників, теж хлопців-студентів, але – грузинів! Господи боже ж мій, та ще й яких -струнких, кучерявих, жагучих, неймовірно красивущих (так тоді мені здавалось, і певне, так і було!), і фантастично співучих! Вони співали скрізь – в їдальні, на вулиці, на концертах, просто так, в гуртожитку. Дні були розписані до хвилини, насичені і переповнені всілякими міроприємствами і заходами, на сон майже нічого не перепадало! Наукові студентські конференції, спортивні змагання, зустрічі на факультетах з ровесниками,’ в інших вузах Харкова; диспути, екскурсії по Харкову, музеях і театрах, безліч концертів на підприємствах міста, де діяли великі комсомольські молодіжні організації. Про історію, культуру, побут, звичаї, традиції ми дізнавались не тільки з книжок – живе спілкування з ровесниками, пісні, костюми, несли стільки інформації про древню, красиву країну, тоді – одну з кавказьких республік Союзу.
Вечорами, коли ми, ледь живі від приємної втоми, добирались до гуртожитку, то на . вечірній, а точніше опівнічно-нічний чай, наші гості-друзі набивались у мою малесеньку кімнату, яка чудом поміщала всіх бажаючих! О, ці незабутні українсько-грузинські посиденьки! Яке щастя, що ви були в моєму житті! Бурхливе, емоційне обговорення всіх світових проблем того часу непомітно переходило у ліричну площину, і звучали зворушливі рядки Лесі Українки і “Витязя в тигровій шкірі”, Тараса Шевченка і співця Кавказу – Лєрмонтова, розповіді про творчість Ніко Піросманішвілі змінювались обговоренням найкращих, найсмачніших страв української і грузинської кухні (ми уже відвідали знамениту харківську “Вареничну”, і гості скуштували неймовірних українських вареників з сметаною, які надзвичайно сподобались). Страшенно популярна група “Ореро”, перемоги королеви шахів Нонни Гаприндашвілі, пісні Вахтанга Кікабідзе, зірка якого тільки сходила на естрадному небосхилі, і звичайно ж – футбол! О, пристрасніших прихильників футболу я не зустрічала більш ніколи, тут забувалось все – що поряд сидять красуні українки, що пізня нічна пора, що гра, яку обговорюють, уже пройшла … І тільки несміливі дівочі прохання щось заспівати ще, повертало фанатичних уболівальників на землю! І тоді починалась пісня – для душі, для себе, для нас, просто тому, що була весна, хотілось співати, і всі ми були зовсім юні! Оте грузинське гортанне, хвилююче чоловіче багатоголосся звучало спочатку тихо-тихо, ледь чутно в кімнаті, набираючи сили, піднімалось розлого вгору, вихлюпувалось у відкриті двері і вікна, звучало в нічному небі над усім студентським містечком – “Гігантом” … Завершувалась універсіада фантастично красиво і незвичайно – ходою з факелами вулицями Харкова – від студентських гуртожитків на вул. О. Яроша, по проспекту Леніна, до центрального корпусу університету, на величезній площі Леніна (нині майдан Свободи). Студенти всіх вузів Харкова, разом з делегаціями гостей, шли з факелами в руках, пліч-о-пліч, з піснями, оркестрами, до центрального майдану, де вечірнім гала-концертом завершилась студентська універсіада.
… Останній вечірній чай, прощальний. Кімната наша переповнена нами, а ми -переповнені враженнями, отим молодецьким запалом, отим юнацьким єднанням, відчуттям плеча друга … І так жаль розлучатись, так швидко майнули незабутні щасливі дні! На столі, прямо у відрі!, красується величезний букет червоних гвоздик, від якого просто неможливо відвести погляду – це прощальний дарунок, подяка мені від делегації, яку я опікувала ці дні, практично 24 години на добу! А ще на згадку, на пам’ять – вишукані, тонкого прозоро-зеленого скла, високі бокали, в яких цього вечора піниться справжнє грузинське вино! І – казково красиві тости, і жагучі погляди, і ніжні потиски рук, і стрімка лезгинка в холі, а ще – пісні, пісні, пісні до вранішньої зорі, до самого автобусу на вокзал … Мою кімнату в гуртожитку прикрашав український розкішний рушник-оберіг, із справжнього полотна, де літера “Л” – перша буква мого імені – перевивалась вогненними кетягами калини. Рушник вишила мені моя бабуся, з славного роду українського гетьмана Апостола, в рік мого народження, і я забрала його з собою, як найдорожчу згадку про рідну домівку. Рушник дуже сподобався моїм гостям, і на прощання, за українським прадавнім звичаєм, я подарувала того рушника дорогим гостям-керівникові делегації як оберіг, на щастя, на долю, на довгі і щасливі літа!… Я не знаю, як склалась доля тих співучих, красивих ровесників, хлопців-грузинів! Хотілось би вирішити, що обійшли їх біда, горе і нещастя, але все буває у цьому житті … Але я ніколи не забуду оті неймовірно, шалено щасливі студентські дні, дотики двох великих народів, дотики двох культур …І мені тепло на душі, коли я згадую, що десь у тій далекій, трояндово-прекрасній Грузії, можливо зберігся мій вишитий оберіг, калиновими крилами єднаючи нас сьогодні –
малесенька краплиночка народної дипломатії … Де ви, далекі співучі друзі, відгукніться!
