Тернівський «Піддубний»

Він вправно перемагає в боротьбі на руках молодих спортсменів, облаштовує свою унікальну студію і …прагне зробити місто Суми комфортним для незрячих людей

Нещодавно з чемпіонату світу з армрестлінгу повернувся сум’янин Анатолій САССА. Там, в Бухаресті, він завоював срібну медаль серед спортсменів з порушенням зору у найважчій категорії +100 кг. І зробив він це у віці 53 роки! Про те, як почувається призер серед молодих колег у збірній України, про що мріє та на що сподівається, а також про життя незрячих людей у м. Суми та про «війну» з місцевими чиновниками – читайте у цьому інтерв’ю.

«На мене ставили парі і вигравали пляшку»
r: Чи міг ти, учень школи-інтернату для незрячих дітей, уявити, що колись у майбутньому будеш успішно виступати на чемпіонатах світу. Зі спортом в дитинстві взагалі дружив? Знав, що таке армрестлінг?
А.С.: Не міг такого уявити. Хоча в юності займався трішки і греко-римською боротьбою, і легкою атлетикою. Не можу сказати, що я раніше не чув про армрестлінг. Тоді ми його називали боротьбою на руках. Боровся інколи зі знайомими, часом «на спір». Переважно вигравав. Одного разу мені знайомий заявив: «А ти знаєш – я на тобі пляшку виграв».

r: Що сьогодні для тебе армрестлінг? Як він з’явився у твоєму житті у Сумах?
А.С.: Красивий вид спорту. Вид спорту, у якому можна ставити завдання і їх виконувати. А для мене це важливо. Радий, що у 2017 р. колеги з громадських організацій запропонували спробувати себе в армрестлінгу. Сьогодні я вже не можу без нього.

r: За плечима у тебе вже три чемпіонати світу і два чемпіонати Європи, з яких ти привіз шість медалей, – дві срібні і чотири бронзові. Яка була найважча і найбажаніша?
А.С.: Найбажаніша і найважча була саме остання срібна нагорода у Бухаресті. У півфіналі здолав сильного грузина і потім вийшов у фінал на ліву руку. Я готувався дуже старанно, пахав на всіх шести зборах, послаблень ніяких не давав. Тому й, напевно, маю у підсумку гарний результат.

r: Тобі вже 53, ти найстарший у збірній. Як до тебе ставляться?
А.С.: Нормально ставляться. Іноді дехто жартома називає дідусем. Я хотів навіть виступати у категорії «ветерани» серед здорових, але, на жаль, за міжнародними правилами я можу боротися лише серед спортсменів з інвалідністю.

r: В тебе вік хоч і поважний, але страх на своїх суперників ти можеш наводити одними своїми фізичними даними – зростом 194 см і вагою 140 кг. Як по собі відчуваєш – на скільки тебе ще вистачить у великому спорті?
А.С.: Я такий, що в спортзал пішов би відразу після прильоту додому… Відчуваю, що сили ще достатньо. Думаю, пару-трійку років ще позмагаюсь.

r: Армрестлінг – поки що не паралімпійський вид. Чого хочеш ще досягти у ньому?
А.С.: Звісно, хочу виграти золото чемпіонату світу. У моїй категорії +100 кг. є досить сильний суперник – 34 – річний болгарин, супердосвідчений спортсмен. Відчуваю, що я вже недалеко від нього. Я добре знаю свої помилки, знаю, де треба додавати…
Хочу ще встигнути виступити і на Паралімпіаді. Сподіваюсь, нарешті цей вид включать у програму Паралімпійських ігор.

«Вважаю відрізок життя в Краматорську абсолютно невдалим для себе….»

r: Ти родом з Тернів… Як трапилося, що опинився на Донбасі?
А.С.: У ранньому дитинстві я втратив зір – це була лікарська помилка. Тому мама мене відправила поближче до своєї сестри в Куйбишев (нині – Самара), там до 1979 р. я навчався у школі-інтернаті № 17 для сліпих дітей. Потім батьки перевели до Харкова, де я й закінчив інтернат. Після чого центральне правління Українського товариства сліпих направило мене працювати спочатку в Артемівськ, а потім в Краматорськ.

r: Життя підлітка інтернату …. Яке воно? Що було найбільш болісно ?
А.С.: Болісно? Та ні, нормально було. Інтернатське життя досить своєрідне, навіть цікаве. Гнітило те, що ми були обмежені у своїх правах, закриті в інтернаті, не могли навіть у місто вийти.

r: Як жилося в Краматорську? Як би ти охарактеризував той період свого життя.
А.С.: Так, в Краматорську я одружився, у нас народилося двоє діток. Але щоб щось надзвичайно цікавого було…Нічого навіть згадати. Вважаю той відрізок абсолютно невдалим для себе.

r: Після початку війни ти вирішив повернутися на Сумщину. Що саме до цього підштовхнуло?
А.С.: Різні погляди щодо подій на Майдані, щодо початку війни… Однодумці були, але їх було дуже мало. Тому 9 червня 2014 р. ми поїхали звідти. На той час я вже був вдруге одружений. Дружина моя з Буковини, вона тотально незряча. Ми доволі довго з нею прожили в Краматорську, але ніколи не відчували себе своїми там.

r: Важко було після переїзду до Сум?

