Біль війни

Що наповнює серця і душі жінок, котрі на війні втратили синів та коханих
Тетяна ГОЛУБ
На початку весни в медіа традиційно розповідають про жінок – різних професій, різного статку, але неодмінно – успішних. Про жінок, про яких ми розкажемо сьогодні, у святкові (та й несвяткові) дні навряд чи хто напише. На своїх телефонах вони бережуть фотознімки, де кохані (або сини, або татка) усміхаються – щасливо, безжурно, лагідно. Звісно, бо це було до війни. Про них, справжніх, мужніх й навіки жаданих, жінки і зараз говорять лиш у теперішньому часі. І бережуть сотові номери. Номери є, абонентів немає… За два роки боїв на українському сході тільки на Сумщині кількість родин загиблих зрівнялась із цифрою 108. Сьогодні ми розкажемо про трьох.

«Опустела без тебя земля…»

– Господи, як я благала, щоб він не йшов на війну! Напевно, від самих початків гнітили передчуття, і я не наважувалась в тому зізнатись, – 29-літня Марина АБРЮТІНА все ще намагалася приборкати сльози. – А вже як почула у слухавці чужий голос, не Сергія, то все… Спочатку я кричала і вила. Це я ще пам’ятаю, а далі вже нічого не знаю. Кажуть, сиділа, мов нежива: не бачила, не чула, не відчувала. Жити я не хотіла і, знаю, вже помирала. Серце билося через раз, про дитину забула. Мама казала, що мій семирічний син кликав мене що є сили. Не пам’ятаю… Прийшла до тями, як малий став задихатись, тільце стискалось від тонічних судом. Тоді я злякалась. У оберемок – і до лікарів. Це був 25-й день після Сєрьожиних похорон. Звідтоді сенс мого життя лиш синочок Андрійко…
Із чоловіком ми познайомились 10 років тому: батьки жили у сусідніх селах. Він щойно із армії, високий, красивий, розумний, ну, як не закохатися?! – голос Маринки звучав вже трохи рівніше, а її сильні пальці операційної медсестри, мов чотки, перебирали кутики паперового носовичка. – Коледж закінчила з відзнакою – мала можливість вибрати місце роботи. Так ми опинилися в Сумах. Ми були ніби дві половинки, що доповнюють одна одну: єством, темпераментами, переконаннями, поглядами на життя. Інколи не вірилось у наше щастя, думалось, що вічно воно не триватиме. Коли почалась війна, Сєрьожа пішов добровольцем. Батальйон «Кривбас». Казав: «Я – мужчина і маю захищати країну. Якщо усі виявлять малодушність, війна буде на нашому порозі, а я не хочу, щоб син ховався від обстрілів». Саме на фронті він набув відчуття, що зайнятий важливою чоловічою справою – захищає країну у час найбільшої небезпеки. Скажу чесно: я ним пишалася!
Він спортивний, витривалий і занадто відповідальний, за спини не ховався. Ненавидів брехню, але щоб мене заспокоїти, запевняв: у них все спокійно. Два місяці, відколи зізнався, що воює на 18-му крайньому блокпосту, за яким лиш аеропорт Донецька, я весь час, як з ним розмовляли, молила і плакала, ніби що відчувала. Та єдине він мені обіцяв, що буде обережним і не зніматиме «броніка». А по телевізору так обнадійливо про Мінське перемир’я, і я заспокоїлась… А 29 грудня я – на роботі, Андрійко з бабусею, наряджав ялинку, говорив із татком телефоном. Обоє сміялись. Мене не злякаєш смертю, із нею, мученицькою, повільною, коли метастази шматують тіло, я зустрічаюсь щодня. І мій чоловік загинув достойно, як воїн, як захисник, рятуючи свою землю і поранених друзів. І насправді я ним дуже пишаюсь, але душу кромсає сум’яття: для чого він пішов на ту кляту війну?!
Ні, із втратою я – хоч рік вже минув – не змирилася! Не було й дня, щоб Сергія не згадувала! Наразі рятує робота. Десять років я операційною медсестрою, складні смугові операції, асистую хірургам-онкологам. Коли йде операція, вся увага – операційному полю. Додому йду зморена, а там хатні справи, синові уроки. І – слава Богу – знесилена падаю й засинаю одразу. Стала більше читати: духовне, психологічні практики. Молюся. Переживаю за сина: із Сергієм вони були нерозлийвода, то що зараз у дитини на серці, ніхто не знає. Андрійко весь час біля мене: допомагає, розраджує. Я все частіш пересвідчуюсь, що малий дуже надійний і відповідальний. Як Сергій.
Я часто стою на зупинці біля онкодиспансеру, чекаю на «десяту» маршрутку. Яка з них зупиниться, а яка, забачивши мене, на швидкості пролітає. Чому здогадались? Попервах, заходячи до салону, я показувала посвідчення члена родини загиблого: хто з водіїв співчував, а хто зловтішався. Останні з них тепер мене ігнорують. Бог їм суддя. У мене зарплатня медсестринська і сину «за втрату годувальника» назначена пенсія трохи більша за 2 тис. грн. Нічого, справимось…