… О, Грузіє! Пам’ять дарує ще одну, сонячно-теплу зустріч з тобою! В 70-80 роки минулого століття, Сумське обласне бюро подорожей та екскурсій організовувало відпочинок сумчан на березі Чорного моря – в Сухумі, Батумі, в санаторіях, турбазах. Я – керівник групи відпочиваючих сумчан, 1978 рік, Батумі. Група розміщена у приватному секторі, за адресою 1-й Кавтарадзе, 20; дуже зручно і комфортно, кілька хвилин до моря ходи. Наш привітний і люб’язний господар – Отарі Цуладзе, здається, в ті роки працівник міському комсомолу.
Літо, море, Батумі, відпочинок. Вдень – море, екскурсії, поїздки, гуляння по місту, по цікавих місцях, знайомства, кіно, концерти. А вечорами, як звичайно, вся група сумчан збиралась за величезним столом, у дворі наших гостинних господарів, з’являвсь чималенький кувшин прекрасного домашнього вина, зав’язувалась дружня розмова про все на світі, а далі -линула пісня, і грузинська, і російська, і українська, але завжди така красива і щира! Часто приєднувались сусіди, і до глибокої ночі тоді співала вся вулиця!!! Певне, і наші господарі пам’ятають співучих сумчанок, отой такий несподіваний, самодіяльний хор відпочиваючих! Спасибі Вам, добрі люди, за гостинність і душевне тепло, за увагу і щирість! Я розглядаю давні фото, і знову відчуваю гарячу гальку батумського пляжу, запах свіжоспеченого хачапурі, тонкий аромат домашнього вина і квіток виткої текоми; мене знову вражають древні стіни монастиря Гелаті; ось ми смакуємо різними сортами чаю, дивуючись їх кольорам і смаку – це надзвичайно цікава екскурсія в Чакву, в Інститут чаю, на чайні плантації! Для мене, ботаніка було відкриттям, що тут, у Грузії, є плантації чаю, а його сорти абсолютно не поступаються своїми якостями індійським сортам!
Благословенний край, казковий!
А ще ж було знайомство з дивовижним мистецтвом чеканки, різьби по дереву, металу і каменю; з колекціями музеїв Тбілісі і Кутаїсі. О, ті затишні кав’ярні Старого Тбілісі, з неймовірно смачною кавою по-турецьки, з мелодійною мовою, з палкими поглядами, з не описуваним ароматом чогось такого … казкового …! Срібний передзвін жіночих браслетів і прикрас в крихітних древніх ювелірних майстернях на ринках Тбілісі і Бітумі … Я це пам’ятаю все життя, о, Грузіє!
Моє знайомство з Грузією продовжувалось … 1988 рік, квітень Москва, Всесоюзній інститут охорони природи. Курси підвищення кваліфікації для директорів заповідників. Група -33 чоловіки, і я єдина жінка-директор, староста групи. “Мамуля” (бо на мені відповідальність за виконання всієї програми нашої навчальної групи!) Слухачі курсів – мої колеги – фахівці заповідної справи, співробітники заповідників з усього колишнього Союзу, від Прибалтики до Камчатки! Гірські заповідники Кавказу представляли Кавказький заповідник (чернігівець Володимир Черпаков), та Лагодехський заповідник (грузин Георгій Манукелашвілі). Практичні і теоретичні заняття, екскурсії по московських музеях, виставках (навіть неймовірним чином потрапили на виставку Сальвадора Далі, яка на той час була у Москві!), гарячі диспути, наукові доповіді, і навіть захист дисертації одного з наших колег, на який ми з’явились дружною “групою підтримки”, страшенно здивувавши всю Вчену Раду Інституту!
А вечорами, в гуртожитку, в актовому залі – щоденний, точніше “щовечірній” День Заповідника – кожен директор представляв колегам свій заповідник, розповідав про проблеми, турботи, наукові дослідження, перспективи. Відео- і кінофільми, слайди, листівки, буклети, значки, наукові публікації, а ще живі розповіді про чудову природу свого краю! І де ми тільки не побували за той місяць в наших мандрах, яких тільки проблем охорони природи не обговорили, які були спільними для всіх, і хто міг тоді передбачити, що всього через рік-два розпадеться Союз, і цілісна, одна з найкращих у світі, заповідна система; і мої друзі-колеги стануть далекими, майже недосяжними, іноземцями; що стануть між нами роки і кордони. Хоча Природа – єдина, і штучні людські кордони для неї – байдужі”… І навіть тепер, готуючи лекції чи виступи, часто використовуючи ще ті матеріали; гортаю сторінки наукових праць, буклетів, передивляючись фото, а мені знову звучать, ніби наяву, голоси дорогих друзів! Грузин Георгій з Лагодехського заповідника, весь час жартома бідкався: “Вай-вай, дорогая, я бьі украл тебя, в Грузию увез, но тьі сама – Директор, и Полковник, и што мнз скажзт и сдзлает группа за Мамулю?” Полковник – тому, що посада директора заповідника тоді прирівнювалась званню Полковника!). Де ти дорогий друже Георгію, як склалось твоя доля? І як би хотілось тепер таки використати твоє давнє запрошення, відвідати Лагодехський заповідник!.). Знову наяву побачити величні гірські піки, з шапками вічних снігів, помилуватись розкішним літнім
цвітінням альпійських захмарних полян, вмитись льодяною живою водою струмків, що витікають прямо з-під сніжників, помилуватися дикою красою стрімких гірських потоків!