А.С.: Ні, навпаки. Шкодував, що раніше не переїхали. Ми маємо з дружиною статус внутрішньо переміщених осіб. Спочатку знімали кімнату в малосімейці. Тільки нещодавно, коли вдалося продати квартиру в Краматорську і допомогли рідні та друзі, придбали власне житло. Зараз відчуваю, що я справді вдома.

r: Хто ти сам для себе: хлопець-рубаха з Донбасу, нещасний переселенець чи справжній слобожанин і сум’янин?
А.С.: Я – українець! Це головне. Замашки типу «Донбас рулит»? Природнє тамтешнє середовище, звісно, дало свій вплив. Але чесно, я вже від нього відійшов. Суми – це моє місто. І нікуди звідси я вже не переїду.

 

«Влада у місті не відчуває достатнього тиску на себе»

r: Після приїзду в Суми ти активно включився в громадську діяльність, створив з дружиною організацію «Ініціативи Слобожанщини». Чимось подібним займався у Краматорську?
А.С.: Там з товаришем ми займалися проблемами людей з інвалідністю по зору. Він очолював громадську організацію, а я допомагав. А коли по приїзду у Сумах я побачив, в якому занепаді проблемні питання незрячих, то автоматично включився в роботу.

r: У тебе дуже поганий зір, дружина твоя зовсім не бачить. Як вам і таким, як ви, живеться у Сумах?
А.С.: Важко. Це м’яко кажучи. Про що можна говорити, коли тільки у 2018 р. у Сумах встановили перші світлофори із звуковим сповіщенням. Такого неподобства не було в жодній області. Я вже не кажу про інші елементи доступу для незрячих – та ж, приміром, тактильна плитка…

r: Тобі не набридло воювати з місцевими чиновниками за безперешкодний доступ до об’єктів життєдіяльності для незрячих?
А.С.: На рік пишемо по кілька звернень до міськради стосовно нових світлофорів, але нічого не змінюється. Добре, що хоч у нових тролейбусах є зовнішня озвучка, але і її часом водії забувають вмикати, коли підїздять до зупинок. А для незрячих це конче необхідно.

r: Чому у влади таке сприйняття проблем людей з інвалідністю у місті?
А.С.: Напевно, вона не відчуває того тиску на себе з боку тих же громадських організацій. Нам треба значно активніше об’єднувати свої зусилля для влаштування акцій під стінами міськради, заявляти про себе на тих же сесіях. Інколи, справді, може, й треба «включати донбасню».

r: У вашій організації є великий проєкт по озвученню книг для незрячих. Що вже зроблено і що хочете зробити?
А.С.: Вже є студія, треба лише дещо довести до ладу. Хочемо зайнятись озвученням книг саме українських письменників і насамперед місцевих авторів. Ми маємо бібліотеку з 12 тис. озвучених аудіокниг. Багато вже їх оцифрували.

r: Чи є ще якісь грандіозні задуми чи якась незвичайна ідея, яку б хотілося втілити?
А.С.: Наше головне завдання – це сприяти людям з проблемами зору адаптуватись до суспільного життя. У тому числі з допомогою сучасних технологій. Я, приміром, пишаюсь, що нам вдалось запустити мобільний додаток з відслідковування руху громадського транспорту для незрячих в місті. Є ще інші задуми. Будемо намагатись їх реалізовувати.

ДОСЬЄ
Сасса Анатолій (народився 19 жовтня 1968 р. у смт Терни колишнього Недригайлівського р-ну, а нині – Роменського р-ну) – призер чемпіонатів світу і Європи з армрестлінгу серед спортсменів з порушеннями зору, голова громадської організації «Ініціативи Слобожанщини». Навчався у школах-інтернатах для незрячих дітей у м. Самара (Росія) і у м. Харків. Працював на підприємствах Українського товариства сліпих на Донбасі. Має статус внутрішньо переміщеної особи. У Сумах проживає з 2014 р. Має доньку (живе у Лондоні) і сина (живе у Тернах), а також трьох внучок і одного внука.

Олександр Грінка

Фото із сімейного архіву А. Сасси