“Велика Россия, а отступать некуда”

Щоденник сумського обивателя

ПОНЕДІЛОК, 14 ЛЮТОГО. Cвятий Валентин на дворі. Тобто День закоханих. Ну мені, сивому й місцями лисому, воно вже якось і не той. Але ж пішов привітати давню подругу, якій насправді потрібна дрібна допомога на кшталт збігати до магазину, аптеки, намазати все помешкання засобом від тарганів. Ну така собі тимчасово недосконала жіночка мого віку. Йшов собі, йшов, та перед самим під’їздом як гепнусь у калюжу! Вже вдруге за цей сезон — мабуть, карма. Зробив аж дві справи: виробивсь у рідній сумській багнюці, та ще роздавив дві таких пластикових баночки – одна з медом, друга – із сметаною. Добре, що не скляні були! Наплічника мого ретельно вишкребли, запевняю, що мед із сметаною – це неповторний смак. Ну а сам собі ось такий “Ромео”, аж соромно.

ВІВТОРОК, 15 ЛЮТОГО. Знов гупають у двері вранці. Відчиняю і наштрикаюсь на запитання від хлопчика в краватці і дівчини під хусткою: “Драсьтє! Скажіть, чи вірите ви в Бога?” Ну вже всяких бачив і електроприлади в кредит майже задарма пропонували, і вікна відремонтувати на вічні часи, і на щось підписатися, за когось віддати свій голос, а тут ще з Богом з самого рання. Відказую: “Це наші з Ним, з Господом приватні справи! І не повинен нікому звітувати”. Не образились, навіть книжечку якусь лишили і запросили на зустріч щирих друзів. Чим ці молоді люди мені сподобались, так це тим, що швидко вшились, не чекаючи матюків. Бо гріх!

СЕРЕДА, 16 ЛЮТОГО. Росія не з’явилась на війну. Сама на сьогодні призначила, сама ж і не прийшла. Знов підманули-підвели! Жарти жартами, а пишу тільки про те, що є зараз, пророцтвам краще не вірити, розумніше зачекати і побачити, як воно буде далі. Згадую мудрість Швейка: “Ніколи так не було, щоб не було ніяк”. Та в Сумах досить спокійно, відвідав аж дві художні виставки, життя триває.

ЧЕТВЕР, 17 ЛЮТОГО. Друзі дзвонять один одному: “Не виходь з дому, сьогодні ввечорі дуже слизько!” Особливо приділяють увагу мені, старому та незграбному, та тій ламаній подрузі, про яку розповідав у понеділок. Влучно було б щось сказати про комунальні служби міста, та бачу, що двірники стежки розгрібають, пісочок на розковзані місця сиплеться, та загальне враження – надзвичайний стан, стихійне лихо. Не певен, що впорався б з ситуацією, коли б мені б доручили всім цим керувати. Ані техніки не побільшало, ані людей, і раптом такий форс-мажор. В одноповерхових частинах міста люди мовчки беруться за лопати.

П’ЯТНИЦЯ, 18 ЛЮТОГО. Де-не-де ще залишився сніг. Там, де його нема, лежать собаки і коти. Такі прямі, рівненькі стежечки з цих вуличних мешканців. А ще пряма вказівка, де ми опалюємо вулицю за власні кошти.

СУБОТА, 19 ЛЮТОГО. Довго не слухав новини, а дарма! Здається, Путін не просто “не прийшов, а я ж тебе ждала”, а намагаєтся відтермінування на лінії зіткнення на непевний час. Суто мої дилетантські висновки: початку війни чекати не слід, бо вона триває з 14 року; активізація воєнних дій можлива у будь-який час; Захід допомогає і допоможе ще – зброєю, санкціями, політичною підтримкою; гинути доведеться нашим хлопцям. Ну і тим, з того боку, звичайно. З Донбасу перелякані тікають до Ростовської області, а там їх не дуже гостинно приймають. Досі вважав себе великим гуманістом, та зараз не співчуваю нікому з тих переляканих “нацистською Україною”, бо голова в людини не тільки для того, щоб нею їсти. Весь окупований Донбас – “розіп’ятий хлопчик у трусиках”. Приберіть із свого життя клоунів – цирк повинен гастролювати!

НЕДІЛЯ, 20 ЛЮТОГО. Вулицями старовинного міста крокують демонстранти із жовто-блакитними прапорами. Чутно: “Згинуть наші воріженьки” і т. д. Іноді – якийсь дивний акцент, але прапори і слова наші. Не буду тягти інтригу, це відео не з І-нету, не з ТВ – ці кадри вислали мені друзі з Парижу. Походили вулицями, поспівали, а нам приємно і підтримно. Перекручу відомий вислів, хай старші люди вибачають: “Велика Россия, а отступать некуда – впереди Гаага”. Якщо доживе головний персонаж у своєму бункері.