О, Грузіє! Мене заворожувала краса Батумського ботанічного саду, лагідна ніжність серпневого моря, чарувала краса нічного Тбілісі; дивували серпантини і трампліни Бакуріані; мені пощастило пити цілющу воду Цхалтубо і Боржомі … До цих пір я щиро вдячна друзям-зоологам, які влаштували поїздку до руїн замку цариці Тамари, де лилось чудесне вино і звучали прекрасні грузинські тости за красивих і мудрих жінок, за любов і вірність. А пісня, оте знамените грузинське чоловіче багатоголосся звучало пісенним дарунком небес …
… І були довгі роки неспілкування, непам’яті. Розпад Союзу, заповідної системи, роки відстані, кордони, події страшні, криваві, відсутність вісточок від знайомих і друзів, відсутність правдивої інформації, страшні кадри військових подій, переворотів. В моїх спокійних, далеких українських Сумах – грузини-біженці! Незрозуміле, тривожне, страховітне слово – люди тікають світ за очі, покидають домівки, рятуючи дітей, своє життя. І це в мирний час! Україна захистила, зігріла, допомогла, і сьогодні в моєму місті – майже 3000 дочок і синів гордої Грузії знайшли не тільки свою другу Батьківщину, а і сімейне щасті, свою любов, свою половину. І є у місті грузинська община, і є недільна грузинська школа для дітей, при православному храмі, в Спасо-Преображенському Соборі; а минулого року, напередодні Пасхи, привезли грузини з дому, з Батьківщини, найдорожчий дарунок – святу ікону. І тепер на сумській землі, землі гетьманів, лицарів української нації, оберігає їх іще і дорогий оберіг – ікона з рідного краю …
О, Грузіє! Як все поєднано, переплетено ц усьому світі! Твій найпрекрасніший лицар, твій “трояндовий” Президент Михайло Саакашвілі навчався в українському ВУЗІ, він першим привітав, підтримав мого “помаранчевого” народного Президента Віктора Ющенка, який родом із маленького сумського села Хоружівки, що на Сумщині! Я плакала, дивлячись кадри відеохроніки, де наші Президенти – такі молоді, красиві, натхненні, стояли разом на Майдані, перед народом, перед усім світом! І хай міцніють наші дружні зв’язки, о Грузіє! Україна завжди пам’ятатиме твоїх гордих синів, що навік залишились під обелісками, визволяючи її від фашистської навали … Божественні голоси Нані Брегвадзе, Тамари Гвердцетелі збирають багатотисячні аудиторії палких шанувальників пісенних талантів Грузії. А українські хлопці підняли жовто-блакитний державний прапор під час, безкровної, “трояндової” революції! … Нам є чому вчитись одним в одних, у нас славне минуле, і ще прекрасніше майбутнє! До зустрічі, о, Грузіє!
Р.8. Цей матеріал був написаний ще рік тому, навіть прозвучав у ефірі обласного радіо, і я вже мріяла, як колись таки скористаюсь давнім запрошенням свого колеги-еколога відвідати заповідники Грузії, і розповісти про них сумчанам: адже у 2006 році Сумська область побраталася з древнею Імеретією. Та страшна звістка про нову війну і окупацію Грузії вдарила громом, перекреслила мрії і сподівання… Знову страшні кадри на екранах телевізорів – кров, бомби, танки; розвалений Горі, Цхінвалі; біженці, перекручена “до навпаки” інформація про все, що відбувається в гордій, нескореній Грузії… Біля пам’ятника Шевченку в Сумах – мітинг в підтримку Грузії, сльози і теплі слова вдячності сумських грузин… Розум, душа, серце відмовляється сприймати все це; очі просто не вірять жахітливим кадрам пожежі в казковому, берендеєвому, унікальному Боржомському заповіднику – ці рідкісні екосистеми планети, втрачені, за оцінками екологів, певне, назавжди… Варварство XXI століття, нічим, ніякими причинами не пояснений екологічний вандалізм…
А в дні святкування Незалежності України делегація від Сумщини, очолювана Миколою Івановичем Лавриком, очільником області, побувала в Грузії, в дружній Імеретії, з гуманітарною допомогою, зібраною всіма районами. І на власні очі побачила страшні наслідки сьогоднішньої війни. Про все побачене і почуте можна прочитати на сторінках “Панорами”…
А я іще раз кажу: “Уклін тобі, горда Грузіє!”.

Лідія Шеремет, еколог, журналіст Суми, 2008