Широка наша душа

Крик Української Душі / Бий Свої Дітей, Щоб Тебе Люди Боялися / Великороський Шовінізм І Український Пофігізм / У Чому Буде Наша Перемога

Українська душа – надзвичайно широка. Така широка, що не може ходити по тротуарах, навіть коли вони є й навіть почищені, а вимагає неодмінно широти проїжджої частини. Щоб іти собі спокійно і говорити по мобільному телефону на улюблені й актуальні теми, не звертаючи уваги на автомобілі, а особливо – водіїв, які мають нахабство там їздити.

Бо душа наша дійсно широка, і що нам ті водії і та проїжджа частина?!
Душа наша така широка, що не може спілкуватися спокійно, їй обов’язково потрібно кричати. Українська душа кричить скрізь, але особливо вона любить кричати в маршрутках та іншому громадському транспорті. Перший її крик – суто внутрішній, спричинений самою маршруткою або громадським транспортом, де їздити будь-яким душам і тілам зазвичай об’єктивно страшно. Другий крик – зовнішній, бо, як уже йшлося вище, просто щось говорити, звертатися з проханнями, дякувати та таке інше душа наша не звикла. А покричати – то справа споріднена, можна сказати, світоглядна.

Особливо покричати на дітей. Ніяк собі не можу збагнути, чому дорослі просто обожнюють принижувати малих? Можливо, вони розраховують померти раніше, ніж ті виростуть? І таким чином оминути драматичних наслідків? «Успокойся! Успокойся, я сказала! Ти что, дебіл?! Ти дебіл?!» – перші слова, що довелося почути в літаку з Франкфурта до Києва російською мовою. Але не про мову йдеться. І по дупі, і по дупі з усього маху. Малий розривається від крику буквально на шматки. І хоча б хто голову повернув із пасажирів, не говорячи вже про публічну незгоду з такою поведінкою матері. Типова картина для України – не раз доводилося спостерігати у виконанні батьків. Таке враження, що діти заважають їм насолоджуватися життям і гаджетами.

Дітей взагалі в Україні не люблять. Ні, не так – люди у нас у переважній більшості взагалі собі подібних не люблять, не поважають і за першої ж більш-менш зручної можливості нехтують один одним із усією своєю вродженою пихатістю і зневагою до інших. А дітей просто терпіти не можуть, бо ті галасливі й заважають втикати в порожнечу або розмовляти про халатики чи шампуні по мобільному.
Звісно, декларують люди у зовсім інше – усі-пусі, але насправді типова поведінка щодо дітей в громадських місцях, переважна більшість з яких не пристосована ні до потреб людей з обмеженими можливостями, ні до потреб батьків із візочками, ні до потреб дітей – це погано приховане роздратування.

У соціальних мережах так часто доводиться зустрічати «новини з-за порєбріка»: то млинчики на Масляну лопатою відвантажують, то онук бабцю зарубав за три копійки (такий собі типовий сюжет), то ще якісь дикі речі відбуваються в Росії. Й це нашу українську публіку, судячи з коментарів, неймовірно тішить. Бачите, мовляв, яка гидота на нас напала, які там люди, – не люди, а бозна хто! І тішимося ми цією думкою, що на світі є ціла країна – вороги наші, і люди там нікуди не годні. Коли читаєш таке, то чомусь не відпускає думка, що радіємо ми тому, що є на світі люди ще гірші за нас.

Ті люди – росіяни, принаймні так звана імперська більшість із них – також вельми тішаться щодо інших народів: американці – америкоси-піндоси, італійці – макаронники, французи – жабоїди, всі темношкірі – чорномазі мавпи, азіати – вузькоокі, українці – хохли – словом, на кожен народ знаходять принизливе визначення, а об’єднує в очах росіян-великоросів ті народи одне – всі вони тупі й недолугі. Називається це просто – імперський шовінізм. Тобто зневажливе ставлення до інших людей лише на підставі їх належності до інших народів.
Звісно, в нашому випадку простіше за все сказати, що росіяни, просто всі до одного – це поганий народ, і тим закрити тему і пояснити все на світі. Ми – гарні, вони – погані (не так давно ми вже говорили на цю тему). Що ще потрібно щирому патріоту для усвідомлення своєї унікальності!?

Під час війни, напевне, так і дійсно значно легше. Є – ми, і є – ворог, так працює пропаганда. Але ми точно знаємо, що пропаганда не завжди дає потрібний ефект, і наразі в Україні є багато людей (близько 30%, якщо узагальнювати дані різних соціальних опитувань на суміжні теми й електоральні симпатії), які так не вважають. Або думають не зовсім так (або зовсім не так).

Можливо, це саме вони кричать на дітей з ранку до ночі й лупцюють їх по дупі, а інші 70% – лагідні батьки? Напевне, мені заперечать – навряд чи ми поділяємося однаково за політичними поглядами і методами виховання дітей.
Просто душа наша занадто широка, і поза політичною прихильністю і декларованими вишиванками люди луплять своїх дітей, що називається, від душі, а за компанію не люблять дітей чужих й світоглядно, із сяючих вершин свого життєвого досвіду, ставляться до інших людей вельми скептично: мовляв, рід людський поваги не вартий. А індикатором цієї історії про нас є така банальна штука, як ввічливість. Елементарна побутова ввічливість, зовнішньо схожа на айсберг – чиста і прохолодна. При тому сама ввічливість стирчить на поверхні наших стосунків десь на десяту частину, а все інше, 9/10 – приховане. Там – повага.

«От звільнимо Донбас, відберемо у кацапів Крим – буде нам перемога!» Важко сперечатися, бо так і є. Точніше, так і буде. Але заради чого? Хіба ми розпочали Майдан і розвернули вектор розвитку країну заради територій? Про території тоді не йшлося зовсім, бо не було війни. Тепер війна є, але головні цілі хіба мусять бути змінені?

Буде – політична перемога, колись буде й перемога військова, але це не змінить нас і не змінить країну. Як перемога в Другій Світовій війні не змінила СРСР і Сталіна, вибачте за недоречне порівняння (зате воно тут буде зрозуміле всім).
Наша справжня перемога настане тоді, коли батьки припинять принижувати і бити дітей, а душа наша, українська, трохи звузиться, і тіло почне ходити по тротуарах, а не там, де їздять автомобілі. Ну й далі, як то кажуть, по тексту, направить свою оболонку до умовного айсбергу ввічливості та поваги.

Будьте пильними. До нових захоплюючих зустрічей. Життя прекрасне. Широка душа українська – і співуча, і гостинна, і компанійська – але широта її ніяк чомусь не сприяє любові до ближнього. І в набутті цієї якості нам ані Томос не допоможе, ані жоден кандидат у президенти.