Хто кому винен
Такі випадки, як із маршрутчиками, на жаль не поодинокі, але матері і дружини героїв не скаржаться на долю. Вони просто сумують.
«Вашу пільгу на міжміський проїзд скасовано», – сухо каже касирка сумського автовокзалу. «Ну як же скасовано, от квиток: сьогодні вранці із Ромен до Сум я добиралась за пільгові 20 гривень, а от моя «книжечка» – «родина загиблих в АТО», у мене ж сини на війні…», – пасажирка не договорила, голос тремтів. «Не положено! Кабмін з 1 липня відмінив вашу пільгу. Вочевидь, роменська каса прошляпила, а я свої докладати не буду!»
Пасажирка Світлана ДУДКА мовчки простягла купюру, поправляючи чорну хустину, відійшла від віконечка. Черга притихла… Було ясно й без слів: геть не за гроші побивається солдатськая мати. Змалечку привчена до села і роботи, вона звикла заощаджувати, розраховуючи лише на свої сили і трудову копійку. Однак… Щось у цій ситуації було не так, і це всі розуміли. З гідністю трудящої людини жіночка мовить: «Краще б і не давали, щоб через два місяці не забирали…»
З часу, як відгримів Іловайськ і як вона поховала обох синів, минуло менше року…

«Я щодня дякую Бога, що дав мені таких синів…»
У мене з синами з їх малечку були надзвичайні стосунки: довірливі, дружні, сердечні, – починає сповідь Марина САВЧЕНКО, мама загиблого 25-річного офіцера-десантника Максима САВЧЕНКА. І від її гарних печальних очей, витончених зап’ястків важко відвести погляд, найбільше, що заворожувало: вроджені гідність та інтелігентність. «Мій чоловік був офіцером, у вихованні дітей, звісно, грав суттєву роль, але завжди на полігоні, стрільбах, далі від дому. Ми ж із хлопцями, як тільки повчили уроки та впорались із хатньою роботою, любили помріяти на дивані. Прилаштуємось зручніше-рідніше і починаємо: а яким буде їх майбутнє, яку професію оберуть, дівчат і що таке щастя… Пригадую, Максимка якось сказав: «У мене буде донька, а виховуватимеш її ти». Я спитала: чому саме я? «Бо ти це правильно робиш», – така була відповідь сина. І правда, хлопці цінували, що я на них не гримаю. Навіщо? Господь дав мені найліпших дітей: уважних, розумних, вдячних, турботливих… «Мамочка» – тільки так і називали, а якщо незгідні, то коротко: «Ма!» І між собою не бились, тільки мірялись силою. Обидва стали офіцерами. І так само, як у сім’ї, мали табу на лайку. Не буде вас, – казала я Максимкові, випроводжаючи на війну, – не буде й мене. Він щодня коротко телефонував: «Мамочка, живий! Усе гаразд!» І жодного слова, що з ним на війні, – мене вберігав. Одинадцятого липня у мене день народження, раптом дзвінок, на порозі розсильний з букетом: «Це вам від синів!» Троянди у зріст. А я знаю, що саме в цю мить один мій синочок під Лисичанськом, де криваві бої, а другий – офіцер 27-го Сумському РЕАБр – так само на бойових. І в такий спосіб вони виявляють свою турботу й синівську любов. «Ма, не питай, чи вбивав я людей…» – змученим голосом у слухавку якось обмовився мій молодший. «Синочку, щохвилини молюся за тебе, твоїх хлопців! Ангела-охоронця!» – якомога рівніше говорила у відповідь, а потім ридма ридала. Мій Максимка загинув наступного тижня, 19 липня 2014 р., закривши хлопців від смерті. Семеро «200» і сорок два «300» – усі у тому бою під Лисичанськом.
…Перші півроку я себе не пам’ятала. Потім, куди не піду, що не роблю – скрізь мій Максимка. Його очі, посмішка. Скрізь його запах і речі. І зі мною тільки молитва, нею і укріплялась. Щодня ходила до церквиці Петра й Павла, що на погості, а перед тим зайду до синочка, поправлю віночок, поцілую знімок. І так усі ряди, де хлопці лежать: із кожним привітаюсь та приберусь. Бо всі вони наші діти…. Аж раптом ми з чоловіком дізнались, що у нас буде онучка. Максимкина доня. Ця маленька крихітка стала для нас ніби провидіння. Максимка із Анечкою через війну не встигли побратись, але я її вважаю своєю донею і невісточкою. Анічка ще вагітна була, я вже в Житомир поїхала. Роззнайомились, знайшла споріднену душу, бо ми з нею і досі любимо найкращого в світі сина і чоловіка. Народилася наша Орися. І ми з чоловіком біля того «дива дивного» серцями відтаяли. Зараз усі думки і турботи у мене про найрідніших: старшенького Дениса, Анечку і Орисю.

Замість епілогу
На що сподіваються мами (чи дружини), втираючи сльози за своїми загиблими? Звісно, щоб та їхня жертва суспільством була пошанована, а про їх синів (чоловіків) ми, люди, пам’ятали. Бо що таке народ? Народ – це одне ціле у помислах і ділах, це тягловість поколінь: від тих князів, що боронили від дикої орди церкви й городи, до тих вояків, які боронять наші землі нині. Якщо немає памяті, той нас, українців, немає.